Винна чи не винна

Усім відомо, що засоби масової інформації — це своєрідна ланка, яка поєднує суспільство і владу, передає імпульси з одного «берега» на інший. З боку суспільства — певні замовлення, з боку влади — інформація про виконання або ж ігнорування запитів громадськості. Але насправді роль журналістики значно перевищує відведену їй нішу зв’язкового. Спеціально до дня журналіста 6 червня «День» вирішив поцікавитися у експертів, чи винна наша журналістика у політичній кризі, яка охопила країну і чого не вистачає українській журналістиці в цілому?

Юрій МАКАРОВ , ведучий програми «Подвійний доказ»:

— Виокремити відповідальність у політичній кризі якогось із цехів дуже складно, бо, в принципі, винні всі, у тому числі й журналістика. Бо українська політична журналістика в найкращих її проявах — та, яка не продається і не купується, та, яка діє за власним розсудом, після Майдану займалася в найкращому випадку дрібною фіксацією якихось другорядних подій і шахових комбінацій замість того, щоб шукати концептуальних виходів, пріоритетів і фіксувати тих політиків і ті політичні сили, які ці концепції пропонують суспільству. Тобто замість того, щоб прояснювати картину світу всі журналітсти — майже без винятку, її закаламутнювали. Мені здається, що ажіотаж від раптом отриманої свободи був дещо інфантильним, і користування цією свободою було так само інфантильним і дитячим. Журналістика не показала себе як «четверта влада» і якась окрема сила. Це, на жаль, стосується всіх, навіть найшанованіших і знаніших представників, яких я особисто люблю і поважаю.

Українській журналістиці не вистачає освіченості й власного розуму. Я усвідомлюю, наскільки ризиковано це може звучати, але, на жаль, мої колеги переважно невігласи. Вони не читають книжок, не дуже цікавляться світом. Це банально й смішно: доводити, що бути освіченим краще, ніж бути неосвіченим. Мої колеги настільки незаймані в тій сфері, в якій вони працюють, що ті, хто займаються політикою, не знають, хто такий Френсіс Фукуяма, а ті, хто культурою — не знають, хто такий Да Вінчі, а якщо знають — то тільки з Дена Брауна. Без знання дуже складно бути самостійною особистістю, а без цього неможливо спілкуватися з іншими особистостями. Саме тому невігласи стають об’єктами маніпуляцій.

Євген ГОЛОВАХА , заступник директора інституту соціології Національної академії наук, політолог:

— Враховуючи первородний гріх, усі ми винні в тому, що відбувається сьогодні в Україні. А оскільки журналістика вважається найдавнішою професією, то до первородного гріха вона має найбезпосередніше відношення. Вину журналістів не варто порівнювати з тим, за що несуть відповідальність політики. Наша журналістика все ж другорядна відносно політичних баталій, бо більшість ЗМІ залежать від різних політичних сил. Журналісти йдуть на повідку в тих, хто цю політичну ситуацію створив. Інше питання, що журналісти могли б взяти на себе певну відповідальність. На жаль, наше суспільство занадто диференціювалося. Це означає, що диференціювалися основні структури громадянського суспільства. За кольоровими ознаками... А взагалі інтелектуальна еліта, до якої я б зараховував і журналістів, повинна мати незалежну позицію і ставати на бік виключно істини. На жаль, у нашому суспільстві це робити достатньо складно.

Є такі жанри, які дуже погано розвинені в Україні, і це значно впливає на розвиток суспільства. Наприклад, жанр журналістського розслідування. Натомість жанр коментаря, репортажа розвинені гарно. Але того, що мало б скласти найміцніший інструмент журналістики, як раз і немає. Якщо говорити про вину журналістів у тому, що відбувається, то вона в тому, що медійники залишаються осторонь можливостей розслідувати істинні причини того, що відбувається. На даний момент це найголовніша проблема нашої журналістики.

Олена ЛІЩИНСЬКА , кандидат психологічних наук, докторантка Інституту соціальної та політичної психології АПН України:

— Так склалося, що журналісти більше обслуговують партійні інтереси, ніж стоять на сторожі суспільних інтересів. Це проблема не тільки журналістів. Склалися такі умови, що частина активної інтелігенції взялася обслуговувати інтереси капіталів. А це веде до деградації. Наприклад, днями Ющенко дуже розкритикував те, що, «якщо ти не падлюка, то ти не можеш потрапити до влади». Наступного дня в різних газетах цей текст використали тільки частково, а не повністю. У результаті вийшло, що: «якщо ти не падлюка, ти не можеш потрапити до влади». Абсолютно інше значення. Це маніпуляція масовою свідомістю. У новинах завжди знаходяться деякі епатажні словосполучення, які в колах творчої інтелігенції можуть бути цілком адекватними, але якщо вони ідуть для масового споживача, то сприймаються абсолютно інакше і мають інший ефект.

