Відкат чи поворот

Минулий вівторок може стати для України переломним моментом розвитку відносин як з НАТО, так і Російською Федерацією. Цього дня стало точно відомо, що Організація Північноатлантичного договору не надасть нашій країні Плану дій щодо членства в НАТО. І таки того ж дня Президент України Віктор Ющенко своїм указом створив міжвідомчу стратегічну групу з українсько-російських відносин, призначивши спеціальним представником України з питань розвитку відносин із Росією посла України в Російській Федерації, першого заступника секретаря РНБО Костянтина Грищенка. Якщо рішення щодо ПДЧ було очікуваним, то цього не можна сказати про рішення Президента щодо створення стратегічної групи. Відтак виникають питання, як ці рішення вплинуть на зовнішньополітичний курс нашої держави.

Слід зазначити, що для українських експертів не було несподіванкою рішення НАТО. З одного боку, зрозуміло, що не буває чудес при такому різноголоссі в середині Альянсу. А з іншого боку, всім зрозуміло, що найголовнішою проблемою на шляху отримання ПДЧ є внутрішньополітична ситуація в Україні. (Як вона виникла і хто її створив — предмет окремої глибокої розмови.)

Зрозуміло, Альянс за таких умов: відсутності єдності всередині і наявності політичної кризи в Україні — намагався запропонувати нашій країні щось, аби зберегти «лице» Києва. І таким виходом стало ухвалення рішення щодо розширення інформаційного представництва НАТО в Києві та запровадження Щорічних національних програм під контролем української комісії НАТО відповідно, які допомагатимуть Україні поліпшити ситуацію з реформами.

Однак, навряд чи є слушною в цій ситуації заява міністра закордонних справ Володимира Огризка: «На цьому етапі ми досягли такого результату, якого хотіли: Україна де-факто отримала ПДЧ. Сьогоднішнє рішення НАТО — це крок вперед. Ми рухаємося до членства в НАТО. З 2009 р. ми починаємо практичну інтеграцію до Альянсу». Скоріше, це нагадує спробу зробити хорошу міну при негативних результатах. Адже і на сьогодні існує такий інструмент як Щорічний план дій, програма, яка затверджується президентом і погоджується з НАТО.

На думку деяких експертів, після нинішнього рішення Альянсу може розпочатися довгий процес прихованого відкату. Якщо зараз буде створена коаліція Партії регіонів і БЮТ, то Юлія Володимирівна ніколи не покладе на вівтар вітчизни передвиборну репутацію по проблемі НАТО, коли половина її потенційних виборців, не підтримує цю ідею. Її так засмітили за останні декілька років політичної боротьби, що люди вже нічого не розуміють. Навіть ті, які були нейтральними. З іншого боку, для Росії це буде якщо не свято, то хтось отримає, як мінімум, орден за протидію приєднанню України до ПДЧ. Показовою є реакція постійного представника Росії в НАТО Дмитра Рогозіна, який заявив, що Грузію і Україну тут просто «поматросили і кинули».

Слід зазначити, що до російської позиції поспішили приєднатися деякі українські громадські діячі. Зокрема, голова «Українського форуму» Володимир Семиноженко заявив учора, що «з наданням Україні ПДЧ в калюжу сіли всі — і США, і Європа, і звичайно, наше керівництво».

Досить скептично деякі експерти відносяться і до ідеї створення міжвідомчої стратегічної групи і вважають, що навряд чи це може щось радикально змінити. На думку українських експертів, Президент це робить не для того, щоб розпочати якусь гру з Росією, а радше для того, щоб перехопити ініціативу у прем’єра в питаннях, які зв’язані з українсько-російськими відносинами. Адже, хоч як би там було, головним переговірником, безумовно, буде прем’єр-міністр. До того ж, навряд чи її міністр фінансів Віктор Пинзеник, який входить до складу стратегічної групи, буде діяти за плечима прем’єр-міністра.

Можливо, в команді Президента є сподівання, що група Грищенко в Росії сприйматиметься без алергії. Але в Росії розуміють, що Грищенко мало що може.

Справді, ніхто з його критиків не заперечує, що Грищенко висококласний дипломат і міг бути прийнятий в Росії. Але чи зможе він впливати на українську політику при тому, що в ній відбувається.

З іншого боку, не зрозуміло навіщо створювати своєрідний канал для контактів. Адже Богатирьова — керівник стратегічної групи, і так входить до комісії Ющенко-Медвєдєв.

