У пам’ять про «політичну доцільність»
Указ прийнято. А що за ним? Адже сьогодні навіть у професійних колах нерідко доводиться чути: «Знову голодомори. Знову репресії. Скільки можна цієї чорнухи? Невже в нашому минулому не було нічого світлого і святого?» Так, було, звичайно. Було і світле, і святе, було те, що дало силу і життя багатьом попереднім поколінням, дало їм почуття власної гідності, впевненість у собі і майбутньому своїх нащадків. Але було й те, забути яке, знехтувати чим перед власною совістю стало б злочином.
Чого, наприклад, вартий горезвісний «червоний терор», який не щадив ні університетського професора, ні «гегемона соціалістичної революції» заводського робітника, ні селянина? Всі вони, незважаючи на свої політичні переконання, на своє ставлення по-різному до влади, що так швидко змінювалася (як у відомій радянській опереті), знайшли своє останнє пристанище в єдиній, недбало викопаній братській могилі.
Все те, що відбувалося в Україні в роки Громадянської війни, жахало не тільки місцеве населення, але й численні міжнародні організації, які намагалися якимось чином впливати на ситуацію в Україні. У звіті Міжнародного комітету Червоного Хреста, складеному в лютому 1920 року, прямо констатувалося: «Картини насильства, жаху і крові, описані нижче, не мають собі подібних в історії культурного людства. Умовчувати про них було б злочином».
Якщо похід більшовиків на Україну і пов’язаний з ним нелюдський червоний терор нагадували лавину, яка не щадить нічого і нікого на своєму смертоносному шляху, то з установленням Радянської влади в політичного керівництва відкрилася можливість для чіткого і планомірного знищення своїх політичних противників, нейтралізації всіх тих, хто загальнолюдські цінності ставив вище, аніж класові.
Так, уже під кінець 1920 року в кулуарах Надзвичайних органів і Харківському ревтрибуналі «дозріла» справа т.зв. промонархічного «національного центру», внаслідок якої на лаві підсудних опинилися кращі представники української нації, що не побажали змиритися з актами вандалізму, скоєними більшовиками. Сьогодні імена підсудних професорів М.Сумцова, Ф.Шміта ми можемо знайти в усіх енциклопедіях. Тоді ж ці авторитетні вчені були вимушені днями пояснювати малограмотним слідчим, як і чому вони підписали разом із шістьмастами своїми колегами «Звернення вчених Півдня Росії і вчених Західної Європи».
Не встигши дослухати вирок, сценаристи — уповноважені ЦК КП(б)У та повністю підпорядковані їм спецслужби — готували все нові й нові процеси. Тепер в їхньому полі зору вже опинилися активні діячі Центральної ради, уряди гетьмана Скоропадського, директорії. Нічого, що багато хто з них у цей час перебував за кордоном. Головне, як зазначав один з диригентів цих процесів Д.Мануїльський, що була політична доцільність. Далі «йшли» меншовики, ліві, праві есери, анархісти. Їхня провина полягала лише в тому, що вони внаслідок своїх світоглядних переконань не сприймали, та й не могли сприйняти створену більшовиками на крові модель існуючого суспільства.
Своєрідним викликом українській інтелігенції став процес «Київського центру дій», проведений у Києві в березні-квітні 1924 року. Серед тих, хто потрапив під караючий меч радянського правосуддя, був видатний учений, академік М.П.Василенко. І нехай покарання в кінцевому результаті було не таке суворе, але воно продемонструвало незалежним у своїх думках і судженнях інтелектуалам, хто тепер визначає і визначатиме їхній спосіб мислення.
Не послухалися. Ну й гаразд. У спецслужбах дозріла нова «заготовка» — процес «Спілки визволення України». І фігуранти були підібрані ідеально: академіки Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, професор Йосип Гермайзе, донька відомого українського драматурга Марія Старицька-Черняхівська. Два академіки, п’ятнадцять професорів вищих учбових закладів, три письменники, одинадцять шкільних педагогів, один геолог, один священик УПЦ, п’ять редакторів, два юристи, один бібліотекар, два кооператори, два студенти — всього 45 чоловік. Для кожного з них знайшлася своя роль у виконанні цієї трагедії або, точніше, судового фарсу.
