Влада пішла на видимість поступок

Можна програти всі битви, крім останньої

У жовтні 1905 року в найвищій точці першої російської революції цар пішов на деякі поступки. У своєму маніфесті, розробленому графом Сергієм Вітте у зв’язку з безперервною «смутою», проголошувалися й надавалися громадянські права та свободи, свобода зборів і формування об’єднань, тобто партій. Ліберальна громадськість зустріла маніфест із тріумфом і радістю, що зафіксував на своїй картині «17 жовтня 1905» великий російський художник Ілля Репін. Проте захоплений ентузіазм поділяли далеко не всі. Майбутній беззмінний глава кадетської партії Павло Мілюков у Москві на засіданні Літературного гуртка, легальних зборів засновників майбутньої Партії народної свободи, сказав те, чого від нього ніхто не очікував: «Ніщо не змінилося, війна триває».

Цей історичний приклад, на наш погляд, доволі точно відображає становище, що склалося після ветування Податкового кодексу й ухвалення парламентом його дещо зміненої редакції. На догоду присутнім на Майдані політики називали це перемогою, хоч і проміжною. Насправді протестувальники зазнали поразки. Вона, можливо, залежно від їхніх подальших дій, дійсно може стати проміжною, а може й остаточною.

Детальний аналіз подій іще попереду, проте певні висновки напрошуються самі собою.

Спочатку про досягнення. Вони лежать не у сфері того, що вдалося вирвати у влади. Тут, іще раз повторимося, успіхи вельми ефемерні й не закріплені. Набагато важливіший той факт, що майдани стають фактом нашого політичного життя. Головним наслідком помаранчевої революції стало те, що практично всі усвідомили: від влади чогось можна добитися не шляхом виборів та інших політичних процедур, а виключно на вулицях і площах. Друге, що випливає з першого. За всієї значущості того, що відбувалося на головному майдані країни, не менш важливим є й чинник виходу протестувальників у провінції, у великих індустріальних центрах. Саме це буквально на смерть перелякало регіональних керівників, які просто не знали що робити й що казати народу. Розгубленість влади перших днів буквально паралізуюче діяла на провінційних начальників, які вимагали інструкцій, а їх просто не було. У Києві точнісінько так само не знали, що робити. Владна вертикаль, про яку так часто і з такою гордістю говорили Чечетов і подібні, не лише продемонструвала цілковиту безпорадність, а й, що набагато гірше, повне нерозуміння причин і наслідків. Буквально кепкуванням прозвучали його слова про те, що з сильною владою не можна говорити мовою ультиматумів. Усі побачили, що жодної сили влада не має. І це нікуди не зникло, й у складніші моменти проявиться з далекосяжними наслідками. Необов’язково на вулицях, а в зовсім інших місцях. Але з тим же результатом.

І ще одне. Майдан-2 остаточно розвінчав міф про несумісність сходу й заходу нашої країни. Проблеми в усіх спільні й ніяк не залежать від мови, географії й чогось іншого. У Києві реально об’єднався Донецьк зі Львовом, і тепер посварити їх буде просто неможливо. Дуже скоро це перетвориться на політичний чинник, на який усім доведеться зважати.

Масовість має бути не лише на Майдані, а в усій країні. За однієї неодмінної умови: узгодженості дій. Необов’язково всім виступати одночасно. Набагато ефективніше діяти хвилеподібно. Діяти сьогодні тут, а завтра там, що розтягує сили влади, зменшує її можливості для протидії. В організаційному сенсі це набагато важче, але результативніше. Заразом вибивається можливість перешкоджати руху до столиці під будь-якими приводами. На всі міста й селища заборон не вистачить, та й реалізувати їх важко. При цьому автор у жодному разі не ставить під сумнів важливість виходу протестів на Майдан. Усе має бути узгоджено й скоординовано. Це необхідна умова успіху. Про достатні умови поговоримо нижче.