Не слід забувати, що Україна подається на російському телебаченні кожного дня в негативі і, причому об’єктом особливої критики є український Президент.

Зважаючи на провал із ПДЧ, не можна робити висновку, що Ющенко йде на створення стратегічної групи для того, щоб показати Європі: якщо ви нас не хочете, то ми самі підемо до Росії.

З іншого боку, враховуючи мстивість пана Путіна, навряд чи можна очікувати, що він дасть можливість для серйозного прориву в російсько-українських відносинах. Втім, дуже хорошим індикатором у цьому плані стануть переговори по ціні на газ. На думку, експертів, росіяни з цього питання будуть максимально витягувати політичну ціну.

Нам залишається почекати переговорів, і тоді ми дізнаємося і про ціну і про те, чи доцільним було створення стратегічної групи.

А з початку наступного року ми побачимо, як українська влада розпочне «практичну інтеграцію країни до Альянсу».

Що означає нинішнє рішення НАТО, і чи не є випадковістю те, що майже одночасно з відмовою Альянсу надати Україні ПДЧ розпорядженням Президента Віктора Ющенка створена міжвідомча стратегічна група з українсько-російських відносин? Чи не є створення комісії різким поворотом, який може привести Україну до повного підкорення Росії?

КОМЕНТАРI

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі:

— По-перше, з моєї точки зору, попереднє рішення НАТО в Бухаресті означає визнання Заходом — ми говоримо передусім про НАТО — того, що була не дуже ефективною формула, яку дотепер Захід використовував відносно України та Грузії у прагненні якимсь чином знайти шляхи для їхнього включення в НАТО. Ці шляхи привели лише до роздратування Кремля і були використані Росією для просування її інтересів на Кавказі. У принципі, Захід розуміє, що йти далі колишнім шляхом не можна. По-друге, Захід у особі євроатлантичної спільноти не відмовляється від того, що Україна та Грузія повинні залучатися до європейської орбіти. Якби Захід прийняв формулювання, що ми відмовляємося взагалі від розв’язання цієї проблеми, то це було б його відмовою від власної місії і, по суті, справою поверненням до Ялтинського порядку, чого він у жодному разі допустити не може. Захід не може визнати, що він безсилий у відносинах із Росією. По-третє, він став шукати гнучкішу формулу включення України та Грузії у свою систему безпеки. І насамперед це рішення скероване на Україну. Вочевидь, є занепокоєння, що Україна стане яблуком розбрату між Росією та Заходом. І Захід пішов лінією відмови від гучних слів. Напевно, не визнаватимуть планів ПДЧ відносно України, а співпраця, мабуть, як я припускаю, буде спрямована на набуття більшої мускулистості, більшої дієвості двосторонньою комісією НАТО—Україна та НАТО—Грузія. Коли ті самі дії, які були здійснені в рамках ПДЧ відносно, скажімо, Румунії та Болгарії, здійснюватимуться і щодо України. Але без гучної риторики та заяв, щоб не дратувати Кремль. Захід шукає у новій політиці акценти не на риторику, не на декларації, а на реальність. І ми побачимо, наскільки це виявиться правильним.

Що стосується комісії зі стратегічних відносин між Києвом і Москвою, яка створена Президентом Ющенком, я вважаю це вірним і правильним кроком. Очевидно, у Києві зрозуміли, що чіткої концепції розвитку відносин між Україною та Росією немає. Її треба створювати, треба будувати мости. Це дуже правильна ініціатива. Таким чином, Україна в особі Ющенка, певно, у свою чергу, намагається ефективніше здійснювати політику руху в Європу, але й водночас політику нейтралізації невдоволення Росії. Що особливо правильно після того, як Росія висунула вимоги розплатитися за газ. Відносини з Росією визнаються на рівні Президента Ющенка як першорядні й необхідні для виходу з глухого кута. Я вважаю, що ці рішення плідні за своїм вектором.

Сам факт створення комісії, безумовно, важливий. Можливо, він означає те, що ваш Президент перехоплює ініціативу будівництва нових відносин із Москвою, щоб пані Юлія Тимошенко не скористалася цим і не проводила самостійну політику.

