«Усе, що Росія робить для приєднання України, нас тільки відштовхує...»

— Ваше Святосте! Минуло 8 років з того дня, коли вас було обрано патріархом Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Які зміни відбулися із того часу у цій церкві? Як зросли її структури? Що було головим у вашому служінні?

— 8 років тому, як і сьогодні, переді мною стояло завдання утвердження і розвитку в Україні незалежної помісної Української православної церкви. За ці роки у розбудові церкви відбувся досить значний прогрес. Можна впевнено стверджувати, що УПЦ КП відбулася як помісна церква. До 1995 року ще стояло питання: «Існувати чи ні цій церкві?». Сьогодні ж наша церква настільки зміцніла, що питання «бути чи не бути» виключене. Вона дійсно є помісною православною церквою.

Щоб переконатися у цьому, варто звернутися до конкретних змін в житті нашої церкви і порівняти те, що було на час моєї інтронізації 1995 року, з тим, що маємо сьогодні. По-перше, тоді ми мали всього 19 єпархій, і тільки в Україні; сьогодні ж їх 33, у тому числі 4 — за кордоном. Наші єпархії є у кожній області, а в деяких — по дві. Те саме стосується архієреїв. До 95 року їх було 18, сьогодні — 37. А щодо церковних громад, то 8 років тому у складі церкви їх було трохи більше 2000, зараз — понад 3600. Знаменним є те, що найбільше зростає кількість парафій Київського патріархату (КП) у східній і центральній Україні. Йде активне зведення храмів — за останні вісім років КП побудував на території країни декілька сот нових храмів. Тільки за осінні місяці цього року я освятив чотири церкви.

Активно займаємося розбудовою духовної освіти. До 95 року церква мала одну духовну академію і три семінарії. Зараз працює дві академії — у Києві та Львові, маємо Богословський факультет при Чернівецькому університеті та Богословський інститут у Івано-Франківську, а також шість духовних семінарій. Кількість монастирів зросла з 10 до більш як 30. Вони не великі за кількістю насельників, але це залежить від числа бажаючих жити там, — їх сьогодні не так багато.

Чимало зусиль покладаємо на забезпечення парафій освіченим духовенством. Зараз церква має десь 2800 священиків. Це менше, ніж число парафій, зокрема, тому, що в Західній Україні є така традиція — один священик обслуговує 2 парафії; до того, не всі парафії можуть самостійно утримувати священика. 80% нашого духовенства має духовну освіту — закінчили семінарію або академію; дехто — з вищою світською освітою. Без дипломів — 20%, але всі вони навчаються в семінаріях заочно. Церква зобов’язує їх отримувати не стільки диплом, скільки освіту.

Одним із наших важливих досягнень є те, що за ці 8 років ми переклали українською і видали всі богослужбові книги; це біля 20 окремих книг — Новий Завіт, богослужебні Євангелія, Апостоли для церковного вжитку та ін. Видаємо журнал «Православний вісник» і щорічник «Український богослов», загально-церковну газету «Голос православ’я» та численні єпархіальні газети і журнали.

Серед досягнень вбачаю і той факт, що попри постійні старання Москви відокремити КП від світу, ми поступово виходимо з цієї ізоляції. Сьогодні маємо контакти з Константинопольською патріархією, з Болгарською та Македонськими церквами. Нас запрошують, після кількох років перерви, на міжнародні конференції, які проводить Римо-католицька церква як в Україні, так і за кордоном. Минулого року я був на прийомі в ООН, де демонструвалася українська культура. Так, попри всі зусилля наших недоброзичливців, КП виходить у світ, як велика церква великої країни, з якою треба рахуватися.

— Яка важлива церковна проблема Київського патріархату залишається й сьогодні невирішеною?

— Найважливішим із того, чого досі не вдалося досягти, є визнання Української православної церкви Київського патріархату іншими православними церквами світу. Хоча я не маю найменших сумнівів у тому, що Київський патріархат буде врешті- решт визнано. От тільки — коли? Наша церква постійно зростає, але і сьогодні вона більш численна, ніж багато інших церков, таких, як, наприклад, Болгарська, Грецька; не згадуючи вже про історичні східні церкви (Єрусалимська, Олександрійська та інші). Навіть Константинопольський патріархат менше Київського. Адже нас визнають понад 10 мільйонів громадян України. (Нагадаю той факт, що за результатами соціальних опитувань, проведених як українськими інституціями, так і європейськими і навіть російськими, за кількістю прихильників КП удвічі більший за УПЦ Московського патріархату.) Тому рано чи пізно інші церкви змушені будуть визнати Київський патріархат. А від невизнання страждає не так Українська церква, як розділене Вселенське православ’я.

— Як ставиться до КП українська влада, українське суспільство? Як це ставлення змінилося за останні 8 років?

— Ситуація навколо церкви з самого початку створилася несприятлива. Пам’ятаєте побоїще на Софійській площі? То був яскравий прояв ставлення влади до Київського патріархату, більше того — спроба знищити КП, як церкву, і приєднати його чи до Автокефальної церкви, чи до УПЦ Московського патріархату. Зараз атмосфера дещо змінилася. Вже ніхто не мріє про повну ліквідацію Київського патріархату; навіть намагаються встановлювати з ним добрі стосунки. Однак влада аж ніяк не сприяє розвитку КП, а зовсім навпаки: всіляко підтримує церкви УПЦ МП. Якби було рівне ставлення до обох церков, то наші набутки були б набагато більшими. А зараз часто спостерігаємо таку картину: коли парафії МП хочуть перейти до Київського, їх «не пускають», місцева влада не перереєстровує. Але в цілому, порівняно з 95 роком, ситуація дещо покращала.

