Українсько-російський договір у першому наближенні,
У суботу, нарешті, сталася подія, на яку в нашій країні чекали довгі шість років - Леонід Кучма й Борис Єльцин підписали широкомасштабний договір про дружбу та співробітництво між Україною й Росією. Без перебільшення, подія історична. Вона ще довго буде предметом найприскіпливішого розгляду аналітиків, політологів, практикуючих політиків, військових фахівців, макроекономістів тощо.
Усесильний бог деталей змусить їх розглянути кожен пункт і підпункт договору й супутніх угод, заглибитись у цифри, чинники, вектори... Але й перше наближення є не менш важливим. Воно допомагає окреслити ключові моменти й головні напрями аналізу.
Навряд чи варто звертатися до категорій "перемога" чи "поразка". З одного боку, найбільш яскравим і помітним є політичний (ширше - геополітичний) аспект події. Колишня метрополія, яка століттями утримувала "командні висоти", офіційно й однозначно визнала існування незалежної України. Так би мовити, єдиної й неподільної, убезпеченої від територіальних зазіхань. На підписанні були присутні ті самі російські дипломати, котрі всі шість років доводили своїм західним колегам, що українські посольства - це фікція. Бо ця держава - не жилець на політичній мапі світу.
Успіх? Так. Перемога? Гадаю, що ні. Позаяк успіх поєднано з серйозними поступками у відповідь. Перша з них - не менш як двадцятирічне перебування російських ВМС на терені України. Йдеться не про стратегічні аспекти. За ті п'ять років, протягом яких ЧФ було законсервовано Росією в очікуванні "природної смерті" незалежної України, флот і його інфраструктура безнадійно застаріли. Можливості його боротьби з 6-м флотом США і потужними турецькими ВМС вичерпуються гіпотетичною акцією "Загибель ескадри - 2". Стан кораблів перешкоджає їхній участі в серйозних бойових діях. Це думка флотських офіцерів. Отже, навряд чи хтось із українських політиків відпускатиме бороду, чекаючи, коли останній росіянин залишить Севастополь. Наявність на території України плавучих казарм для особового складу ЗС Росії не дуже приємна, але й не вельми значуща.
Таким чином, ця поступка - не найважливіша у військовому плані. Хоча в політичному - багаторічний осередок напруження. Постає питання: заради чого вельми досвідчена російська дипломатія, яку важко підозрювати в політичній філантропії, пішла на підписання договору? Обриси відповіді з'являються у пресі та повідомленнях інформагенцій. Зокрема, виноситься на некомерційний конкурс за участю російських постачальників нафти, котрі дістали гарантії від уряду РФ, контрольний пакет акцій, який належав Україні, найбільшого Лисичанського нафтопереробного підприємства АТ "ЛІНОС". Створюватимуться сприятливі умови для діяльності АТ "Укртатнафта" (і тут значна частина акцій належить росіянам). Атомну енергетику, вірогідно, буде, як і раніше, орієнтовано на російський концерн "ТВЕЛ"... Вимальовується перспектива ще більшої залежності наших переробних підприємств від поставок російської сировини. Невиконання взятих Росією зобов'язань може заморозити величезні виробничі потужності України й відрізати нашим НПЗ шлях до реконструкції.
Слід бачити реальну перспективу. Визнання політичної незалежності України, здається, сусідитиме зі спробами ослабити (як компенсація) її економічну незалежність. Про хід цього процесу свідчитимуть, приміром, зміни в реєстрі вилучень з договору про вільну торгівлю між Україною й Росією. Досі список російської сторони був куди довшим...
Загалом дедалі чіткіше видно: справжня незалежність України визначатиметься успішним ходом економічних реформ.
Інші матеріали, присвячені українсько-російським домовленостям, читайте на стор. "День України"
