«Всесоюзний» футбольний ярмарок

Футбольний турнір, що стартує цієї суботи у Москві, має вже досить довгу і суперечливу історію. Не зайвим буде сьогодні згадати, ким і навіщо створювалися ці змагання і яку роль виконують сьогодні. Це тим більш цікаво, що саме на Кубку Співдружності у Москві відбудеться перший офіційний виступ чемпіонів України — команди «Динамо» (Київ) у 2002 році.

Усвідомивши у 1992 році безперспективність намагань зберегти футбольний чемпіонат СРСР хоч у якому вигляді, московські «правонаступники» радянського футболу не полишили спроб зберегти всесоюзні футбольні змагання. Оскільки і без того перенасичений міжнародний календар не залишав часу для повномасштабного турніру, було вирішено проводити його у січні під дахом. Подібне рішення мало кілька наслідків.

Перший наслідок — міжнародний. Змагання на штучному покритті у залі досі не визнаються Міжнародною федерацією футболу і тому ніби не є футболом у загальноприйнятому значеннi. Тому перемога у Кубку Співдружності ніби і не існує серед міжнародних футбольних титулів.

Другий наслідок — медичний. Ні для кого не секрет, що футбол на штучному килимі дещо відрізняється від футболу на траві. На покритті московських манежів не один футболіст зазнав травм із тяжкими наслідками. Саме це було причиною того, що українські чемпіони кілька разів відмовлялися їхати до Москви. З іншого боку, погодні умови на стадіонах створюють подекуди набагато гірші умови для футболу, ніж в манежі, проте ніхто через дощ, сніг чи мороз матчі не відміняє і не відмовляється називати їх футболом. Врешті, здається, проблема близька до вирішення. Сучасні штучні покриття майже не відрізняються від натуральної трави, і не виключено, що незабаром на них гратимуть офіційні матчі міжнародних та національних чемпіонатів та кубків.

Третій наслідок — політичний. На початку організатори Кубка Співдружності намагалися певним чином грати на ностальгії народу за колишнім союзним чемпіонатом. Вони втішались тим, що Москва залишається футбольною столицею колишнього СРСР. Час все розставив по місцях, і тепер політична складова у московського Кубка не більша, ніж у інших міжнародних змагань.

Четвертий наслідок — комерційний. Час показав, що публіці взагалі, і московській зокрема, абсолютно нецікаво спостерігати за боротьбою чемпіонів, приміром, Казахстану і Молдови. Справжній інтерес викликає лише одна гра — між чемпіонами Росії та України, заради якої, якщо серйозно, і організовується весь турнір. Автор цих рядків вже пропонував кілька років тому запровадити замість малоцікавого зимового Кубка Співдружності інше змагання — суперкубок чемпіонів Росії та України, який би складався з одного матчу і проводився в липні чи серпні. Подібна гра була б набагато привабливішою для глядачів і незрівнянно вигіднішою з комерційної точки зору. Видно, час реалізації цього задуму ще не настав, хоча пропозиція залишається в силі.

П’ятий наслідок — спортивний. Проведення Кубка Співдружності у січні, коли команди тільки втягуються у тренувальний процес, не може показати справжнього співвідношення сил. Тому турнір цей ще довго залишатиметься напівтренувальним, що, безперечно, знижує його престиж.

Наведені вище причини призвели до того, що Кубок Співдружності у сучасному вигляді став... всесоюзним ярмарком футболістів. Для багатьох гравців із країн Середньої Азії, Закавказзя чи Прибалтики виступ у Москві — чи не єдиний шанс показати себе широкому колу тренерів із відносно багатих клубів з Росії і частково з України і в підсумку більш вигідно працевлаштуватися. Зручно й селекціонерам, котрим у пошуках відносно дешевих талантів не треба їздити казахськими степами, таджицькими горами чи молдавськими долинами. Все поруч — в теплому і добре освітленому манежі.

