VIP-свято

Якщо подумки продовжити Пулковський меридіан на південь, він неминуче перетне і з’єднає землі квітучої України та суворі приладозькі краї. У «силовому полі» Петербурга виявиться багато важливих віх української та російської історії, цікаві факти та події, дивовижні долі видатних людей.

Більше ніж інші місця Росії це місто з моменту свого народження найтіснішим чином пов’язане з Україною. Через Петербург пролягли життєві дороги борців за незалежність України гетьманів Івана Мазепи, Павла Полуботка, їхніх сподвижників і соратників. Тут перед імператрицею Катериною II до кінця відстоював вольності запорозьких козаків їхній кошовий отаман Петро Калнишевський.

Взаємовідносини імперської столиці з козацькою Україною не завжди були рівними, послідовними та доброзичливими. Українські історики й автори публікацій останніх років полюбляють повторювати, що місто Петра побудоване на козацьких кістках, що звідси вийшли неодноразові укази про заборону української мови, козацької вольності та багато негативних явищ післяреволюційного періоду. З цими фактами історії важко сперечатися, але з висоти часу й об’єктивної реальності хотілося б відмітити й інше.

У відповідь на неодноразову заборону самодержавством української мови передова інтелігенція Петербурга надавала велику моральну і духовну підтримку українській культурі. У 1798 у столичному місті видається — вперше — українською мовою «Енеїда» Івана Котляревського, а через півстоліття — перший «Кобзар» Тараса Шевченка. Композитор Римський-Корсаков пише на українську тему опери «Майска нiч» і «Ніч перед Різдвом» за творами Гоголя; Гулак-Артемовський створює оперу «Запорожець за Дунаєм». Художник Архип Куїнджі пише цикл прекрасних українських пейзажів, Ілля Рєпін ілюструє «Історію запорозьких козаків» Дмитра Яворницького.

Багато видатних архітекторів і скульпторів Петербурга вважали за честь проектувати та створювати свої твори для України. Про це свідчать Андріївська церква Растреллі, Володимирський собор у Києві і ще багато пам’ятників архітектури Полтави, Харкова, Одеси та інших міст.

Численні архіви, музеї та бібліотеки Петербурга досі зберігають безцінні матеріали української історії й культури. В Імператорській Академії мистецтв навчалося багато вихідців з України, які стали згодом видатними російськими художниками. Пригадаємо живописців Лосенка, Левицкого, Рєпіна, скульпторів Мікешина, Мартоса і багатьох інших. Широко відомі й випускники Академії, які, повернувшись на Україну, продовжували плідно працювати для української культури — Васильківський, Сажин, Самокиш, Сошенко.

Починаючи з «Енеїди» Котляревського, в Петербурзі друкується багато творів української літератури: «Малороссийские повести» Гоголя, повне зібрання творів Тараса Шевченка, «Історія України-Руси» академіка Грушевського, першого президента Української Народної Республіки в 1918 р.; видається український часопис «Основа». У Петербурзі створювалися і відливалися на заводі «Монументскульптура» пам’ятники Тарасу Шевченку для Харкова, Києва і Канева (скульптор Манізер, архітектори Лангбард і Левінсон).

Особливо хотілося б відмітити великий внесок Петербурга в музичну і пісенну культуру України. Крім вже названих опер Римського-Корсакова і Гулака-Артемовського, Михайло Глінка створює тут на слова українського поета Забіли свої пісенні шедеври: «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку». На тексти, написані в місті на Неві, народилося багато пісень, які стали гордістю України, і серед них — «Реве та стогне Дніпр широкий».

У післяреволюційні роки в Петрограді- Ленінграді працювали українські театри, капела бандуристів, хорові колективи. Протягом XIX—XX століть у Петербурзі існували громадські українські організації. Особливої уваги серед них заслуговує Товариство імені Тараса Шевченка.

Ініціатива створення Товариства належить Михайлу Мікешину, Данилу Мордовцеву і Андрію Маркевичу. Це були відомі діячі російської культури, щирі шанувальники художнього і літературного таланту великого Кобзаря. Всі троє знали Шевченка особисто. Як відомо, академік живопису Михайло Мікешин намагався в первинному проекті пам’ятника «Тисячоліття Росії» увічнити образ поета-бунтаря, а пізніше плідно працював над ілюстраціями до його творів і залишив про нього цікаві спогади.

Данило Мордовцев (Мордовець) походив із старовинного козацького роду і був свого часу відомим петербурзьким літератором. Із його великої спадщини на особливу увагу заслуговують твори, присвячені козацькій темі: «Гайдамаччина», «Сагайдачний», «Козаки в морі», — які написані, безсумнівно, під впливом поезії Тараса Шевченка. Ще за життя поета Данило Мордовцев відгукнувся в петербурзькій пресі на «Кобзар» 1860 року, а пізніше опублікував свої спогади про зустрічі з Тарасом.

Нарешті, третій — Андрій Маркевич, син відомого історика Миколи Маркевича, був не тільки музично обдарованою особистістю, одним із фундаторів Петербурзької консерваторії, а й досить впливовою людиною в місті. Він особливо багато зробив для добування з архівів Третього відділення рукописів Тараса Шевченка, їх публікації та повернення на Україну.

Відкриття «Товариства імені Тараса Шевченка для допомоги потребуючим вихідцям із південної Росії, які навчаються у вищих навчальних закладах С.-Петербурга» відбулося 29 листопада 1898 р. на вулиці Гороховій, 18. Вибраний головою Товариства Андрій Маркевич залишався на цій посаді до кінця свого життя (1907 р.). Товариство проіснувало фактично до 1917 року і надзвичайно багато зробило для збереження геніальної спадщини Шевченка. Воно сприяло виданню «Кобзаря» в 1906 і 1908 роках під редакцією Доманицького, а в 1911 і 1914 рр. випустило альбоми малюнків поета. Товариство брало активну участь у заходах, присвячених сторіччю з дня народження Тараса (1914 р.), зокрема у зборі коштів і в проведенні конкурсу на пам’ятник Кобзарю.

