Вибір між добрим і можливістю кращого
Сьогоднішня подія номер один у світі — звичайно ж, не річниця жовтневого заколоту, а вибори президента США. Що матиме безперечний вплив і на хід близькосхідного процесу, і на стабілізацію Балкан, і на коливання біржових індексів, і навіть на світові ціни на нафту, не кажучи вже про курс євро. І це — при тому, що самі по собі вибори в Сполучених Штатах не несуть не тільки жодного трагізму, але й жодної глибинної політичної інтриги. Від того, хто саме в січні наступного року стане господарем Овального кабінету Білого Дому у Вашингтоні, залежатиме не так уже й багато — адже основні підвалини нинішнього економічного зростання і глобального політичного впливу Сполучених Штатів були закладені ще навіть до 8-річного правління Білла Клінтона. Який, однак, може пишатися тим, що саме під його керівництвом США досягли нечуваного доти бюджетного профіциту, саме під час його президентства Сполучені Штати остаточно отримали визнання як єдина на сьогодні супердержава. Заради справедливості можна було б додати, що більшість американських аналітиків скептично оцінюють шанси обох кандидатів — і Буша, і Гора — стати настільки ж яскравою фігурою, як Клінтон. Новий президент Сполучених Штатів потребуватиме інтелекту, уяви, мужності, сказав в інтерв’ю польській «Жеч Посполіта» один із найвідоміших американських публіцистів Девід Гальберстам. На його думку, неможливо керувати Америкою без відчуття історії, новому президентові буде потрібно одночасно розуміти свою силу і вміти приборкати свої слабкі сторони, буде необхідне розуміння того, що якість життя не тотожна примітивному матеріалізму. Власне, в Америки буде час для того, щоб переконатися в тому, чи правильний вибір вона зробила. 7 листопада — не початок нової Америки. Але це однозначно — закінчення часу Клінтона, який співпадає з закінченням століття.
Клінтон запам’ятався не тільки тим, що він був одним з наймолодших американських президентів, що, очевидно, й сприяло кільком скандалам, найвідомішим з яких був «Моніка-гейт». Не лише Гальберстам, але й багато інших коментаторів відзначають блискавичну реакцію президента Клінтона, його впевненість у собі, його надзвичайну енергійність.
Феномен Клінтона, вважає Гальберстам, полягає в тому, що він базується на фантастичному коктейлі найкращих рис президентів Кеннеді та Джонсона. Першого чинний президент США йому нагадував рівнем інтелекту, відчуттям історії та здатністю формулювання поглядів. Джонсона ж — контактністю, навіть любов’ю до потискання рук.
Власне, саме Клінтон, як би це не звучало дивно, задаватиме курс будь- якому своєму наступникові. І через те, що він був останнім президентом століття, яке минає, і тому, що він став першим президентом США за абсолютно нових умов, коли закінчилася «холодна війна» і розпався Радянський Союз. Клінтон, якого звинувачували в тому, що він узагалі не розуміється на зовнішній політиці, саме її зробив своїм козирем. Сам Клінтон, до речі, себе не раз називав «найбільш мандруючим американським президентом». Інше питання — наскільки вона була дійсно успішною. Клінтон був ініціатором розширення НАТО на Схід попри всі протести Росії, саме він на балканському прикладі довів, що Сполучені Штати можуть за потреби не просто нав’язати свою точку зору європейським партнерам, але й наочно довести, що мають всі важелі для її захисту. Дарма, що балканська політика Клінтона викликала чи не найбільше питань, а ідея «гуманітарної інтервенції», проведеної проти Югославії, взагалі залишилася нічим не виправданою з точки зору міжнародного права. І сам Клінтон, і члени його команди легко виправдовувалися тим, що нічого ефективнішого так і не було запропоновано.
Клінтону, ініціатору близькосхідних переговорів за формулою «мир в обмін на території», так і не вдалося стати диригентом остаточного замирення на Близькому Сході — ініційований ним кемп-девідський саміт, який мав підвести фінальну риску під досягненням загального мирного договору, провалився. Подальший розвиток ситуації призвів до того, що вже, очевидно, новому президенту США доведеться шукати нові підходи і нові інструменти для реанімації хоча б головних принципів мирного процесу.
Клінтона та Гора їхні опоненти-республіканці звинувачують у провалі російської політики. Певною мірою це правильно — на початку «ери Клінтона» Вашингтон відверто поставив на Москву як на єдиного провідника своїх інтересів на пострадянському просторі. З часом це дещо змінилося, але не кардинально. Оприлюднені факти — те, зокрема, що Гор закривав очі на російську торгівлю зброєю з Іраном — безумовно, можуть дещо зменшити шанси Гора стати президентом. Але й обіцянки команди Буша — проводити більш жорстку політику стосовно Москви, мати самоцінні відносини з Україною та іншими пострадянськими республіками, незалежні від американсько-російських стосунків — не виглядають обнадійливими, але обіцянками. Крім того, варто згадати, що після 1991-го весь світ із здивуванням відкрив, що на місці СРСР виявилося 15 держав. Причому першим проти їхньої (і в першу чергу — української) незалежності виступив саме республіканець Буш-старший.
І зараз буде дуже маловірогідним, щоб рівень відносин між двома ядерними державами — США та Росією — був таким самим, а то й нижчим, ніж між США та Україною. Незалежно від прізвища нового президента США. Очевидно, що Україна за будь-якого президента США залежатиме від американської політики. І так само очевидно, що ця залежність, у свою чергу, не є занадто персонально пов’язаною з іменами президентів.
За Клінтона голосували жінки. Серед найбільших прихильників Буша, який обіцяє довести до завершення створення національної системи протиракетної оборони, — Пентагон та військово-промисловий комплекс. Гор може уособлювати бажані для всіх стабільність та спокій. Але все одно новий президент США обіцятиме бути президентом для всіх американців. А американцям, у свою чергу, може бути дуже важко пояснити, що за піднесенням рано чи пізно наступає спад.
Судити, хто з двох кандидатів кращий для України, можна з різних точок зору. Гор, наприклад, добре відомий у Києві, відповідно, знаючи його характерні риси, можна прорахувати можливі акценти його політики. І тому для української влади це, можливо, був би кращий варіант.
Буш — представник республіканців, які завжди вважали себе прагматиками і виходили з принципу «допоможи собі сам». Проте прагматизм Сполучених Штатів в цілому, а не однієї партії завжди полягав у максимальному забезпеченні своїх національних інтересів — а очевидно, що інтереси української влади з ними нерідко збігаються. Для України ж в цілому, очевидно, великої різниці — хто, Буш чи Гор, — не буде.