Для чого ж тоді їде на цей турнір чемпіон України? Ставлення до Кубка Співдружності змінювалось у нас чи не частіше, ніж склад парламентських фракцій. Від повного невизнання до бажання перемогти за будь-яку ціну. Середини, скоріше за все, бути не може. Це довів минулорічний турнір, де за київське «Динамо» через зайнятість «збірників» грали майже виключно іноземці. Безславний програш нашої кращої команди, нехай і у неофіційному турнірі, навряд чи додав престижу футбольній Україні. Тому в динамівців залишились два виходи — або ігнорувати московський кубок, або прагнути його здобути.

В умовах, коли боротьба за європейські трофеї у киян останніми роками якось не складається, другий шлях виглядає більш ніж привабливо. Чому не виграти при нагоді хоча б щось міжнародне, та ще й у такого принципового суперника, як московський «Спартак»? Оскільки спартаківці нині приблизно у такому ж становищі, як і наші чемпіони — інтрига поточному турніру забезпечена.

З чим же, а точніше, з ким їде на Кубок Співдружності команда Валерія Лобановського? Традиційне зимове оновлення динамівського складу цього року має яскраво перспективний характер. Серед новачків «Динамо» не проглядає зовсім нічого зіркового чи екзотичного. Такі прізвища як Смалько, Брушко, Чеботаріу, Шестак, Богатирьов, Скоба майже нічого не говорять широкій футбольній публіці, й, можливо, нічого і не скажуть. Окрім запрошених з України і з-за її меж юніорів, на московському турнірі шанс закріпитися у складі «Динамо» одержать досвідчені футболісти, котрі ще не втратили надії потрапити до «основи», нехай і не з першої спроби.

Є спокуса поговорити про шанси гравців різних ліній. Однак робити цього не буду, оскільки, якщо вірити Валерію Лобановському, ніяких захисників, півзахисників і нападників у «Динамо» немає. Є групи «гравців атаки» і «гравців оборони». Аби хоч у чомусь випередити нашого найавторитетнішого тренера, пропоную одразу назвати всіх футболістів «групою гравців у полі» і забути таким чином назавжди про тих захисників і нападників. Нехай про них пишуть некомпетентні західні журналісти, які не озброєні поки що передовою теорією Лобановського, і не знають, що ніяких нападників не існує.

Таким чином, нам залишаються воротарі, серед яких в «Динамо» склалася досить гостра конкуренція. І Олександр Філімонов, і Віталій Рева, і Олександр Шовковський не потребують зайвого підтвердження свого високого рівня. Проте команді потрібен перший голкіпер. Можливо, саме московський турнір дасть відповідь на це запитання.

Повертаючись до «групи польових гравців» не можна не зауважити проблеми «п’ятирічників», тобто гравців, котрі віддали «Динамо» по п’ять і більше років недовгого футбольного віку. Таким динамівським «монстрам», як Ващук, Головко, Гусін, Хацкевич, Белькевич, Дмитрулін, Кардаш, Косовський цілком реально загрожує перспектива втратити або не повернути місце у стартовому складі команди. Тримати таких футболістів на лаві — занадто дороге задоволення навіть для «Динамо», а почесно працевлаштувати заслужених людей у світлі непереконливих міжнародних виступів команди в останні роки буде не так легко. Хто знає, може, саме Кубок Співдружності підкаже декому з динамівських гвардійців їх подальшу долю.

Залишається вірити у перевірену роками здібність Валерія Лобановського бачити у грі футболістів тільки йому помітні моменти, котрі дозволять обрати найкращий варіант складу для «Динамо» зразка 2002 року.

Щодо прихильників нашої найтитулованішої команди, то вони вболівають і вболіватимуть за «Динамо» у будь-якому складі і на будь-яких змаганнях. Навряд чи варто зараз згадувати історію виступів динамівців у Кубку Співдружності, а тим більше — проводити аналогії чи проектувати ці результати на подальші виступи команди протягом року. У футболі головним залишається футбол. І саме він, саме гра на турнірі у Москві має показати, хто з чим повернеться з цього футбольного ярмарку.