Неможливо уявити, що Росія й Україна об’єднаються. Ми вже відокремилися і, на мою думку, ніяка частина вашої еліти цього не допустить. За цих умов найбільший чинник, найбільша сила — глобальна економічна та фінансова криза. І в умовах цієї кризи, коли Росія входить у глибоку фазу депресії та можливого економічного обвалу, Україні немає сенсу зв’язуватися з Росією. Для України єдиний вихід — зберігати російський ринок для частини українських товарів. Але водночас вихід України — співпрацювати з Заходом, ухопитися на західний економічний човен, одночасно не втративши російський ринок. Принаймні для частини українських товарів. Але я можу сказати, що українським товарам буде складніше на російському ринку, який зараз захищатиметься за рахунок протекціонізму, що може торкнутися українських товарів.

Немає жодної суперечності в тому, що, з одного боку, Жириновський із Марковим і Лужковим кричать із націоналістичних позицій: відтяпаємо частину України, а з іншого боку — до України приїжджають економічні люди й кажуть про інтеграцію та співпрацю.

Я гадаю, що російська політична еліта, правляча команда має цілком сформульовану тактику і стратегію відносно України. Інша річ, що вони, можливо, не бачать, які можуть бути наслідки цієї тактики. Ця стратегія полягає в наступному. Перше: робити все, щоб не допустити Україну в Європу і на Захід. А для цього використовувати такі засоби, як батіг і пряник, а також погрози. Жириновський і всі інші — маркови і лужкови, затуліни, — це пропагандистський вектор, який працює на те, щоб спробувати вселити страх Україні, що у разі руху на Захід можливі жорсткі силові дії Москви. Водночас цей пропагандистський вектор працює на так звану консолідацію російського електорату в Україні, у Криму. З іншого боку, більш прагматичний вектор — економічна частина російської еліти — працює на те, щоб довести українській еліті необхідність збереження економічного простору разом із Росією. І це повертає до гасла: будьмо разом. Або ж разом на Захід, або разом тепер виживаємо в умовах кризи. Стратегія зрозуміла: не пустити Україну вперед, в тому числі на Захід.

Хоча багато хто в Москві говорить, що грузинська історія може повторитися з Україною, я не вірю, що найближчим часом, особливо в ситуації, коли Росія ввійшла в економічну кризу, вона може собі дозволити розкіш силової політики в Україні. Сумнівно, що правляча еліта на це піде. Хоч усе залежить від глибини кризи. Якщо криза вдарить так сильно по Росії, що важко буде давати раду з її наслідками, я не виключаю, що вихід правляча команда може знайти у силовій політиці щодо України. Але я вважаю, поки що це малоймовірний сценарій. Та загалом мушу визнати, що російська політична еліта не має такої концепції, яка б дійсно була скерована на те, щоб допомогти Україні стати повноцінним партнером і дружньою в стосунку до Росії державою. Ця концепція все ще працює за логікою «пан-васал», за логікою імперського мислення. І вся остання риторика в Росії щодо Голодомору, НАТО, газу й того, що Україна винна Росії, — витримана ще у традиціях державництва російської імперськості. І, на жаль, до пастки цієї імперськості потрапляють і ті люди в Росії, котрі доволі демократично ліберально мислять. Росія на рівні політичної еліти, експертної спільноти ніяк не збагне, що у її інтересах, щоб Україна була цілісною, самодостатньою, успішною, ефективною державою, вбудованою в Європу, що допомогло б, очевидно, й Росії зрозуміти механізми вбудовування. Ось це поки що до російської еліти не доходить.

Сергій ГЛУЩЕНКО, Запоріжжя:

— От ніяк не хочуть наші політики робити висновків зі своєї ж провальної діяльності. Візьмемо, наприклад, їхню євроінтеграційну «діяльність». Адже НІЧОГО реально вони не зробили щодо зближення з різними євроструктурами, а поспішають завжди звинуватити в провалі та бездіяльності політиків таких самих по духу, але інших за кольором. Або взагалі зарубіжних (наприклад, російських, німецьких, французьких та ін.) Тобто вважають це не своїм програшем, а Програшем України... ПРОГРАШ УКРАЇНИ НЕ В ЯКИХОСЬ ТАМ УСПІШНИХ ПЛАНАХ І ПІДСТУПАХ РОСІЇ (АБО КОГОСЬ ІНШОГО!). А В ТОМУ ТІЛЬКИ, ЩО ТАКОГО РОДУ ПОЛІТИКАМ ЛЮДИ ДОВІРИЛИ ВЛАДУ НАД СОБОЮ САМЕ ТУТ, НА НАШІЙ ЗЕМЛІ!...