— Чи легко дістатися до Евересту?

— Шлях у нас вийшов на першому етапі досить заплутаний і дуже цікавий. Спочатку поїзд Київ—Одеса. З Одеси ми перелетіли в Дубаї (столиця ОАЕ) на літаку «Українських авіаліній» Ту-154. З Дубаї на автобусі переїхали до Абу-Дабі. Далі на літаку перелетіли через Перську затоку й опинилися в місті Доха. З Дохи, знову ж літаком, чотири з половиною години до Катманду, й загалом дорога з Києва до Катманду зайняла 27(!) годин. Природно, хлопцям потрібен був невеликий відпочинок. Кілька днів ми провели в Катманду, купили інвентар і виїхали до Китаю. Їхали з північного боку, через Тибет.

— Як вирішувалися проблеми акліматизації?

— Катманду знаходиться на висоті 1300 метрів над рівнем моря, а наш базовий табір — на висоті 5150 метрів. Тому нам треба було, з одного боку, якнайшвидше, з іншого — якомога розумнiше «набрати» 3800 метрів висоти. Й з таким розрахунком, щоб уникнути декомпресії (недостача повітря. — К.С. ) у наших сходжувачів. Бо, незважаючи на всі акліматизаційні збори, від Ельбрусу до Евересту пройшло вже три тижні, а за цей час практично вся «залишкова» акліматизація зникає. Тому треба було дуже обережно сходити. Але, незважаючи на нервові перевантаження, все вирішилося благополучно. Й ми, витративши рівно два дні на згортання 1350 кг вантажу на машині, самі сіли в автобус і переїхали до наймальовничішого містечка Джамбо. Воно розташоване на висоті 2300 метрів. Вийшло, що за один день ми «пройшли» вгору не багато не мало 1300 метрів. Джамбо — це вже територія Китаю. Як виявилося, це була одна з небагатьох доріг, що з'єднує Китай із китайським Тайбеєм. Тут уже була помітна буйна рослинність півдня. Багато води, росте бамбук.

Більш того, це був лише маленький острівець зеленого раю. Наступного дня ми виїхали далі, в напрямку Евересту, й вже за дві години від цієї рослинності не залишилося й сліду. Починалося царство Тибету. Тибет — це суцільний пил. Крім сланців та інших кам'яних порід — нічого немає. Все вивітрилося. Й разюче стійкий вітер, насичений пилом цих самих кам'яних порід. Пейзаж абсолютно сірий, навколо все монотонне. Наші хлопці жили під враженням фарб Реріха. Де ж ці фарби? Їх немає. До того ж починає «давити» висота. За наступний день ми «набрали» висоту 3750 метрів і приїхали до міста Новолак. Крiм того, ми переїхали дорогою два перевали, по 5000 метрів висотою кожний. КИТАЙСЬКI ОФIЦЕРИ ПИЛЬНУЮТЬ

Тут ми вже пересіли на джипи. Я дуже вдячний послу Китаю в Україні, який надав нам транспорт. Водії до того ж були місцеві — тибетці. З одного боку, це було дуже добре. Вони чудово знають місцевість. Але відразу ж виникла інша проблема. Тибетська мова — абсолютно не схожа на китайську. Англійської вони, як виявилося, не розуміли взагалі.

Стався там і забавний епізод. Ми купили англомовну книжку «Тибет», де на карті ця місцевість була чітко відділена від решти території КНР. Природно, офіцери зв'язку китайської армії, що були з нами «про всяк випадок», щойно ж цю крамолу вилучили.

Наступного дня ми переїхали до міста Тенгрі, й тут уже відкрився вид на Еверест. Це містечко розташоване на висоті 4342 метри. Знову таки «набрали» майже кілометр. Велична гора абсолютно відрізнялася від усіх інших гірських масивів.

Тут ми переночували й вже наступного дня, всі «з головним болем», почали підійматися в базовий табір на Еверест — 5150 метрів. Дорога зайняла рівно 10 годин їзди.

— Що являє собою базовий табір?

— Це берегова сторона льодовика Ронгбук, досить рівна: з лівого боку — крижане озеро, з правого — крижаний потік. Температура повітря вдень приблизно 5— 10

О тепла, вночі — 10—15 О морозу. Щопівгодини пориви вітру такі, що будь-який міцно закріплений намет просто лопається й розривається на шматки. До речі, кожний такий намет коштує близько 400 доларів.

Наступного дня ми почали облаштовувати свій табір і виявили, що разом із нами в цьому ж районі знаходиться базовий табір американської та англійської експедицій. Потім до нас приєдналися бельгійці та грузини. Всього п'ять груп.

— Чим ви відрізнялися від інших груп?

— Передусім у нас була суто спортивна експедиція. В складі групи було 9 сходжувачів, лікар, тренер, керівник і кухар — 13 чоловік. У наших іноземних колег були експедиції комерційні. До кожного «аматора» був приставлений інструктор. Коштувало це «задоволення» кожному з учасників приблизно 5—7 тисяч доларів. Крім того, нас відрізняла й інша особливість «профі» — безкисневе сходження. В нас було лише 20 балонів і 6 масок для суто медичних цілей.

Увесь шлях, про який ми говорили, наша експедиція пройшла за чотири дні з трьома ночівлями. Діяли в жорстких умовах суто спортивного сходження, що, з одного (фізичного) боку — було погано, а з іншого — не давало «розслабитися». I ЛАЗНЮ ПОБУДУВАЛИ

Побудували гігантську ступу, на якій підняли прапори Китаю й України. На третій день, коли розірвало два намети, ми поставили лазню власної конструкції Одеського припортового заводу. Зараз хлопці вже продають туди квитки для іноземців — по 5 доларів. Вода в лазні гріється на примусах.

— Що навкруги найбільше привертало увагу?

— Природно, всі погляди були прикуті до Евересту. Вразив колір гори — абсолютно чорний. Зима була безсніжною. На запитання, добре це чи погано, на жаль, поки що ніхто відповісти не може. Ясно тільки одне. Я піднімався практично до висоти 6000 метрів — снігу немає. Як потім з'ясувалося, коли виходили на північне «сідло», додалося труднощів. Сніг — не лід, який повністю вкрив цю частину гори. Триста метрів шляху довелося рубати сходинки, щоб зробити собі дорогу. Може і в другiй частині експедиції буде набагато складніше, ніж це було б зі снігом. Тому що скелі оголилися, доведеться лізти.

— Який часовий проміжок сходження?

— Вся експедиція розрахована на 45 днів. Перший етап — це базовий табір на висоті 5150 метрів. Верхній табір — 7200 метрів. На цьому відрізку знаходяться три проміжних табори, в яких ми нагромаджуємо вантажі. У третьому проміжному таборі згодом ми повинні були зібрати всі вантажі. Це було зроблено досить оперативно. Команда впоралася з роботою за сім днів. Після виконання цього етапу проміжних робіт хлопці спустилися вниз, де на них чекав триденний відпочинок.

— Що відбудеться далі?

— Два виходи. Перше сходження — на висоту 7800 метрів, друге — на 8300. Фактично, це вже третій вихід (після 7200 метрів). Після цього настане кульмінація. Хлопці на вершину підуть групами. Ми їх розбили на три трійки. Тут нам довелося трохи поламати традицію групового сходження.

— Які склади цих трійок?

— У першу — «забойну» — ми поставили, природно, найдосвідченіших — Сергія Ковальова (керівник групи), Ігоря Свергуна й Василя Копитка. Друга трійка в такому складі — Вадим Леонтьєв (керівник групи), Володимир Горбач і Роман Коваль. Третя група складається з керівника Владислава Терзеула, Сергія Бершова й Миколи Горюнова.

Одночасно Бершова призначено координатором з обліку всієї виконаної під час експедиції роботи. Це підрахунок вантажу, піднятого спортсменом на певну висоту, сама висота, кількість часу, проведеного на ній.

— Значення «людського фактора» при розподілі трійок було головним?

— Безумовно. Після того як хлопці піднялися на висоту 7200 метрів (останній базовий табір), ми зайвий раз пересвідчилися в тому, що трійки вибрали абсолютно вдало. Було дуже багато складної технічної роботи, і поєднання груп виявилися разюче ефективними.

А команда у нас, в принципі, і так досить дружна. Постійно разом, і не встигли підкорити Еверест, як уже обговорювали щосили плани на осінь і на наступний рік. Саме під час обговорення цих планів і народилася нова ідея. Після обов'язкового підкорення Евересту (всі хлопці впевнені в успіхові експедиції), ми штурмуватимемо вершину, на якій загинув Микола Башкіров. Так званий 15- й «восьмитисячник». Його висота — 8142 метри. ВСЯ «ГОТIВКА» — В ОДНОГО...

— Валентине Костянтиновичу, чи були у вас екстремальні ситуації?

— Швидше забавні. Був дуже цікавий випадок в аеропорту Катманду. У одного з наших членів екіпажу була абсолютно однакова куртка з англійцем. Більш того, в аеропорту вони разом заснули. Першим прокинувся англієць і спокійно вдягнув куртку нашого спортсмена. Наш, у свою чергу, коли прокинувся, помітно занервував. Все було б нічого, та ось у кишені куртки українського сходжувача була вся готівка експедиції. Така ось «дрібничка».

— І як потім розв'язалося це питання?

— Слава Богу, все обійшлося. Англієць вчасно побачив «сюрприз» у своїй новій куртці і, природно, повернув її. А щодо екстремальних ситуацій, вони, звичайно ж, бувають на будь-якій висоті. Але, моє особисте переконання, до позначки 5000 метрів у професіонала-сходжувача нерозв'язних проблем з такими ситуаціями взагалі не має бути. Адже у нас усі — професіонали найвищого класу.

Сподіваюся, що й надалі особливих проблем не буде. Хоча повторюся, траса важка, а через відсутність снігу ще й непередбачувана. Тому хочу побажати хлопцям, як говориться «ні пуху ні пера». Вірю, що під час проходження траси у них все буде нормально.