Відсвяткували... Можна й відпочити

На «народні» гуляння вирушають всією родиною. Часом навіть із собаками. Хоч плакати на будинках вивішуй: «Всі пішли на картоплю!» Одягнені в найстаріший «секонд», як транспаранти, на плечах несуть лопати. Обов’язкові атрибути — мішок на «кравчучці» та пляшка з-під води. З водою. Ці трудові потоки на вигляд дикуватого народу заповнюють вокзали. На кшталт пролетаріату, що захопив Зимовий палац, штурмують приміськi електрички і автобуси. Їхні сили консолідуються навколо спільної мети: стати рабами, добровільно поневолитись кільком соткам картопляного поля. Все літо і добру половину осені трудовий клас буде горбатитись над бур’янами і воювати з вічним ворогом і конкурентом — колорадським жуком. Не розгинатись до упаду! Даєш сите майбутнє!

Зігнуті не так утомою, як віком, дві постаті поволі рухались від межі до межі. Дійшовши до краю, одна схилялась на лопату, інша вмощувалась на відро. Так саджають картоплю пенсіонери зі стажем. Їй — 68, йому — 72. «Пенсія мала — 100 гривень. З чого жити? — не то пояснюють, не то запитують пенсіонери. — Що... з голоду вмирати?»

Пам’ять про пережитий голод кидає виклик усім ревматизмам і жене на поле. Воно для старих — гарантія життя. Держава, в якій вони працювали і за яку воювали, цього дати їм сьогодні не може. «От якби пенсія була 500 гривень», — мріє вона. «Та й на 300 можна було б жити», — перебиває він. «Тоді можна було б не робити», — підводиться з відра стара. «Да, а так садимо, аж поки з ніг не попадаємо», — продовжує старий, накопуючи ямки. «Майовка в нас така», — кинула останню фразу баба і подибала за дідом накидати картоплю.

Дехто приходить, як кажуть, з-під палки. Таких на полі найменше. У них поважна причина — екзамени на носі. Хто не відмазався — гойдається на лопаті, як може, затягує короткі відпочинки і максимально часто прикладається до пляшки з водою. А потім біжить до найближчих кущів. Назад не квапиться. «Родаки» виходять з себе, але швидко вгамовуються, коли чадо безпристрасно кидає їм: «Вам треба, ви й садіть».

«Не хочуть. Але помагають», — пом’якшують ситуацію батьки. «А куди ти подінешся з підводного човна?» — не втихає син. Донька іронізує практичніше: «Підтримую фігуру. В тренажерний зал не треба буде йти».

Для них з братом поле — це каторга, а картопля — це чіпси. Але чого її повинні садити всі, а не робітники спеціалізованого господарства, не розуміють. Як і багато чого не приймають у житті і звичках своїх батьків. Ясно для них одне — такими ж бути не хочуть.

Викладач вузу зізнається: «Як порахувати всі витрати, то прибутку ніякого, і ніякого немає резону від цього клаптя картоплі. Але звичка — велика сила».

Сили не безкiнечні. І в найспекотніші дні зазирає просвітління. Тоді, ще раз зваживши всі за і проти, визріває думка: «На той рік поля не брати». Але навесні прокидається щось, що чітко показує, у кого який сенс життя. «Це наша нація. Якщо ми не будемо садити бараболі, — обстукує лопату бухгалтерша і знімає рукавичку із всіяної каблучками руки, — то ми не українці».

Українці, після затяжних травневих свят, вийдуть на роботу, доїдять свої паски і нарешті відпочинуть. Городи засаджені! Ура! Гуляють усі!