Другим безперечним досягненням виявилися поява та зміцнення перших паростків громадянського суспільства. Лише тиском на владу в рамках, передбачених Конституцією та законом, можна в принципі чогось досягти. Схоже, що так звана сильна влада цього ще не усвідомила. І навряд чи усвідомить, тому приречена на повторення пройденого. Процес формування громадянського суспільства дуже складний. У ньому чимало буде перемог і поразок, тимчасових відступів і часткових перемог. Як казала Марія Кюрі, я вивчила, що прогрес не буває легким. Але він почався 2004 року й тепер набув продовження. Україна «вагітна» громадянським суспільством, от лише пологи затрималися як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин. Доводиться чекати, швидко ні в кого не вийшло. Та й надмірна квапливість є настільки ж шкідливою, як і пасивне очікування. Як говорить китайське прислів’я, «дорога завдовжки чотири тисячі лі починається з першого кроку». А ми вже почали проходити першу й найважчу її частину.

Тепер про проблеми. Перша й найголовніша. Тред-юніоністська постановка питання, боротьба з кодексом і без будь-якої політики від початку була реакційною й тому хибною. Від самого початку таке протистояння було приречене, що й сталося. Розуміння того, що будь-які економічні за формою вимоги є політичними по суті, дуже складне й повільно приходило до керівників протестів, але до кінця не проникло в маси. Саме цей чинник дав можливість владі імітацією поступок розколоти протестувальників.

Власне тред-юніонізм був наслідком спонтанності виступу, стихійності протестів. Зараз не дуже зрозуміло, чого чекали. Того, що влада прислухається до мас, внесе запропоновані зміни до проекту кодексу. Нерозуміння того факту, що це було неможливо за визначенням, оскільки ідеологія кодексу не могла бути виправлена жодними поправками, призвело до втрати, висловлюючись мовою шахістів, темпу. Час — непоповнюваний ресурс. Він був бездарно згаяний. А далі все вже було обумовлено.

Друге, що випливає зі сказаного. Економічна постановка питання не дозволила створити єдиний фронт боротьби. На Майдан вийшли лише дрібні й середні підприємці. Їх не підтримали пенсіонери не лише нинішні, а й ті, кому скоро виходити на пенсію. Ніхто не попіклувався про те, щоб залучити їх. А скоро ж має відбутися ухвалення драконівського закону про пенсії. І збільшення віку виходу на пенсію далеко не найстрашніше в ньому. Далі. Житловий, а за ним і Сімейний кодекси. Усе це стосується практично всіх, але ніхто не пояснив людям, зокрема й мітингувальникам, що боротьба йде не за збереження спрощенки, а за набагато важливіше. Непідготовленість, у першу чергу ідеологічна, виступу позначилася на тому, що дуже багатьох потенційних союзників вона залишила байдужими, а дехто був навіть налаштований вороже. Зокрема й із суто побутових причин. До речі, чомусь ніхто не замислився над таким простим питанням: чому так звана спрощенка серед європейських країн є лише в Україні? Сама по собі вона не полегшує життя платникам податків і є гальмом нормального розвитку. Не за неї треба було боротися, а за принципову зміну ідеології, навіть філософії податкової системи, концентрованим вираженням якої є кодекс.

Не за вето треба було виступати, й не його виставляти як головну вимогу. Це дія технічна. Такий кодекс нікому з протестувальників не потрібен. Не переписувати його треба, а розробляти принципово інший. І не в гордій самотності, а в комплексі з іншими. Потрібна величезна й копітка робота щодо погодження в потрібних випадках перегляду й скасування величезної кількості законів і підзаконних актів. Одним кодексом справа не обмежується. Справа не у всевладді податкових органів. Жодними законами її не обмежити, оскільки закони в Україні порушують усі: як влада, так і ті, хто потерпає від неї. Владу треба міняти, а це вже не економіка у вигляді тред-юніонізму, а велика політика. І одним чи декількома майданами, спонтанними протестами з усією їхньою масовістю тут не обійдешся й проблем не вирішиш.

