Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Відповідальні за націю

Виборець-ідеаліст може розчаруватися в політиках, але ніколи не розчарується в державі
20 січня, 00:00

Українські виборці дуже різні. Прикро визнавати, але частину з них можна підкупити, частиною можна маніпулювати. Хоча є й інші. Ті, які щиро вірять у вагу свого голосу. І хоч кому б належали їхні електоральні симпатії, вони голосують серцем. Вони обирають свободу, а не хліб. Хоча хліб їм дуже потрібен.

Ці виборці переважно старшого віку, і, напевно, кожен із нас може знайти такого серед своїх знайомих. На їхню долю випало чимало негараздів, та й зараз більшість із них не може похвалитися достатком. Проте все своє непретензійне життя вони віддані своїм ідеалам, і мало що в цьому світі може змінити їхні переконання. Ці виборці-ідеалісти відповідальні й дисципліновані. Таких виборців ми назвали останнім оплотом демократії. Останнім — тому що молодь сьогодні обирає інакше, більш прагматично, співвідносячи свій вибір із собою та своєю родиною, власним благополуччям. Наші «романтики» голосують «глобально» — за долю країни, нації. Добре це чи погано?

Гарною ілюстрацією цього образу є добре відомий нашим читачам знімок Василя Артюшенка «Очі Майдану» з фотовиставки «Дня»-2005. Бабуся, яка самовіддано стояла на морозі кілька тижнів, і тисячі таких, як вона, привели до влади людей, що не тільки не виправдали сподівання, а й зрадили їх.

Ми в «Дні» часто повторювали: коли після Майдану до владних кабінетів прийшли нові люди, потрібно було вішати на стінах не портрети президента, а саме цей знімок — «Очі Майдану». Та, на жаль, віддані виборці, які насправді мали би стати совістю політиків, для самих політиків залишаються лише «електоральною базою». Їхні переконання, їхня віра цинічно експлуатуються на кожних виборах. За свій дорогоцінний голос вони не отримують нічого, тільки порожні обіцянки. Як довго ще політики експлуатуватимуть відданого ідеалам українського виборця?

Цьогорічні президентські вибори для 73-річного лучанина Миколи Костянтиновича Літковця були дуже непростими. Він навіть болісно пережив розчарування у кандидатові, на якого в останні роки, можна сказати, просто молився. А нині мусив робити непростий вибір: за кого ж голосувати? Не піти на вибори взагалі? Але ж це те покоління, яке можна назвати останніми романтиками демократії, котре не уявляє своєї неприсутності на виборах, бо розуміє, що за нею стоїть.

— Якщо не підемо, то відмовимося від нашого впливу на владу, хоча він мізерний, але буде зростати разом з нашою активністю. Якщо не підемо, то відкриємо дорогу горлохватам, самозванцям і криміналітету. А владу маємо таку, якої варті. Треба самим морально зростати, тоді й влада буде моральніша. Уявіть, що ми маємо високоморального президента, високоморального прем'єр-міністра, високоморального губернатора і суддю! Як би все змінилося в державі! Ми дуже багато років боролися за матеріальне — і забули про духовне А воно, на мою думку, з висоти прожитих років має матеріальне випереджати. Чому? Бо не хлібом єдиним живе людина, і треба вибирати найперше свободу. Майже всі кандидати у президенти щедро роздавали обіцянки, які мали б поліпшити наше матеріальне становище. Той обіцяв підняти сільське господарство, той —енергетику... А треба у державі всьому давати лад, на що відразу ніяких грошей не вистачить. Тому які ці обіцянки? Просто брехливі...

Про мораль, про духовне говорив хіба що тільки Ющенко. Але він хороший проповідник, проте бездіяльний президент, — розмірковує Микола Костянтинович.

Літковець з тієї частини українського народу, яких 65 років тому примусово депортували з історичних українських земель — Холмщини. Він є заступником голови Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина».

Його мала батьківщина — село Турковичі на Грубешівщині, відомий у свій час великий релігійний православний центр.

Його було спалено у шевченківські дні в березні 1944 року: наступної ж ночі після того, як з вогнем пішло до тисячі життів у селі Сагринь... Микола тоді мав усього вісім років, проте пам'ятає, як їхня родина переїжджала з села у село, шукаючи притулку в родичів. Чорної березневої ночі було вбито його бабусю. Її тіла йому не показали, бо вбито було бабусю розривною кулею. Проте історія національного протистояння починалася значно раніше, коли після Пілсудського поляки почали будувати одну національну державу.

Закінчення на стор.ПОДРОБИЦI

Delimiter 468x90 ad place

Новини партнерів:

slide 7 to 10 of 8

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати