Вболівальники субкультур

За даними фахівців, лише 2% української молоді перебувають в офіційно зареєстрованих молодіжних організаціях, натомість понад 25% знайшли собі місце у неформальних угрупованнях. У соціологічній науці так звані неформальні угруповання узагальнюються терміном молодіжної субкультури і відображають ставлення певної групи молоді до процесів у суспільстві. Угруповання мають свої цінності, що є дещо відмінними від загальноприйнятих. Мають специфічну манеру спілкування, стиль поведінки та одягу, певний спосіб мислення та світосприйняття.

Особисто я з відверто неформальним мисленням уперше зіткнулася в столиці. Оскільки молодь нашої, вкрай «не просунутої», східноукраїнської провінції не надто рясніла зовнішніми ознаками належності до якогось особливого молодіжного середовища. Траплялись, звичайно, деякі юнаки у відвислих штанях та «блайзерах» набакир, що називали себе реперами. Вони обтирали стіни в клубі під звичайну «попсу», чекаючи на поблажливість ді- джея, коли можна буде зібрати кругом свого кола весь контингент дискотеки та вразити його кількома суто реперськими «па». Проте я не думаю, що їх можна було б виділити в окрему віху молодіжної субкультури. Скоріше, це було звичайнісіньким мавпуванням Заходу, що, на жаль, часто у нашій свідомості асоціюється з чимось «продвинутішим», тобто модним і прогресивним.

Між іншим, реп як музичний напрямок виник у США у 80-х роках і був музикою молоді «чорних кварталів». Виник він на основі реггі та етнічних африканських ритмів. Реп одразу розділився на комерційний та андеграундний. Комерційний став популярним у всьому світі, а андеграундний мав чіткі соціально-критичні мотиви. В Україні реп з’явився у першій половині 90-х років. Перші популярні серед молоді реп-групи: «Dr. Alban» та «HIP-HOP». Сформувався і класичний «прикид» українського репера: штани «дизелі», дуті короткі куртки — все ніби на кілька розмірів більше. Репери поділяються на ортодоксальних і поміркованих. Ортодоксальні слухають виключно реп-групи, не інтегруються в інші тусовки та намагаються якомога менше контактувати з навколишнім світом.

Справжній репер має знати напам’ять близько 40 реперських груп. Для них нехарактерним є вживання «важких» наркотиків та великої кількості алкоголю. На відміну від ортодоксів, помірковані репери знаходять спільну мову з брейкерами. На сьогодні вони фактично утворюють одне ціле. Відмінності полягають у вмінні одних танцювати брейк, а інших — впізнавати реп-групи. Для реперів характерним є підвищена необхідність спілкування з однолітками. Вони найбільше цінують індивідуальність, а своєю корпоративністю протестують проти усамітнення і обмеження сучасної людини.

Уже навчаючись в одному зі столичних вузів я познайомилась iз життєвою філософією одного мого колеги, що оформлювалась приблизно як «Будь що звертати на себе увагу і не губитися в натовпі». За його логікою бути оригінальним — мало не найголовніша життєва установка. І не важливо, яким чином вона виконується. Скажімо, можна давати фортепіанні концерти, не маючи слуху і не знаючи нот. Або писати нецензурні віршики, говорити, що життя це лайно, а смерть — найкраще, що може спіткати людину. Можна запевняти, що чоловікам більш пасує довге волосся і «художнє оформлення» обличчя, і що жінка — суцільна незграбність. Можна, врешті, ставитись до Мерліна Менсона, як віруючий до розп’яття і вважати його тіло (в якому бракує кількох ребер) еталоном чоловічої краси. Головне — відрізнятись! Чесно кажучи, не знаю, до якої з молодіжних «тусовок» був причетний мій знайомий, або хоча б якій iз них він симпатизував. Проте він був неоригінальним вже тому, що в його життєвої позиції «виділятися» були попередники. Зокрема, ще в 50—60-ті роки минулого століття вулиці і майданчики Великої Британії заповнила молодь у яскравому одязі. Вони називали себе «діти квітів» і закликали до любові до ближнього. Це були переважно студенти вищих навчальних закладів, діти з високоінтелігентних родин. Хіпі намагались звернути на себе увагу, протестували проти споживацького способу життя, загального снобізму (сноб — з англійської — людина, що ретельно стежить за смаками, манерами сучасної моди і претендує на вишуканість, особливу інтелектуальність), «масовізму», де людина перестає помічатися, де тиражуються цінності, умови та сенс життя, відбувається обезличення та обездуховлення. Хіпі проголошували гасла рівності, радості, свободи і любові до всіх людей. Проголошували нову еру — Еру Любові.

