Вісімдесятий день народження «Динамо»
Точної дати народження футбольної команди «Динамо» (Київ) не знає ніхто. Отже, вісімдесятирічний ювілей «Динамо» розтягнувся на цілий рік. Кульмінацією святкування став товариський матч між «Динамо» та італійським «Міланом». Гра між чемпіоном України та володарем Кубка європейських чемпіонів завершилася унічию — 2:2. Перед цим відбулося вшанування ветеранів «Динамо» усіх поколінь, а завершилось святкове дійство естрадним концертом. Ми ж нагадаємо про основні віхи з біографії кращої футбольної команди України всіх часів.
ПРОСТО КОМАНДА
У 1927 році футбольна команда київської організації «пролетарського спортивного товариства «Динамо», створеної 13 травня, офіційних матчів не проводила, що дало привід деяким дослідникам сумніватися у даті народження команди із всесвітньо відомою тепер назвою. Ці дослідники праві тільки в одному — футбольного клубу «Динамо» у 1927 році не було. Але його не було ні в 37 му, ні в47 му, ні в 87 му. Те, щоприйнято тепер називати футбольним клубом, почало створюватись в «Динамо» лише наприкінці 80-х років минулого століття. За такою логікою виходить, що у попередні шістдесят років історії «Динамо» не існувало, що, звісно, не так. За останні вісімдесят років київське «Динамо» не один раз змінювало свій офіційний статус, але це аж ніяк не привід переривати розпочату 13 травня 1927 року історію.
Тож спочатку «Динамо» (Київ) було просто футбольною командою, за яку грали члени спортивного товариства співробітників НКВС. Це зовсім не означало, що перші динамівці були суцільними енкаведистами, тобто працівниками міліції та інших правоохоронних органів. Будь-яка аматорська команда, а київське «Динамо» попервах складалося із футболістів-аматорів, хоче не просто грати у футбол, а перемагати. У київському «Динамо» ніхто не збирався чекати, поки серед співробітників київської міліції з’являться здібні футболісти. До команди запрошували всіх, хто міг підсилити її гру. Так само робили в усіх інших аматорських командах того часу, і не тільки у Києві, а й в усьому СРСР. Інша справа, що НКВС могла запропонувати запрошеним до «Динамо» гравцям певні блага, які були недоступні командам інших відомств.
Перші керівники київського «Динамо» — працівники НКВС Кессельман, Бармінський та Іванов — не були ані вправними футболістами, ані професійними тренерами. Справжній тренер з’явився у «Динамо» лише за десять років. Згадані вище керівники просто любили футбол і чим могли допомагали команді. Ця допомога полягала у влаштуванні на службу в НКВС здібних футболістів, навіть із інших міст, надання їм елементарних умов для життя у ті складні часи. Досить лише згадати, як у 1932—1933 роках київські динамівці рятувалися від голоду, вирушаючи у кількамісячні турне по республіках Закавказзя, де голоду не було.
Щодо спортивних досягнень, то їх у «Динамо» перших років просто не могло бути. Команда виступала лише у міських та відомчих змаганнях. Чемпіонати тоді розігрувалися між командами міст, областей і союзних республік. Динамівці грали тоді й за Київ, і за УРСР. Але це була не історія «Динамо», в якій до 1936 року були в основному лише товариські ігри.
КОМАНДА СТОЛИЦІ УРСР
У 1935 році спортивними керівниками СРСР було прийнято рішення проводити надалі чемпіонат СРСР з футболу серед «показових команд майстрів», тобто фактично професійних команд спортивних товариств та відомств. Ці «команди майстрів» розподілили по групах, які були названі класами «А», «Б» та «В». До класу «А» у першому ж чемпіонаті СРСР включили і київське «Динамо», єдину команду із УРСР. Якби це сталося на рік-два раніше, у класі «А» могло б виступати не київське, а харківське «Динамо». Бо саме у Харкові тоді знаходилась столиця УРСР. І саме команди Харкова вигравали до 1934 року більшість футбольних чемпіонатів серед збірних міст і відомчих команд. Дійшло до того, що у 1934 році саме існування команди «Динамо» (Київ) було під загрозою. Врятувала політика — перенесення столиці УРСР із Харкова до Києва. З того часу футбольною столицею України на довгі роки став Київ.