Про те, що петербурзьке Товариство імені Тараса Шевченка було впливовим об’єднанням найкращих демократичних і творчих сил, красномовно говорить та обставина, що його членами в різний час були Менделєєв, Короленко, Рєпін, Реріх, Заньковецька, Кропивницький, Лисенко, Вовчок тощо.

У сумно відомі 1937—1938 роки через наше місто пройшли по етапу на Соловки і Воркуту тисячі жертв масових репресій. Про долю українців у блокадному місті нам відомо небагато. У післявоєнні роки зв’язки з Україною пожвавлюються, на відновленні міста працює багато українців, закинених сюди голодом 1947 року і наступними оргнаборами робочої сили.

Такі дати, як 100-річчя з дня смерті (1961 р.) і 150-річчя з дня народження (1964 р.) Тараса Шевченка, сприяли об’єднанню української громади міста. Відтоді, як в 1964 р. в Академії мистецтв відкрилася меморіальна майстерня Тараса Шевченка, там регулярно проходять Шевченківські вечори, Дні української культури. Активну участь у них беруть літератори Прокоф’єв, Браун, Жур, Комісарова, бандуристи Чупріна, Школенко, художники Гуменюк, Кальненко, Дручило, провідні артисти театрів Санкт-Петербурга й України.

Напередодні 175-річчя з дня народження Тараса Шевченка представники інтелігенції через пресу звернулися до громадськості України та Санкт- Петербурга з пропозицією про гідне увічнення пам’яті поета — спорудження пам’ятника і створення Українського культурного центру його імені. Це звернення мало широкий резонанс в Україні. У 1989 році було урочисто закладено камінь на мiсцi першого поховання поета на Смоленському цвинтарі. Активно сприяла цим акціям російська інтелігенція міста. А 22 грудня 2000 року Петербург — у присутності президентів Росії та України — увічнив пам’ять Кобзаря, відкривши на Петроградській стороні пам’ятник великому поету (скульптор Лео Мол — Леонід Молодожанін, Канада).

У 1988 році у Фонді культури, а потім в адміністрації міста було зареєстровано Українське суспільно-культурне товариство ім. Тараса Шевченка. З березня 1993 року Петербурзьке українське товариство стало колективним членом Всеукраїнського благодійницького фонду ім. Тараса Шевченка, очолюваного праправнучатою племінницею поета по сестрі Катерині Людмилою Красицькою. Проголосивши своєю програмою відродження найкращих петербурзьких і національних традицій, наше сучасне Товариство є не формальним, а прямим правонаступником дореволюційного Товариства імені Кобзаря.

В останні роки зроблено немало для об’єднання українців, що проживають у нашому місті, для популяризації української культури та народних традицій. Ми можемо пишатися тим, що в нашому Товаристві перебували два лауреати Шевченківської премії — письменник Петро Жур і художник Феодосій Гуменюк, активну участь у культурних програмах беруть заслужені артисти Георгій Кузовков, Сергій Новожилов. Режисер Віктор Гончаренко в травні 1993 року відновив оперу «Запорожець за Дунаєм» мовою оригіналу. Понад 60 музичних творів створив на слова Шевченка композитор Віктор Панченко.

Зусиллями голови Фонду української культури Валентин Блажчук у 1996 році створив хор української пісні. Під керівництвом професора Миколи Романовського хор активно освоює і класику, і твори сучасних авторів — членів нашого Товариства.

Петербурзькі художники, об’єднавшись у Братство «Кобзар», провели кілька колективних і персональних виставок. Великий успіх мала виставка «Козак Мамай» із Петербурга», яка проходила у Києві, а також персональна виставка художників Дручила і Цапка в Канаді. Поети літературної секції Товариства (Дорошенко, Красилич, Полішкаров) видали кілька колективних і персональних збірок віршів. За останні роки понад 50 українських пісень написали в Петербурзі на слова сучасних поетів петербурзькi композитори. Цікаві культурні програми та вечорниці проводить Іващенко. У Російському етнографічному музеї відбулася виставка української кераміки під красномовною назвою «Не святі горщики ліплять».

Олександр Стащак кілька років видавав журнал-дайджест «Забута країна» українською і російською мовами. Професор Лукашевич опублікував книги «Україна: історико-економічний огляд», «Україна: сходження до незалежності». Активно публікуються професори Зубик, Кононенко. Видано також книгу «Пісенне слово» українських пісень композиторів Стратуци, Фабулян, Власова та ін. на слова Миколи Жигло і книгу лауреата Шевченківської премії Олексія Дмитренка «Земля небесна» (українською мовою). Активну допомогу у випуску цих книг надали Василь Шевченко і Анатолій Асаул. Видано енциклопедичний довідник «Українська діаспора Петербурга. На порозі сторіч».

У Петербурзі працює українське консульство. Генеральний консул України в Петербурзі — колишній мер Севастополя Віктор Михайлович Семенов. Товариство успішно співробітничає з генконсульством в економічних і культурних програмах. Плідні зв’язки Товариства з Україною сприяли нашій участі в фестивалях «Червона рута», «Всі ми діти твої, Україно», у міжнародних форумах і виставках.

3 березня 1998 року зареєстровано Українську національно-культурну автономію Санкт- Петербурга. Радою автономії розроблено перспективну програму розвитку української діаспори, яка органічно вписується в розвиток петербурзької культури. Все це говорить про те, що українські традиції Петербурга живі, активно розвиваються і служать справі зміцнення дружби наших народів.