Популярним серед тогочасних гіпі був культ «растафарі». Це напіврелігійний культ, що зародився у 1930 році на Ямайці з суміші афро-християнських, неоафриканських культів та елементів руху за створення автономних «ефіопських» церков, які очікували скорого приходу Месії та визволення чорних з тисячолітнього рабства. Проголошення Т.Мекконена (чи Рас Тафарі — що дало назву руху «растафарі») імператором Ефіопії на ім’я Хайле Селасіє стало початком масового поширення «растафарі». Його проповідники закликали курити «божественну» траву маріхуану, яка очищує від «розумового рабства» західного раціоналізму та дарує проникнення у сутність речей. «Назад до Африки!» — було гаслом растафарі. Специфічною особливістю цього культу була, безсумнівно, музика «реггі». Соціально-критичний аспект пісень чорношкірих виконавців реггі посприяв поширенню растафарі в США та Європі.

Солідарних iз культом растафарі в Україні називають растоманами. Вони з’явилися в нас на початку 90-х років. Тоді поширення цього явища пояснювалось захопленням музикою «реггі», екзотикою африканських атрибутів та ідеєю «трави» як очищення свідомості. Сьогоднішні растамани мало що знають про рух «ратафарі», а саме походження слова «растоман» пов’язують з хіп-хоп напрямком.

Варто згадати ще одну форму прояву молодіжної своєрідності — рух скінхедів. Скінхеди (skinhead — голена голова) вперше з’явилися наприкінці 60-х у Великобританії. Їхнім гаслом спочатку було: «Борися за свій клас, а не за расу!», і траплялися навіть чорношкірі скіни. Це була переважно патріотично налаштована робітнича молодь, що захоплювалась реггі та футболом і не цікавилася політикою. Економічна криза в Англії в кінці 70-х років та наплив етнічних мешканців з колишніх колоній витіснила пролетарську молодь з робочих місць. Саме хвиля безробіття і безперспективності стала причиною расистського руху скінів. Деякою мірою свою роль у його формуванні вiдіграли неонацистські партії. Стиль одягу, звичайного скіна мав бути, перш за все, адаптованим до вуличних бійок: чорні джинси, важкі шнуровані армійські черевики, короткі куртки-«бомбери», брита чи коротко стрижена голова. Перша хвиля скін-руху в Росії співпала з подіями 1994 року, коли крайньоправі політичні організації отримали «бойове хрещення». Друга хвиля, що розпочалася у 1998 році, виникла на тлі боротьби російської офіційної влади з кавказьким сепаратизмом. У цей час з’являються перші російські скін- групи «Русское гетто», «Штурм», «Коловрат». Виходять журнали «Русский хозяин», «Под ноль», «Отвертка». Зараз скінхедів у Росії близько 20 тисяч. Дійшли вони і до України. Серйозна українська організація починає формуватись навколо скін-групи «Бульдог» («Сокира Перуна»). А в 1997 році скінхеди згуртувалися довкола Соціал-націоналістичної партії України (СНПУ).

В’ячеслав Кононов, лідер однієї з молодіжних організацій, доволі скептично ставиться як до офіційних молодіжних угруповувань так і до неформалів. За його словами, скінхедів у Києві налічується близько 2 тисяч і це, в основному, футбольні фанати. Вони (окрім традиційного «бомбера» і камуфляжних штанів) носять ще й шарф улюбленої команди. Нерідко скінів разом з іншими неформалами використовують різні політичні організації в якихось акціях. Тоді пересічному скіну можна заробити від 20 гривень до 30 доларів в залежності від поблажливості лідера. Особливою національною ідеєю, зі слів самих скінів, вони не переймаються. Не кажучи вже про расизм. Більш сумлінними в плані національної свідомості є львівські скінхеди: вони, звичайно, розмовляють українською мовою, вигукують гасла на кшталт: «Україна — the best!», не п’ють горілки, а підтримують вітчизняного виробника — пиво «Львівське».

Загалом — ситуація зрозуміла. Молодь тусувалася, тусується і буде тусуватися. Проте все ж таки чому є тільки певна група, яка гуртується у такий спосіб? Чому вона свідомо хоче набути ознак «шок-протесту» і відмежуватись від оточуючого суспільства? Своєю думкою з цього приводу поділилися наші експерти.