Готувався в 1931 році ще один показовий процес — «Українського національного центру», головним фігурантом якого повинен був стати видатний український історик, державний і політичний діяч М.С.Грушевський. Але щось, очевидно, в системі не спрацювало. Грушевського, хоч і підкошеного обставинами, відпустили, а сам процес — без особливого розголосу — проводили вже з іншими дійовими особами. А може, справа зовсім не в збоях у системі? Просто влада, зірвавши останнє лахміття демократії, вирішила не церемонитися зі своїми ідеологічними супротивниками. До чого ця гра із захисниками та обвинувачами, свідками, коли вже в роки Громадянської війни було випробувано надійний механізм позасудових репресій. Тепер долі людей вирішували «трійки», «двійки», «особливі наради». Військова колегія Верховного суду СРСР під головуванням В.Ульріха, що тільки ритуально імітує судові засідання, була не чимось іншим, як інквізицією, яка довільно, озираючись на Кремль, інтерпретує право.
Навіть сьогодні, за десятиріччя незалежності України, випивши наповнену до країв чашу правди, перегорнувши купи раніше засекречених матеріалів, не можна без хвилювання сприймати суху і водночас таку красномовну статистику, що котком пройшла простими людськими долями. В 1935 році в Україні було заарештовано 24934 наші співвітчизники, 1936 року — 15717, 1937-го — 159573, 1938-го — 108006, 1939 го — 2458, 1940 року —44303 чол. Таким чином, тільки в другій половині 30-х років у в’язницях і таборах опинилося близько 355 тисяч громадян України. Можливо, на тлі тих багатомільйонних показників, які подають деякі зарубіжні вчені, ці цифри не видаються вражаючими, однак вони свідчать про ті величезні втрати, яких зазнав український народ, крокуючи шляхом будівництва соціалізму.
Не слід вважати, що політичні репресії торкнулися лише політичних супротивників правлячої партії чи тих, хто, несподівано прозрівши, усвідомив усю згубність «накресленого шляху». Серед іншого вони торкнулись і робітників, яким за найменше порушення трудової дисципліни, вимушене відхилення від технологічного процесу навішувався ярлик «шкідника», «учасника контрреволюційної організації», а то й «шпигуна, підсобника світового імперіалізму».
Особливо в ході соціалістичних перетворень постраждало українське селянство. Смерч колективізації не тільки позбавив його сильного, стійкого господарства, не тільки зруйнував структуру, що складалася впродовж століть на селі, але й перетворив багатьох хліборобів у вигнанців. Тільки в 1930—1931 роках з України було депортовано 63817 сімей. Навіть за найскромнішими підрахунками, число виселених на північ, Урал і на Далекий Схід, у Якутію, до Західного і Східного Сибіру становить близько 300 тисяч чоловік.
А чого варті операції з очищення прикордонних смуг, коли без будь-яких обвинувачень, необхідної аргументації огульно виселялися громадяни польської, німецької та інших національностей. За даними НКВС, тільки в лютому — березні 1935 року з прикордонних областей було виселено 4769 польських та німецьких сімей. Не менш інтенсивно проводилися подібні операції і в подальші роки.
В дусі політичних репресій був і перманентний голод, який у 20—30-ті роки то затухав, то спалахував з новою силою. Яке б не було економічне підгрунтя, пануюча влада прагнула не схибити найважливішої для себе політичної мети — зруйнувати індивідуальне селянське господарство, загнати селянина в колгосп, штучно відірвавши від землі, кинути його в шахти, поставити бiля станкiв на фабриках і заводах. Свого апогею голод в Україні досяг у 1932—1933 роках, коли, цитуючи офіційні документи того часу, з «окремих фактів недоїдання населення» він виріс до рівня національної трагедії. Не будемо травмувати уяву читача страшними прикладами вимерлих або напіввимерлих сіл, фактами канібалізму, коли мати, рятуючи всю сім’ю, приносила в жертву наймолодшого зі своїх синів. Приклад хрестоматійний — блокадний Ленінград меркне перед тим, що пережила в ті страшні роки Україна. Навіть за мінімальними підрахунками, втрати українського народу в 1932— 1933 роках склали близько 3 млн. чоловiк.
Усе це — нічим і ніколи непоправні втрати. Але не можна не сказати ще про одну втрату, яка багато в чому визначила наше співіснування. Своєю неприборканою жорстокістю, відсутністю етичних начал система розчавила найголовніше в людині — її почуття власної гідності. І, можливо, тому ми так гаряче вихваляли вождів, скидаючи їх після чергового ухваленого партійного рішення. І, можливо, тому із зашторених вікон ми споглядали, як ішли в табори Василь Стус, Олекса Тихий, Микола Руденко, Микола Литвин і В’ячеслав Черновіл; ішли тільки для того, щоб повернути нам цю гідність.
Не будемо лукавити: видавити з себе раба не допоможе ні Акт про проголошення незалежності України, ні будь-який президентський Указ. Покаяння приходить з роками. А свобода — результат насамперед внутрішній.