— Як змінилася за ці роки УПЦ МП? Адже наявність такої реальності, як Київський патріархат, не могло не відбитися на цій церкві.

— Зміни в МП, звичайно, є. Ця церква стала більш агресивною, про що свідчать численні насильницькі дії, які мають місце в Києво-Печерській лаврі, а також в інших регіонах, де нападають на парафії КП, розпалюють релігійну ворожнечу, де з амвонів лунають агресивні проповіді. Має місце також повна заборона спілкування єпископату і духовенства МП з духовенством КП. Це дуже негативне явище, адже живемо в одній країні. В середовищі духовенства УПЦ МП має місце поступове усвідомлення того, що процес утворення незалежної Української церкви — незворотній. Значна частина священиків і єпископів в душі готова до об’єднання з КП, але не наважується це зробити. І саме через позицію влади, особливо місцевої, через її прихильність до УПЦ МП. Тому ті, хто вагається, обирають більш вигідний і безпечний шлях.

— Відомо, що УАПЦ переживає не найкращі часи; дехто вважає навіть, що церкви як такої зараз не існує. Чи Київський патріархат передбачає можливість об’єднання з цією церквою?

— Був час, коли ми хотіли, щоб це об’єднання відбулося, підписували домовленості з керівництвом УАПЦ в Києві і в Константинополі. Але все це не дало результатів. Тому зараз я не бачу великої користі від можливого об’єднання. Адже в УАПЦ йдуть процеси внутрішнього розділення, протистоянь, ворожнечі. І я боюсь, що все це буде продовжуватися — але в більших масштабах — і після об’єднання з КП. Не хочу також, щоб об’єднання з УАПЦ було короткотривалим. Це несерйозно.

Принагідно, хочу нагадати — як про ще одне досягнення останніх восьми років — про єдність Київського патріархату. До 1995 року тут були різні течії, внутрішня боротьба сторін. Зараз цього немає.

— Ваша Святосте, загальновідомо, що невдовзі після вашої інтронізації Московська патріархія піддала вас найстрашнішому для християн покаранню — анафемі. Якби ви передбачали, що це може трапитися, чи зробили б те, що зробили?

— Я думаю, що таке передбачення нічого б не змінило, я все одно пішов би тим самим шляхом: його вибір залежав не від того, які санкції прийме Московська патріархія. Головним для мене було усвідомлення того, що раз постала українська держава, в ній, як і в кожній православній державі, повинна бути своя незалежна Православна церква. Я знав, що перебування у складі МП є тимчасовим явищем, а незалежна церква в незалежній державі — це майбутнє. І обрав майбутнє, хоча знав, що це шлях тернистий і важкий. Останні роки засвідчили, що ідея незалежної УПЦ — вірна ідея. Думаю, що і Московська церква в Україні відчуває, що вона тут тимчасова і що рано чи пізно їй прийдеться об’єднуватися з Київським патріархатом в одну помісну церкву.

А тоді вони були впевнені, що нічого в Україні, зрештою, не зміниться, — «пограються» у незалежність і повернуться до російської імперії. Дехто й сьогодні так думає. Та історичний процес працює проти них. Ось подивіться, створили СНД — виявилося, «паперова імперія». Думаю, що з ЄЕП буде те саме. Добре свідчить про істинні наміри Росії те, що відбувається зараз на Азовському морі. Якось так виходить, що все, що Росія робить для приєднання України, нас тільки відштовхує від неї. Вони самі копають прірву між Україною і Росією, прірву, яку потім буде тяжко подолати. І всі їхні надії підпорядкувати Українські церкву — то тільки бажання. Цього не буде.

— Скажіть, прошу, які громадські та політичні рухи підтримують Київський патріархат?

— Нас підтримують всі ті партії і громадські організації, які відстоюють українську державність. І ми їх підтримуємо. Позиція церкви в тому, щоб не замикатися на якихось окремих групах чи партіях, а співпрацювати з будь-якими політичними партіями, які сприяють зміцненню української державності.

— Як ви ставитеся до проекту Закону про поправки до чинного Закону про свободу совісті?

— Наша церква ставиться негативно. Таку саму точку зору поділяють також Греко-католицька і Римо-католицька церкви, великі протестантські об’єднання. Ми разом підписали звернення до Президента і до голови ВР: проти цього проекту. Чому? Тому, що ми вбачаємо у цьому проекті міну уповільненої дії, яка розпалить релігійну ворожнечу в Україні на ґрунті церковного майна. Адже надання церкві прав юридичної особи означає право власності на майно, на землю. В результаті Московський патріархат отримує у свою повну власність церковне майно на території України. Незалежно від волі віруючих. Обидві наші славетні Лаври також стають власністю Московської патріархії. У Почаївській лаврі вже йде запекла боротьба за вилучення із державної власності всього майна разом із землею і повне підпорядкування його Москві. Проти цього повстала громадськість Галичини. Характерно, що на захист Лаври стала не тільки УПЦ КП, але й УАПЦ і Греко-католицька церква. Ця національна проблема об’єднала всі національно свідомі сили. Мені також відомо, що митрополит Володимир Сабодан звернувся до Президента, уряду і ВР з проханням передати Києво-Печерську лавру у власність УПЦ МП (Читай — Московському патріархату). Між тим, з давніх часів відомо, що той, хто володіє цими двома Лаврами, володіє душею українського народу. Між іншим, боротьба за Лаври вписується в загальну політику Росії стосовно України. Тому ми проти прийняття цього Закону на даному етапі. Церква має право бути юридичною особою, але не в умовах розділеного українського православ’я. Нехай церква спочатку об’єднається і стане повністю незалежною.