Вперед, дилетанти!
Нещодавно, повертаючись до Європи після шестиденної поїздки до Сполучених Штатів, я вперше задумався під час читання преси про останню ірландську кризу, про те, чи може євро — і, отже, Європейський Союз — зазнати краху. Це може статися, оскільки, кінець кінцем, ЄС не зможе витримати конфліктів своїх інтересів і процесу «ренаціоналізації», який випливає з нього, у всіх державах-членах, не зазнавши серйозних втрат.
У розпал ірландської кризи — в основному, кризи довіри до стабільності банків, а також до сили та компетенції політичного керівництва Європи — європейські лідери публічно вчепилися одне одному в горлянку. Хоча їхньою заявленою метою було збереження євро, задіяні лідери урядів робили абсолютно протилежне, збільшуючи нервозність і нестабільність на фінансових ринках, що, в свою чергу, посилило проблеми Ірландії.
Німеччина внесла свій вклад до загострення кризи, почавши прилюдне обговорення можливості участі банків у взятті на себе втрат з 2013 року й у майбутньому. Чому це обговорення мало розпочатися саме зараз, у розпал ірландської кризи, залишається таємницею канцлера Ангели Меркель. Це було, скоріше за все, продиктовано виключно внутрішньополітичними міркуваннями. Справді, вимога банківської участі популярна в Німеччині — причому цілком обгрунтована, — на відміну від ірландського пакету рятувальних заходів. Але було б продуктивнішим застосувати таку політику, а не заявляти про неї за два роки наперед.
Куди не глянь, цінові ярлички, виставлені сьогодні в Європі, пишуться в євро й центах, а не в політичних та історичних валютах. Німеччина, зокрема, — найбільша країна Європи й найсильніша країна з економічного погляду — здається, стала жертвою історичної амнезії. Ідею, що власні національні інтереси Німеччини диктують уникати всього, що ізолює країну в Європі, і що, таким чином, завдання полягає в створенні «європейської Німеччини», а не «німецької Європи», здається, було облишено.
Слід зазначити, що лідери Німеччини, як і раніше, вважають себе проєвропейськими і відкидають таку критику з обуренням. Але докорінні зміни стратегії в рамках європейської політики Німеччини більше не можна ігнорувати. Об’єктивно, тенденція дійсно веде до «німецької Європи», яка ніколи не працюватиме.
Крах євро — і, відповідно, ЄС і спільного ринку — був би найбільшим пан’європейським лихом із 1945 року. Те, що такий результат можливий — попри запевнення про протилежне всіма учасниками, відбиває умисне неуцтво й відсутність уяви в глав європейських держав і урядів. У протилежному випадкові, вони визнають, що фінансова криза вже давно стала політичною кризою, яка загрожує самому існуванню ЄС, і, таким чином, постійно діючий механізм розв’язання кризи надмірної заборгованості його членів, тоді як, вочевидь, є необхідним, також потребує постійного політичного механізму розв’язання кризи, щоб домогтися успіху.
З нинішнім статус-кво євро буде важко вижити. Цей постійний політичний механізм розв’язання кризи, проте, не що інше, як добре функціонуючий економічний союз. Таким чином, альтернативи полягають або в просуванні вперед з реальним економічним союзом і подальшою інтеграцією ЄС, або в поверненні до простої зони вільної торгівлі й ренаціоналізації Європи.
Переконання, що стабільність може бути досягнуто технократичними нормами, правилами, механізмами санкцій лише в єврозоні, економіки якої розрізняються, помилкове. Справжня стабільність єврозони передбачає макроекономічне вирівнювання, яке, в свою чергу, потребує політичної інтеграції добре функціонуючого економічного союзу. Ступінчасте вирівнювання економічної та соціальної політики (наприклад, встановлений законом пенсійний вік), нові схеми балансування (євро облігації, як засіб вимірів), а також ефективний механізм стабільності — все це потрібно для збереження спільної валюти.
Як можна досягти цих далекосяжних цілей у єврозоні (спільно з членами, які не входять до єврозони й хочуть приєднатися до неї)? Нам, мабуть, на даний момент слід забути про будь-які зміни в договорі.
Але Шенгенська угода пропонує альтернативу, а саме — домовленості між окремими державами. Скасування прикордонного контролю було ні чим іншим, як незначною деталлю, та все ж це було досягнуто на базі міжурядових угод. То чом би не зробити те ж саме з економічним союзом?
Єврозона зараз потребує не повторення Маастрихту, а чогось на кшталт Шмідта/Жискара 2.0. Ініціатива такого роду потребує підтримки Німеччини та Франції, оскільки кризу не можна розв’язати без їхньої участі. Враховуючи їхній економічний і політичний вплив, Німеччина та Франція є відповідними лідерами північної та південної частини єврозони. Тому обидві країни могли б спонсорувати необхідний компроміс між сильними та слабкими країнами єврозони.
Роль Франції полягатиме в забезпеченні того, щоб слабкіші країни не стали жертвами тривалої дефляції. А Німеччина має бути гарантом стабільності. Обидві країни разом, проте, повинні ознаменувати рух у бік економічного союзу, який потребує, щоб обидва уряди дійсно цього хотіли.
Меркель доведеться пояснити незручну правду німцям, що ціна наявності євро неминуче полягає в передачі управління і економічному союзі, а президентові Франції Ніколя Саркозі доведеться дати ясно зрозуміти французам ціну реального економічного союзу та стабільності. Політичний ризик для обох із них буде незначним, але альтернатива — крах євро — є неприйнятною для обох країн.
Будь-який політичний лідер єврозони, першочергова увага якого зараз зайнята переобранням, зіткнеться з неминучою поразкою, вирішуючи це історичне завдання. Але в цій кризі європейські пріоритети мають бути предметом основної турботи — навіть ціною втрати посади. З іншого боку, прийняття цієї історичної ініціативи могло б, щодо малодушного тактичного маневрування, істотно збільшувати шанси політиків на переобрання пізніше.
Але Європа не відчуває браку в політиках. Зараз терміново потрібні справжні державні діячі, як чоловіки, так і жінки.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 до 2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером Партії зелених Німеччини.
