Віра в несправедливість —

«Цісарська кава» виявляється невеличким дерев’яним кіоском. Робітник замітає у великий совок розбиті шибки та уламки пластмасових стільців. Повз мене проходить якась досить пристойна на вигляд бабця і змовницьки каже до мене: «Поджечь ее мало» (саме цими словами і саме цією мовою). «Ее» — це, як я вже знаю, йдеться про господарку кафе — Тетяну Нікітчин, музиканта і композиторку, в кафе якої Ігор Білозір заходив досить часто. Кіоск розгромили в день похорону композитора — 30 травня (львівська преса охарактеризувала погром як «сліпий бунт екзальтованих бабусь», а один чудовий львівський поет пояснив це як «інстинктивний викид емоцій політичного люмпену, що не знає інших способів боротьби»). Через день, 1 червня, біля «Цісарської кави» я зустрілася з Богданом Гнатовським, колишнім журналістом, безпосереднім учасником подій 8 травня.

ДВI ДУМКИ

Минулого четверга на сторінках «Известий» з’явилася стаття Яніни Соколовської «Пісні наші і не наші» з підзаголовком «У Львові питання мовознавства вирішують за допомогою погромів». Для автора публікації вбивство Ігоря Білозiра, яке вона назвала «мотивом для націоналістичних погромів у Львові», стало приводом для того, щоб у вельми ультимативній формі поставити питання про зміцнення становища російської мови в Україні, запровадження подвійного, українсько-російського громадянства і подібні. Сьогодні ми публікуємо два відгуки наших читачів на цю статтю.

«Не можна терпіти плювки, інакше звикаєш до цього і вважаєш це нормальним ставленням»

Шановна редакціє! Хочу звернути вашу увагу на замітку Яніни Соколовської на 4 стор. «Известий» за 1.06. ц.р. Щиро кажучи, з мене, росіянина за походженням, котрий все життя прожив на Україні, російські телебачення та газети зробили майже українського націоналіста (і я знаю, що не лише мене). Виявляється, Білозiра вбили за право співати пісні російською мовою, а боязка вимога віддати лише частину коштів, привласнених Росією після розпаду СРСР, — це «націоналістична хвиля». І «при цьому Київ геть відмовляється від запровадження подвійного громадянства». Тобто, на думку автора (та й більшості російських політиків), в Україні має бути два гатунки громадян — російсько-українці з широкими правами, і просто українці — з правами вужчими. Мені 51 рік, майже 30 років працюю лікарем, багато разів був у Москві та в інших російських містах і при радянській владі, і пізніше. Можу точно сказати, що такий підхід до українсько-російських проблем характерний переважно для москвичів, незалежно від їхнього становища. При цьому типове московське хамство в однаковій мірі проявляється як до українців, так і до жителів російської глибинки — і так було завжди, вочевидь, так буде й надалі. У розмовах із освіченими москвичами з’ясовувалося, що Херсон і Миколаїв — древні російські міста, які знаходяться... в Криму(!?), також древньому російському. Вони з презирством ставляться до всього немосковського, і це — факт. Я прошу редакцію звернути увагу на цю замітку й відгукнутися на неї — не можна терпіти плювки, інакше звикаєш і вважаєш це нормальним ставленням. З повагою,

Валентин ШУМАКОВ, лікар «Не зашкодь!»

Трагічні події у Львові, пов’язані із загибеллю Ігоря Білозiра, примусили замислитися. Що це? Фатальний збіг обставин чи закономірний результат потурання влади виявам націонал-екстремізму в тому числі. І чи випадково саме Львів став місцем кривавого з’ясування на національному грунті? Упевнений, багато хто зі співвітчизників задають собі ці питання та шукають відповіді на них у повідомленнях ЗМІ та офіційних джерел. Чи варто говорити про те, наскільки вирішального значення в подібній екстремальній ситуації набуває друковане слово? Думається, головне зараз — не давати волю емоціям, як це, на мій погляд, трапилося з автором публікації «Пісні наші і не наші» в «Известиях» за 1.06.2000 р. І не треба поспішати з узагальненнями, спираючись лише на уривчасті суперечливі відомості про львівські події. Шановним газетярам я порадив би діяти за медичною заповіддю «не зашкодь». Дуже вже ж вибухонебезпечна тема національної нетерпимості. Тієї нетерплячості, котра не визнає аргументів розуму і якою вимощено дорогу до югославського пекла. Тому я не розцінював би тимчасовий мораторій на емоційні публікації як посягання на свободу слова. Що стосується львівського конфлікту, то виник він, схоже, не на порожньому місці. Не є таємницею, що львів’яни не дуже переобтяжували себе профілактикою поширення небезпечного вірусу політекстремізму. Ось і пожинають тепер плоди своєї безтурботності. Не кажучи вже про мовну проблему, яка при невмілому вирішенні здатна трансформуватися в політичну, котра може викликати антагонізм і протистояння. Рятуй нас, Боже, від цієї напасті!

Iгор СМУШКОВ, інженер, активіст правозахисного руху

Закінчення на стор. "Суспільство"