Українській журналістиці не вистачає професіоналізму. Дуже часто зустрічаються неграмотні тексти, плутанина з датами. Не вистачає соціальної відповідальності. Минулого року ми проводили конференцію «Небезпеки психосоціального простору, як національна проблема». Серед нас були і викладачі Інституту журналістики, це їх так само хвилює. Фраза «піпл хаваєт» — дуже велика проблема для сучасної журналістики.

Юрій СЕМЕНЮК , головний редактор газети «Деловая Одесса», Одеса:

— Доля провини журналістів у тій кризі, що панує в країні, є. Тому що вони, як правило, висловлюють думки політиків, і таким чином вони або ангажовані або стоять на боці тієї чи іншої політичної сили і є її рупором. Тим більше, стільки розмов зараз про «джинсу» — політичні матеріали на замовлення... Звичайно, це залежить і від людини, але «джинси» було б значно менше, якби заробітна плата журналістів відповідала міжнародним нормам. Тоді журналіст був би вільним.

Зараз українській журналістиці не вистачає щирості по відношенню до свої країни і народу. Треба, аби було менше ремісництва. Журналістам не вистачає професійності. І на телебаченні, і в друкованій пресі, і тим більше — в iнтернеті. Можна послухати будь-який репортаж — і стає просто соромно. Часто-густо той, у кого беруть інтерв’ю, виглядає краще за журналіста не тільки в тому, про що він говорить, а у тому, як він висловлюється. Справа тут дотична ще й до мовного питання. Ті люди, які б’ють себе в груди і кажуть, що вони користуються виключно російською мовою, дуже часто просто не можуть висловлюватися цією мовою грамотно. Так само і ті, хто говорить про українську мову, у професіональному плані виглядають «ніяк». Тому, в першу чергу, не вистачає професійності, а потім — моральних якостей, і передусім — щирості. Цю країну, яка вже так багато пережила, може врятувати тільки щире ставлення до неї.

Лариса КОЧУБЕЙ , доктор політичних наук, професор кафедри зв’язків з громадськістю Київського національного університету культури і мистецтв:

— Безумовно, вина журналістики в політичній ситуації, що склалася в країні, певною мірою є. Але в цілому мені здається, що причина значно глибша. Журналістська діяльність є однією зі складових цієї непростої ситуації. Ми говоримо про журналістську етику — питання, що і досі не вирішене в нашій державі, ми говоримо про певні принципи журналістської діяльності — неупередженість і тому подібне. У цьому плані ми однозначно зробили крок уперед, хоча і не можемо похизуватися відсутністю тих же темників. Але демократичність ЗМІ, як одна з основних складових громадянського суспільства, починає вибудовуватися І це є причиною певних реформацій і у політичній системі.

Зараз у нас починають готувати журналістів професійно, ми звертаємося до найкращих зразків світового розвитку цього напрямку, але нам не вистачає креативності, самобутності, самоідентифікації журналістів. Є, звичайно, і яскраві приклади журналістських кадрів, в Україні є професіонали, і це радує. Але потрібно більше ініціативи і неординарних творчих рішень, а також законодавчого унормування.

Дмитро ШИШКІН , головний редактор суспільно-політичної газети «Жизнь», Донецьк:

— Питання про вину журналістики, як на мене, неправильне. Українська журналістика навпаки допомагає у розмотуванні клубка політичної кризи. Журналістам варто бути більш толерантними по відношенню до подій, які відбуваються в межах однієї країни. Я вважаю, що не можна так «рвано» і фактажно подавати деякі події, які відбуваються навколо явища. Є дім, в якому щось відбувається. І все, що там відбувається, повинно вирішуватися всередині цього дому. Нам необхідно навчитися чекати...

