У стані напіврозпаду
перебуває зараз парламентська більшість
Події навколо зникнення Георгія Гонгадзе стають лише тлом, на якому вже очевидно відбуваються процеси, що на перший погляд схожі на чергову «оксамитову революцію» у Верховній Раді. Принаймні процес явних перемін у більшості, сформованій на підтримку Президента на початку року, пішов. І ця більшість на очах стає колишньою. Перші ознаки розколу більшості були ще у вересні. Протиріччя між окремими фракціями та групами більшості стали очевидними у процесі прийняття бюджету- 2001, і ухвалення бюджету в третьому читанні виглядало лише тимчасовим компромісом.
На спеціальному засіданні Верховної Ради, темою якого було розслідування справи про зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, жодної нової інформації про саме розслідування не було. Інакше і бути не могло, бо ті, хто мав за службовими обов’язками розшукувати зниклого журналіста, самі опинилися під підозрою після оприлюднення в парламенті у вівторок відеоплівки із свідченнями колишнього майора СБУ Миколи Мельниченка.
Ще у вівторок, коли депутатам було показано зняті за кордоном відеосвідчення того, хто ніби підслуховував Президента, представник глави держави у парламенті Роман Безсмертний сподівався, що сформована на початку року більшість скаже таки своє слово. Так він і сказав: «Більшість має згадати, що вона — більшість». Не згадала. Керівники найпотужніших фракцій більшості або мовчали, або говорили обтічними фразами. Бо насправді відгукнувшись на заклик Безсмертного, більшість могла легко заблокувати всі пропозиції ініціаторів скандалу. Насправді ж пропозиції тих, хто звинувачує Президента і міністрів-силовиків у причетності до зникнення Гонгадзе, регулярно отримували підтримку при голосуванні.
Безперечно, що подальша ескалація скандалу із відеоплівками та аудіозаписами із перспективою перетворення Верховної Ради на кiнозал не влаштовує нікого, навіть опозицію. Оприлюднення нових скандальних подробиць нібито із життя найвищих кабінетів може непоправно зашкодити престижу держави на міжнародному рівні, авторитету влади серед населення. Тому досить логічним виглядав компроміс, згідно з яким «викид компромату» припиняється в обмін на відставку міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка і голови СБУ Леоніда Деркача. До цього списку потрапив і головний митник країни Юрій Соловков, чиї підлеглі так невчасно і недоречно влаштували у Борисполі огляд речей трьох народних депутатів.
Саме питання про відставку міністрів було насправді головним під час спеціального засідання ВР у четвер. Власне виступи інтересу не становили: беручи слово у шостий-сьомий раз за три дні, ініціатори відставки силовиків почали повторюватися. Цікавим було лише те, що ніхто їм не відповідав. Окрім вже згаданого Романа Безсмертного, який мав захищати позиції Президента за службовим обов’язком, більше ніхто не сказав ні слова на захист атакованих міністрів. А коли справа дійшла до голосування за постанову, яка передбачала окрім звіту Генпрокурора і комплексної експертизи звукозаписів Мельниченка, пропозицію Президентові звільнити з посади керівника МВС, проти не проголосував майже ніхто. Так само вранці того ж дня було прийнято пропозицію Президенту відправити відставку керівників СБУ та Держмиткомітету.
Об идві постанови були прийняті необхідною кількістю голосів. Не голосували фракції «Трудова Україна», «Відродження регіонів», НДП, СДПУ(о) та «Зелених». Ось і все, що залишилось від парламентської більшості, про ймовірність розпаду якої говорили ще у вересні. Потрібен був лише достатнього масштабу привід, який би дозволив частині більшості знехтувати давніми домовленостями і змінити розклад сил у парламенті. Виглядає на те, що фракції, які прийнято вважати проурядовими, скористались політичною кон’юнктурою і реалізували що хотіли, але побоювалися раніше сказати вголос. Голоси (в різних комбінаціях) членів фракції «Батьківщини», обох Рухів і «Реформи-Конгрес», частково «Солідарності» перейшли на бік лівої опозиції і перетворили у четвер на опозицію вчорашню більшість. Новоутворена «ситуативна» більшість довела, що може діяти злагоджено і приймати необхідні їй документи, долаючи регламентні і процедурні перепони.
Повертаючись до «справи Гонгадзе», не можна не оцінити нечуваний масштаб спричиненого нею скандалу. Жодне вбивство, жоден замах, яких у нас вистачало і до цього, ще не призводили до чогось подібного. Безперечно, що надалі проводити розслідування треба. Та чи можуть це робити відомства, керівникам яких парламент висловив недовіру саме у зв’язку із «справою Гонгадзе»? Видається, що відставка хоча б одного міністра одразу б знизила напругу у протистоянні, і конфліктуючі сторони почали б шукати шляхи до примирення і порозуміння.
Перший політичний наслідок парламентського «кінопрокату» полягає у тому, що парламентська більшість перебуває в стані напіврозпаду. Тут варто згадати, що більшість — яка б вона не була — є тим реальним чинником, який досі забезпечував дiєздатність трикутника Президент — парламент — уряд. І чим скоріше головні гравці цього трикутника знайдуть варіанти переходу від «революції компроматів» і кадрових торгів до політико-правових процедур, тим менша ймовірність паралічу політичної системи в України.