Напевно, необхідність політичних вимог у якийсь момент багато хто з керівників Майдану-2 почав усвідомлювати. Але в першу чергу через тупість і розгубленість влади. Але й після цього вони мали не системний, а якийсь рефлекторний характер. Заклики до нових виборів і радикальніші до референдуму про недовіру свідчать про те, що політична освіта навіть найбільш просунутих ішла важко. Є й об’єктивна причина цього. Жодні партії опозиційні й тим паче провладні не мають кредиту довіри. Саме через це діалогу з ними не вийшло. Тоді до яких виборів закликали? Що в результаті хотіли отримати? Швидше за все, просто вирішили полякати карасика. Так політика і великі справи не робляться. Нездійснені погрози ослаблюють тих, хто їх висловлює, й підсилюють протилежну сторону. Ще древні греки вчили, що заряджена праща набагато небезпечніша, ніж випущений із неї камінь.

Можна як завгодно ставитися до Володимира Леніна. Але одного у вождя світового пролетаріату відняти не можна. Він був вельми ефективним менеджером революційних дій. І його вчення про організацію пролетарської партії, якщо відволіктися від властивих йому ідеологем, залишається актуальним і сьогодні. Наш середній клас потребує своїх політичних організацій, які б і захищали його інтереси. Без цього не допоможуть жодні протести, майдани й мітинги. Такої партії або декількох на сьогоднішній день немає. З цього можна зробити два висновки.

По-перше, до їхнього створення й зміцнення, набуття достатнього впливу в суспільстві не слід вимагати дострокових й інших виборів. Інакше все піде по колу, з якого поки немає виходу. Час, що залишився до чергових виборів, слід присвятити в першу чергу вирішенню цієї найголовнішої задачі.

По-друге. Така партія мусить мати чітку ідеологію. Не слід цього боятися. Саме через відсутність такої нинішні українські партії й дійшли до такого стану, втратили довіру суспільства. І такі в них лідери, які за собою нікого не ведуть. Та й самі не знають, куди податися.

Влада дійсно злякалася й розгубилася. Про це свідчать смішні сентенції, що розробники кодексу мають право на помилку. Хірург або сапер не мають, а от можновладці, неправомірні дії яких мають не поодинокий, а глобальний вплив, як виявляється, мають. Японський міністр лише невдало пожартував і за це подав у відставку. А тут приймають украй небезпечне для країни рішення — й нічого. Помилочка вийшла, вибачте любі співгромадяни, врахуємо на майбутнє. Інакше як знущанням і за формою, і за змістом назвати це не можна. Яка ж це політична відповідальність, яку нам обіцяв Президент? І те, що відставки будуть не за кодекс, а в результаті апаратних ігор, теж слід віднести до поразок Майдана. Справа не в конкретних прізвищах, а в принципі. А саме його змінити й не вдалося.

Майдан-2 підсилив у Партії регіонів внутрішню боротьбу груп впливу. Немов за помахом чарівної палички раптом заговорили про Фірташа, про його зв’язки з мафіозними діячами та переговори з президентом Ющенком. Те, що це спливло в документах Wikileaks, — чинник технічний і значною мірою випадковий. Якби не було його, знайшли б для подібних витоків інший привід і спосіб. Очевидним є загострення внутрішньої боротьби, якою протестувальники через згадану вище непідготовленість не змогли скористатися. А це ж легко прогнозувалося. Немає потрібної організації й відповідної аналітичної роботи. При цьому слід враховувати, що й влада може вчитися на своїх помилках. Хоча поки такий висновок був би вкрай оптимістичним.

І останнє, а можливо й найперше. Мов повітря, потрібен єдиний фронт усіх сегментів суспільства. Пам’ятаєте гасло чилійської Народної єдності: El pueblo unido jamas sera vencido! — Поки ми єдині, ми непереможні! І це необхідна й достатня умова майбутньої перемоги.