Андрій ЩЕКУН , голова Сімферопольської міської організації Незалежної медіа-профспілки України, журналіст Інтернет-видання «Медіа-Крим»:

— Звичайно, теоретично журналістику можна звинуватити у всьому, навіть у тому, що поля мають низьку урожайність, а корови дають мало молока, бо завжди можна сказати, журналісти недостатньо про це писали. Є навіть така соціальна мода: у всьому, щоб не ставалося, звинувачувати журналістів, мовляв, вони або мало писали, або ж писали багато і не правду, або не всю правду. Тому я думаю, що знайдуться люди, які підведуть теоретичну базу під те, що в нинішній політичній кризі винна українська журналістика, бо можна сказати: «А хіба ми достатньо критикували наш парламент, хіба ми достатньо викривали неправильні методи роботи коаліції по формуванню більшості шляхом переходу депутатів з фракції у фракцію? А хіба ми повністю проаналізували витоки і хиби блюзнірської політичної реформи, яка, перетворюючи президентсько-парламентську республіку в незавершену парламентсько-президентську форму правління, фактично заклала бомбу під конституційну будову держави, яка зараз і вибухнула, повністю розбалансувавши органи влади, суду, правового контролю? А хіба ми достатньо критикували нерішучість помаранчевого табору при тому, що йому так і не вдалося сформувати свою коаліцію? А хіба ми достатньо критикували нашого Президента за його м’якотілість, невпевненість, за його відступ від виборчої програми, за те, що він фактично відмовився реалізувати гасло «Бандитам — тюрми!»? А хіба ми достатньо критикували його за те, що в країні так досі і не розроблена ефективна і дієва програма боротьби з корупцією, через що ми маємо не послаблення, а посилення цього соціального лиха? А хіба ми критикували його за відсутність продуманої кадрової політики?»

Все це так. Ми про все це писали недостатньо. Ми, можливо, не провели ті журналістські розслідування, які мали б провести, щоб викрити підкуп депутатів і корупцію посадових осіб, можливо ми не встигли чи не змогли попередити Президента про небезпеку якогось хибного шляху. Все це та інше, що можна сказати з цього приводу, можливо й так, однак...

Однак я вважаю, що звинуватити зараз у цьому журналістику України — було б спробою перекласти вину з хворої голови на здорову. Хіба журналістика — єдиний соціальний інститут, який має більше за інших дбати про добробут та благополуччя держави? Хіба журналістика єдиний суспільний інститут, який має вчити парламентарів писати закони та проводити реформи, а Президента — вчити боротися з корупцією? Хіба журналістика — той єдиний інститут, який повинен попереджати органи влади про хибність політичних реформ, слідкувати за суддями, допомагати парламентарям формувати коаліції? Це зовсім не наша, або не тільки наша справа. Хіба кандидат в Президенти, а тим більше — вже обраний Президент, не зобов’язаний самотужки відповідати за свої слова і дії, хіба він не повинен спочатку зміряти свої сили, знання та вміння, перш ніж братися до цієї роботи?

Обов’язок журналістики — повно і неупереджено інформувати суспільство про ті процеси, які відбуваються в державі. А хіба нема вини самого суспільства, самих виборців у тому, що вони довіряють державу, а, по суті, своє життя, і голосують за людей, корупція або некомпетентність яких видна неозброєним оком? Скажімо, журналісти перед виборами попереджали суспільство про ті чи інші недоліки в попередній роботі тих чи інших політиків, про особливості їх біографії, про наміри і про дійсну мету їх походу до влади, однак хіба суспільство достатнім чином на все це зреагувало? Можна звалити всю вину на журналістів і отримати таким чином ще одного офірного цапа, але чи не час вже нам у всіх ЗМІ говорити про відповідальність суспільства, тобто виборців, за той вибір, який вони зробили під час формування органів влади? Хіба виборці не бачили, за кого вони голосують? Хіба вони не знали, хто і чого йде до влади? Хіба вони не мали повної інформації про всіх кандидатів у депутати, і про всіх кандидатів у президенти? Тому на мою думку, вину за ту політичну кризу, в якій опинилася країна, повинне визнати перш за все саме наше суспільство, повинне, зa допомогою всіх соціальних інститутів, знайти вихід з неї, який частково полягає в тому, щоб переобрати таки цю Верховну Раду, пред’явивши до кандидатів в депутати зовсім нові вимоги, а потім поступово сформувати в країні органи влади зовсім іншої якості, які б служили перш за все країні, народові, людям. Крім виборців цього ніхто не зробить. А потім уже можна поговорити і про недоліки в роботі журналістики, а вони звичайно є, і суттєві, однак не наш цех винен у тому, що країна опинилася перед прірвою. До того ж сьогодні не час шукати винних, слід шукати вихід з кризи, усунути ті значні небезпеки, які постали перед Україною, а потім уже порахуємось і славою, і соромом...

