Українська еліта йде не на Схід і не на Захід. Вона «окопується»

Степан Бандера та його однодумці опинилися між двома полюсами — Німеччиною та Росією — через історичні та географічні обставини. Нинішня українська політична еліта, здається, свідомо заганяє себе в «нішу Бандери», недалекоглядно заграючи з Європою та Росією одночасно й не враховуючи, що обидві сторони наразі зайняті власними інтересами, в яких Україна — лише об’єкт великої геополітичної гри. Відкриття «Норд Стриму» та дружба Росії й Німеччини, до речі, створюють особливий контекст. Як відомо з історії, така «дружба» приводить до радикальних і дуже важливих змін на континенті. І сьогодні, з одного боку, Німеччина відкриває «Північний потік» із Росією, де чимало проблем із правами людини, де сидить Ходорковський, а з іншого — фактично блокує підписання Угоди про асоціацію з Україною, мотивуючи це політичними переслідуваннями в країні.

Що повинна мати Україна, вже не вперше в історії опинившись між меркантильними інтересами Європи та Росії? Який у нас козир, якщо це не фінанси й не енергетичні ресурси? Україні, як дівчині без приданого, треба мати хорошу репутацію. Втілення реформ, дотримання прав і свобод громадян, енергія народу, врешті-решт, — це те, що в сучасному світі формує репутаційний ресурс держави. А з цим, на жаль, проблеми.

...Цього тижня з’явилася вже друга подача матеріалів Сергія Лещенка на сайті «Української правди» під загальною назвою «Таємниці Межигір’я». В першій подачі він опублікував фантастичну зйомку — знімки з сервісу Google Maps (це супутникова зйомка різних об’єктів і територій Землі), де яскраво видно, як за рік розрослися володіння в Межигір’ї. В другій — матеріал про охорону резиденції: на суші, воді та з повітря.

Світ не стоїть на місці. Цей матеріал Сергія ще раз показує тим, хто нечутливий: те, що раніше можна було сховати за парканом, сьогодні не приховаєш — завдяки високим технологіям, зокрема, світ стає прозорим.

Звичайно, вітчизняну «еліту» може втішати те, що коли російські журналісти «розкопали» палаци Путіна, це вдалося дуже швидко «зам’яти». Але ж, шановні, згадайте «класика»: Україна — не Росія. В Росії є достатньо ресурсів. Настільки «достатньо», що їй пробачать і Ходорковського, і Політковську... Настільки «достатньо», що «найкрутіші» європейці стають лобістами на зарплаті. Чим прикриватиметесь ви?

«Чи може Україна спиратися на свою репутацію? Думаю, вона повинна економічно вижити в цьому складному світі, тому треба приймати екстраординарні рішення, — вважає Олександр РАР, директор програм Росії та країн СНД Німецької ради у справах зовнішньої політики. — Справді, в України немає власних ресурсів, як у Росії, вона не може, як Росія, продавати й заробляти. Я не знаю, яка сьогодні українська еліта, але думаю, що вона не вбудована в процеси прийняття рішень країною або недостатньо вбудована. Ось коли вона буде відчувати, що від неї залежить доля країни, вона зможе більше віддавати себе країні. А зараз, мені здається, в Україні, так само, як і в Росії, рішення приймаються дуже вузьким колом осіб, які керуються своїми власними інтересами».

«Такому примітивному накопиченню багатств не потрібно дивуватися, — коментує Юрій ЩЕРБАК, письменник, публіцист, Надзвичайний і Повноважний Посол України. — Це люди зі світу абсолютно інших цінностей. Люди, які мали злиденне дитинство, які жили в депресивних районах і не бачили нічого позитивного й високого. Цілком зрозуміле їхнє бажання мати багатство. І, ясна річ, що це не духовне багатство і не достатні для нормальних умов матеріальні блага, а гігантські розкоші. Це ми бачили у Хусейна, в інших диктаторів, які вже повалені. Бачимо й тут. Таким людям можна тільки по-християнськи поспівчувати.

В крані, де не вистачає коштів на соціальні виплати, це, звичайно, неприпустимо. Думаю, українці з відразою спостерігають за всіма цими репортажами. Але прямої реакції ще не буде. Це є момент накопичення негативної інформації, яка потім перейде у соціальний вибух.

Можна згадати цілу низку керівників держав, які живуть досить скромно. Звичайно, не йдеться про те, щоб вони жили в хрущобах, але й власні фітнес-центри вони не будують.

Світова спільнота бачила й не таких монстрів. Не варто думати про те, що ці наші люди виняткові для світової практики. Звичайно, в керівників західних держав уже на столах лежать ці репортажі. Більше того, їхні розвідки та супутники вже давним-давно зробили фотографії цих об’єктів. І, звичайно, вони з презирством за всім цим спостерігають. Але допоки доводиться вести переговори та проходити через «процедуру рукостискання», ніхто слова не скаже українському керівництву. Так само, як свого часу не казали Чаушеску про його неймовірні багатства. Тільки-но похитнуться позиції цих людей, вони негайно стануть «нерукостискальними», невиїзними. А інформація про їхні маєтки й розкоші стане тільки додатковим козирем в оцінці їхньої діяльності. Скажімо, політики могли брехати в 1920-ті роки і народові, і світові, які не мали інформації. Сьогодні, в епоху Інтернету та ще відносної демократії в Україні, це вже непристойно.

Російські журналісти свого часу теж знайшли розкішне помістя Путіна біля Сочі. Але якось ця історія не набула розголосу. Думаю, російські вожді обережніші. На такі «султанські розкоші», на такий несмак у сучасному світі здатні лише люди закомплексовані, неосвічені, провінційні.

До речі, я вважаю, що питання резиденції Президента України повинно бути вирішене в законодавчому порядку. Наприклад, надати Президенту Маріїнський палац як резиденцію, з’ясувати, скільки на його утримання виділяється грошей».

«Україна сьогодні не вважається суб’єктом світової політичної діяльності, — підтверджує політолог Віктор НЕБОЖЕНКО. — Репутація буває у країни, коли в неї є еліти. Якщо Росія може обходитися без еліти, оскільки там є природні ресурси та історична пам’ять імперії, то в нас усього цього немає. Тому ми повинні спиратися на різноманітність нашого суспільства та завжди піклуватися про власну репутацію».

Наразі європейські політики наголошують на важливості вирішення проблеми політичних переслідувань в Україні, делікатно замовчуючи питання якості української політичної еліти. Проте очевидно, що свій імідж на Заході українське чиновництво вже має. Можна лише уявити, як виглядають в очах міжнародної спільноти наші можновладці, які приїжджають просити черговий транш, щоб залатати дірки в бюджеті.

Розуміння того, що в сучасному світі не можна жити так, як це було, принаймні, за часів Кучми, — це сьогодні питання виживання українських еліт. Очевидно, примножуючи власні статки, вони передбачають, що прийшли не на одне десятиліття, а, можливо, передадуть владу в спадок. Так само очевидно, що це не збігається з планами українського суспільства, та й усієї європейської спільноти в принципі — авторитаризм у центрі Європи, не підкріплений відповідними ресурсами, просто не має права на існування. Куди націлена українська влада, на які цінності? На Схід? На Захід? Наразі складається враження, що вона просто окопується.