Увертюра

Кінець серпня — дивовижна пора. Час ніби застигає, літо все ще здається нескінченним, але притому довкола помічаєш дедалі більше зовсім інших ознак.

Йдеш своїм звичним маршрутом по вечірній Оболоні, повітря дихає вже підзабутою прохолодою, а посеред абсолютно чистого неба, залитого місячним сяйвом, — вузька довжелезна хмара, наче хтось запряг місяць у плуг, проорав небосхил рівно посередині від краю до краю, кинув у ту ріллю зерна довгих дощів та й подався кудись. Але поки що нічого не міняється. Знову вранці гасатиме сусідська дітвора в шортах. Знову ближче до полудня в дворі з’явиться жінка у фартусі, розстелить просто на землі церату й чиститиме на ній величезну рибину, а неподалік сидітиме брунатний песик із борідкою й розумними очима і вдаватиме, що він тут так, випадково. Дядьки з газонокосарками різатимуть вигорілу траву — мабуть, останній раз в цьому році. Чорнобривці цвістимуть з усіх своїх жовтогарячих сил. Ще можна буде спати на балконі, але під товстою ковдрою. Сонце ще припікатиме, але у воду на ближній затоці Дніпра вже ніхто не заходитиме. Вже не свистітимуть стрижі, ганяючи на шаленій швидкості попід вікнами. В магазинах знову продаватимуть квас у необмеженій кількості, а кавуни подорожчають.

Ще трохи — й Андріївським узвозом, Хрещатиком, по Богдана Хмельницького та безліччю інших вулиць покотяться перші каштани. Мої коти почнуть згортатися клубочками, безпомилково віщуючи похолодання. Небо вкриється сірим вологим рядном і проросте дрібними тривалими дощами — може, коли цей текст побачить світ, вони вже почнуться.

Власне, в місті, надто ж у Києві, зміна пір року виглядає чимось новим, це не дурна циклічна замкненість, а такий собі постійний сюжет, котрий щоразу втілюється по-іншому. Ще кілька днів — і афіші аж затріщать від навали прем’єр, презентацій, виставок, концертів, однак в пишних декораціях ранньої осені будь-яка подія може стати досить театральною, музичною, мистецьки вишуканою, навіть звичайний похід до крамниці, не кажучи вже про тривалу прогулянку містом, в якому «пышное природы увяданье» досі здається мені найгарнішим, ніж будь-де. Лінькуватий, гладкий серпень готує ложе для своєї спадкоємиці неквапно, але добротно. Ще трохи листя... ще трохи каштанів... ще трохи білих чепурних хмар, і стиглих ягід, і пізньої засмаги, і павутиння... Все майже готове. Завіса підіймається...