Візуальному «паспорту» нації — 16 років

Про історію Державного Прапора України можна писати розлогі наукові трактати (і вони вже з’являються). Можна згадати, як 1848 року галицькі українці, пробуджуючись до боротьби за свої невід’ємні, національні права, саме під цим стягом вийшли на демонстрації з вимогою політичних свобод та національно- культурної автономії. А наприкінці ХIХ століття, коли одночасно й на західних теренах України, і в Україні Наддніпрянській з’явились перші політичні партії, що прямо висунули в своїх програмах гасло незалежної і соборної України, постала гостра потреба у прапорі-символі, який консолідував би всіх борців за волю нашої землі. За деякий час цей символ було знайдено. Ним знову ж таки став жовто-блакитний прапор, що й було узаконено відповідними актами Центральної Ради та УНР (1917— 1919 рр.). Саме тоді Україна набула свій легітимний (вже не національний, як досі, а затверджений на державному рівні) візуальний «паспорт».

Можна згадати, як з поразкою УНР й національно-визвольних змагань жовто-блакитний прапор став символом боротьби за майбутню вільну Україну; одна лише позитивна згадка про нього, не кажучи вже про зберігання або публічну його демонстрацію, становила протягом десятиліть реальну загрозу свободі, а то й життю тисяч і тисяч одчайдухів. І показово: наростання нової хвилі визвольного руху наприкінці 80 х одразу відродило синьо-жовтий прапор (втім, у свідомості кращих синів народу він і не вмирав ніколи); саме під цим стягом десятки тисяч українців утворили живий Ланцюг національної єдності 22 січня 1990 року.

Характерно, що вже після набуття Україною статусу незалежної держави ліві прихильники «союза нерушимого» стояли буквально стіною, опираючись наданню українському синьо-жовтому прапору державного статусу. І лише 28 січня 1992 року (власне, цій даті й присвячена ця замітка), після багаторазових наполягань тодішнього президента Л. Кравчука та Голови Верховної Ради І. Плюща, депутати Верховної Ради першого, «незалежницького» скликання, нарешті, ухвалили відповідний акт. Проте зараз, очевидно, недостатньо обмежитись формальною згадкою про ту подію 16-річної давнини.

Адже ми виходимо тут на складну, багатоаспектну проблему: відносини держави (яку в реальному, повсякденному житті представляє її символіка) та її громадян. Що потрібно для того, аби «пересічний» (незугарний термін!) українець хоч наполовину так поважав свою державу (а, отже, і її прапор теж!), як це роблять ті мільйони американців, які щодня вивішують свій «зірково-смугастий» стяг на балконах будинків? Відповідь на це риторичне запитання є, вона не така вже й складна: держава повинна просто поважати (реально поважати!) своїх громадян. Всіх громадян: «соціально активних» і не дуже, молодих і старих, чоловіків і жінок, українців і неукраїнців. І тоді — крига скресне! Скажете, це фантастика?