Не згадавши про це, не можна об’єктивно оцінити подальший шлях футбольної команди «Динамо» (Київ). Звання кращої команди Україні було фактично присуджене київському «Динамо» політичним керівництвом СРСР. І змагатися по- справжньому київські футболісти могли лише з командами Москви, Ленінграда та інших союзних республік. Ніхто не знає, як склалася б ця спортивна боротьба, якби не війна, що почалася 22 червня 1941 року.
Всі, хто цікавиться футболом, чули, напевно, історію про призначений на 22 червня матч «Динамо»(Київ) — ЦСКА (Москва), який мав бути одночасно відкриттям новозбудованого Київського центрального стадіону імені Хрущова. Відомо, що матч не відбувся. Але мало хто знає, що у той день на стадіон прийшло понад п’ятдесят тисяч глядачів, які ще не розуміли, яка у цей день почалася війна. Та й футболістам сказали, що гра відкладається ненадовго...
Насправді цей день став останнім днем довоєнного київського «Динамо», гравці якого, хоч і не здобули великих перемог, але заклали фундамент великої в майбутньому команди. Свідомо не називаю імен тренерів та гравців тих часів. Тому що назвати слід усіх без винятку. І тих, хто пережив війну, і тих, хто загинув на фронтах та в окупованому Києві. Розмір газетної статті не дає такої змоги.
ПРОСТО ХОРОША КОМАНДА
У післявоєнні роки, точніше у перші двадцять повоєнних років, київське «Динамо» було просто однією із футбольних команд. Динамівці грали у цікавий футбол, трибуни стадіонів (спочатку «Динамо», а потім відкритого нарешті Центрального) заповнювалися глядачами на кожній грі. Але слід визнати, що до перших ролей у тодішньому радянському футболі київській команді було ще далеко. Для цього було багато причин. Головна із них — війна, яка забрала життя одразу цілого покоління українців взагалі і киян зокрема.
У ці роки командою «Динамо» (Київ) керували здебільшого московські та ленінградські тренери. Ленінградець Олег Ошенков виграв з командою перший Кубок СРСР 1954 року, а москвич Леонід Соловйов привів «Динамо» до першого чемпіонського титулу у 1961 році. Провідними гравцями у ці роки також були в основному не кияни — успіхи київському «Динамо» приносили приїжджі. Від осетина Андрія Зазроєва, який був капітаном команди у 1954 році, до росіянина Юрія Войнова — кращого гравця команди на рубежі 50—60 років.
Лише на початку шістдесятих років на провідні ролі у київському «Динамо» вийшли кияни, хлопці, які виросли у повоєнному Києві і марили великим футболом. Віктор Каневський, Олег Базилевич, Валерій Лобановський — ці імена і досі, через понад півстоліття, знає практично кожен киянин. Саме ці футболісти стали кумирами трибун, саме вони зробили футбол улюбленою грою всіх киян. Від простих робітників і службовців до перших керівників УРСР.
ВИКЛИК МОСКВІ
Радянській державі завжди були потрібні спортивні перемоги. Ці перемоги, на думку комуністичних керівників, підтверджували переваги суспільного ладу СРСР над суспільним ладом західних країн. Але перемоги у футболі давалися не так просто. Збірна СРСР з футболу мала дуже мало шансів стати чемпіоном світу. Тому футбол, на відміну від того ж хокею, залишився поза увагою перших керівників у Москві.
За таких умов керівники союзних республік мали можливість піднімати внутрiшньосоюзний престиж за допомогою футболу. Особливо це стосувалося України і Грузії. Команди «Динамо» (Київ) і «Динамо» (Тбілісі) стали у шістдесяті роки фактично збірними республік, для яких створювалися всі можливі на той час умови.
Як наслідок, московська гегемонія була порушена і, починаючи з 1964 року, титули чемпіонів СРСР з футболу частіше діставався не московським командам. При цьому кращих футболістів із Києва, Тбілісі, Єревана, Баку, Мінська, Ташкента, Алма- Ати не забирали до Москви, як, наприклад, баскетболістів чи легкоатлетів. Футбольний виклик Москві був майже офіційно дозволений. Залишилось лише створити для цього команди.
Кращою із таких команд назавжди стало київське «Динамо». Під керівництвом тренера Віктора Маслова динамівці шістдесятих пректно перенесли футбольну столицю СРСР до Києва. Поступово кияни почали становити більшість і у збірній СРСР. Київські динамівці Віктор Серебряников, Андрій Біба, Володимир Мунтян, Анатолій Бишовець, Йожеф Сабо, Євген Рудаков, Віталій Хмельницький та інші були вже знаменитостями не київського, а всесоюзного футболу.
ВИКЛИК ЄВРОПІ
Ще наприкінці шістдесятих, коли київські динамівці вперше зіграли у офіційних міжнародних клубних турнірах, всесоюзні титули почали не задовольняти вимогливих київських уболівальників. Київ хотів міжнародних перемог! І вони прийшли разом із тренерами Олегом Базилевичем та Валерієм Лобановським, які створили у сімдесяті роки те легендарне вже київське «Динамо», яке стало відомим всій Європі.
З того часу майже півтора десятиліття гравці «Динамо» і їх незмінний тренер Лобановськии регулярно боролися за перемоги не тільки в чемпіонаті СРСР, а й на міжнароднiй арені як у складі «Динамо», так і у складі збірної СРСР, яка, починаючи з 1974 року, була практично «філією» київської суперкоманди. Дотепники тих часів називали збірну Союзу «послабленим київським «Динамо» і були не дуже далекі від істини.
Два Кубка кубків, Суперкубок Європи, два півфінали Кубка чемпіонів, вихід у фінал чемпіонату Європи у складі збірної СРСР, третє місце на Олімпійських iграх теж у складі збірної — такий список міжнародних досягнень київських динамівців 70—80-х. Це все здобувалося на фоні гострої конкуренції у внутрішніх змаганнях, де «Динамо» у ті роки лише кілька разів залишалося без титулів чемпіонів, володарів Кубка або призового місця. Понад три десятка динамівців здобули у той період всесоюзне та міжнародне визнання, а Олег Блохін та Ігор Бєланов визнавалися кращими футболістами Європи...
І знову у футбол втрутилася політика. Крах комуністичної системи зруйнував всесоюзне футбольне господарство, яке створювалося і розвивалося понад п’ятдесят років. Радянський футбол із чемпіонатами СРСР та «показовими командами майстрів» назавжди пішов в історію. А київське «Динамо» залишилося.
ПРОФЕСІЙНИЙ КЛУБ
Перші кроки для перетворення київського «Динамо» у професійний футбольний клуб були зроблені з ініціативи Валерія Лобановського ще в останні роки існування СРСР. Але по-справжньому професійним клубом «Динамо» стало лише тоді, коли на чолі його у 1993 році став Григорій Суркіс. Проблемою нового президента стало не тільки створення повноцінного футбольного клубу «Динамо»(Київ). Одночасно слід було будувати увесь футбол незалежної України. Починаючи із професійної ліги, і закінчуючи системою збірних команд. Ця робота тривала паралельно. Будувалися нова база клубу (і збірної) та футбольні поля. Валерій Лобановський, який повернувся до «Динамо» після роботи за кодоном, знову здобув із командою міжнародний престиж. Збірна України, основу якої, як і за часів СРСР, становили динамівці Києва, почала здобувати міжнародний авторитет. А кращий динамівець Андрій Шевченко став одним із провідних футболістів світу. Наприкінці дев’яностих років головні реформи були завершені. Київське «Динамо», разом із всім українським футболом, було готове до нового життя.
У БОРОТЬБІ ДО ПЕРЕМОГИ
Нинішнє «Динамо», яке після обрання Григорія Суркіса президентом Федерації футболу України очолює Ігор Суркіс, живе в умовах ХХI століття. В гострій конкуренції із новим претендентом на лідерство, донецьким «Шахтарем», проходить для «Динамо» чемпіонат України. Тренери, які очолюють команду після Лобановського, шукають шляхи для прогресу. Колектив поповнюють гравці із різних країн. «Динамо» прагне бути у числі кращих клубів Європи, щороку пробиваючись до групового турніру Ліги чемпіонів. Розвивається клубна структура, у динамівській школі зростають нові футбольні таланти.
За вісімдесят років, що минули від 1927 року, змінилося все — від самої держави, суспільного устрою, економічних відносин до власне футболу, який сьогодні із гри для аматорів став значним явищем міжнародного життя. Всієї історії київського «Динамо» вже не пам’ятає ніхто. Від прожитих футбольних років залишились турнірні таблиці, протоколи матчів, призи та медалі. Разом із спогадами динамівців усіх часів все це складається у велику футбольну історію, про яку слід згадувати не тільки у днi ювілейних свят. Історію треба пам’ятати завжди, аби вписувати до неї нові перемоги. Чого київському «Динамо» і побажаємо у його вісімдесятий день народження.
