«Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану...»
Слова Ліни Костенко мимоволі спали на думку під час прощання з метром волинської малярської школи Карелом Якубеком, останнім із художників такого високого класу. Про Карела Якубека в минулому часі писати складно. Адже це той художник, який присвятив Луцьку понад шість десятиліть свого творчого часу й відтворив його у майже п’ятдесяти полотнах. Місто в різні пори року — напровесні, улітку, восени — засніжено-зимове. Місто в різних настроях — то святково піднесене, то якесь буденне. Місто старовинне, де велично височіє Луцький замок, і місто сучасне — з авто, метушливими перехожими, затишними дворами. Місто Якубека, зафіксоване на полотні, повертає через намули пам’яті у світ і мого дитинства. Щось подібне відчувала героїня роману Оксани Забужко «Польові дослідження...», блукаючи через багато років вулицями свого дитинства, упізнаючи парк, аптеку, кінотеатр... Це Луцьк 70—80 років минулого століття.
Про художника Карела Якубека можна говорити найперше як про талановитого учня мистецької колонії в Бая-Маре, який згодом, у 1940—1960 роки, закладав підвалини закарпатської малярської школи. Його роботи (пейзажі, натюрморти, портрети) неодноразово виставлялися в Києві, Москві й набули визнання в тодішніх культурно-мистецьких колах.
Вагому роль відіграв Карел Якубек в організації культурно-мистецького життя Волині середини 1960—1990 років, у налагодженні творчого процесу Волинського відділення Спілки художників України. Приїзд Карела Якубека на Волинь дав новий поштовх розвитку його хисту: з’явилися волинські погідні, розлогі пейзажі, заструменів луцький колорит, змінилася стилістика. Художня виставка в Музеї Т. Шевченка у Києві, експонування робіт у художніх музеях Луцька, Ужгорода, у Волинському національному університеті імені Лесі Українки — неповний перелік за 2006—2008 рр. виставок і зустрічей із митцем. Тут витає його Дух, тут бринить неповторна музика високого мистецтва.
