В один із днів наприкінці серпня...
За шість років існування цього не зовсім сподіваного світом і людністю - в тому числі й українською - явища, котре йменується українською таки незалежністю, сама її, незалежності, ідея зазнавала всілякого - цю ідею, звичайно, звеличували, з неї, звичайно, насміхалися, її намагалися втиснути в якісь інші прокрустові параметри, до неї пристосувались, найуспішніше її профанували й дискредитували.
Тією чи іншою мірою все це триває й досі, шість років аж ніяк не виявились межею, наше суспільство все ще відбуває якийсь нібито "іспитовий термін" - чи прагне, чи хоче, чи здатне воно жити в незалежній державі. Переконається в цьому, гадаю, кожен, хто пізнаватиме нашу країну не за одноманітно-комбайновою картинкою УТН, а, приміром, з вечірньо-нічних розмов "народу" у плацкартному вагоні першого-ліпшого потяга, котрий - ні, не мчить - повзе забрудненими рівнинами неньки України зі сходу на захід або - яка різниця! - навпаки...
Така реальність ніяк не спроможна в Європі поміститися. Класичний зразок пострадянського простору з дикою єдністю непоєднуваного, з пошматованою ментальністю, з цими не перетравленими гратами, з леніними на майданах, з незнищенною сірістю та інфільтрацією в найвищих ешелонах, з епідеміями й суїцидами, з так і не викиненим на смітники століть совковим баластом, так і не сформульованим розумінням, ким вона врешті була (колонією імперії? задрипанкою? провінцією? братньою республікою? житницею? падчерицею? улюбленицею?) і ким стала, і для кого їй власне кажучи, здалася вся ця історична неминучість?..
І все ж, і все ж, і все ж. Я ніколи не перестану дякувати (кому? - не знаю, просто дякувати і годі!) за те, що був у моєму житті цей день - 24 серпня 1991-го. День, коли - не більше й не менше - збулося щось надзвичайне, коли "незалежність" перестала означати "недосяжність", коли, наважуся на патетику, само майбутнє втрутилося в перебіг подій і владно нагадало про своє уможливлення.
Я ніколи не перестану дякувати за ці шість років. Мені здається, що колись вони будуть оцінені передусім як роки напруженого ферментування нації. Не паперової "розбудови", вигаданої десь у надрах вічно мімікруючих апаратів, і не фіктивного пристосування "державотворення" з нав`язливим кримінально-люмпенським присмаком, а драматичного шукання себе на своїй землі, болісного формулювання непростих усвідомлень: "Ми неодмінно навчимося бути людьми. Ми неодмінно оберемо нормальність. У нас просто немає іншого виходу. Незалежність дорівнює життю".