А чого, на мою думку, не вистачає нашій журналістиці, так це умов для діяльності дійсно незалежних професіоналів і дійсно професійних видань. На жаль, маємо констатувати, що всі видання у нас заангажовані партіями, кланами, фінансовими групами, є їх органами і рупорами в гіршому розумінні цього слова. Дійсно незалежних видань, які могли б дати компетентні оцінки подіям, провести справді експертний аналіз процесів, що відбуваються в суспільстві, обмаль. І це засмучує. Думаю, що суспільству слід створити такі умови для ЗМІ, щоб не допускати тотальної заангажованості преси та телебачення їх засновниками, а щоб вони слугували перш за все інтересам глядачів та читачів, народові за будь яких умов.

Тарас ВОЗНЯК , головний редактор журналу «Ї»:

— Якщо раніше основним вектором для засобів масової інформації України і всього радянського простору була держава, яка диктувала поведінку і ракурс висвітлення тої чи іншої події, то багатьом в часи незалежності стало здаватися, що панацеєю від журналістської заангажованості є саме приватний власник. Однак дуже швидко стало ясно: приватний власник має два інтереси. Він, як виявилося, не лише зацікавлений отримати певний прибуток, що є нормальним в умовах ринку, але, не будучи бізнесменом у чистому вигляді, прагне ще підкріплювати свої фінансові ресурси владними. І в результаті, суто бізнесові проекти перетворилися на політичні і почали обслуговувати того чи іншого, умовно кажучи, олігарха. Ці олігархи «збилися» з часом в олігархічні групи і ми називаємо тепер в Україні їх партіями. Таким чином, в Україні відбулося нове закабалення журналістів як таких, вони й далі змушені оглядатися. А це стає причиною необ’єктивності, тенденціозності журналістів уже в сучасних пострадянських умовах.

Однак ситуацію певним чином можна розрішити. Як саме, вже показали нам наші сусіди. В Польщі або Чехії, приміром, на інформаційний ринок прийшов іноземний капітал, що найбільше зацікавлений у отриманні прибутку від діяльності ЗМІ і мало втручається у внутрішньо-політичне життя країни. Скажімо, в Польщі більша частина ЗМІ належить великим міжнародним корпораціям — скандинавським, французьким, німецьким і таке ін. В Україні вже теж є такі приклади. Щоправда, не завжди ці корпорації випускають якісну продукцію, це здебільшого так звана жовта преса чи преса далека від інтелектуального аналізу. Однак вона не настільки заангажована в політичні проекти.

Сьогодні дійсно Україна переживає кризу, в якій можна певною мірою вбачати провину журналістів. Працюючи в засобах масової інформації, які належать тим чи іншим політичним угрупуванням, вони так чи інакше змушені де факто обстоювати інтереси політичної сили, яким належить ЗМІ. Здебільшого представники журналістського корпусу дивляться на цю справу так: це моя робота, і я маю працювати в контексті мого видання. Але мені здається, що поступово з цього потрібно буде якось виходити, тому що читач не є вже такий примітивним і недалекоглядним, щоб не бачити, що цей канал працює на тих, а той — на інших. Люди вже втомилися від цього і шукають більш-менш зваженого, об’єктивного викладу, аналізу реальної політичної ситуації. Проте ми й далі, вперто продовжуємо обслуговувати наших власників. А ті власники до цього часу не зрозуміли, що справді об’єктивний канал принесе набагато більше користі в плані прибутку, ніж той, що примітивно обстоюватиме інтереси певного кола осіб.

Дається взнаки і те, що багато журналістів, не маючи ще свого життєвого досвіду, пробують робити судження глибинні, судження, котрі мали б претендувати на аналіз, пошуки природи політичної ситуації. А виглядають немічними і безпомічними, і намагаються подолати свою неспроможність певною бравадою, певною некоректністю, коли, здавалося б, ставиться дуже каверзне й різке запитання, в результаті якого журналіст ніби має виглядати сміливим, однак так не стається. Для подолання цього потрібна певна коректність у відборі інтерв’юерів, в тому числі і редакторами газет чи керівниками каналів, щоб не посилали вони, безумовно гарну дівчинку чи хлопця, до серйозного політика із дитячими запитаннями. Бо це дискредитує сам засіб масової інформації Звичайно, це не означає, що не треба давати молодим можливості брати інтерв’ю у досвідчених політиків, які вже зуби з’їли на дезінформації і пусканні пилу в очі громадськості. Тим не менше, треба більш відповідально до цього ставитися.

Крім перерахованих, одна з головних проблем журналістики сьогодні — відсутність серйозної школи. Написати аналітичний трактат на 50 сторінок набагато легше, ніж статтю до «Файненшел таймз», в якій у 150- ти рядках фахово висловлена думкa і зроблений правдивий і незаангажований аналіз. А саме цього потрібно вчити.

До речі, сьогоднішня політична криза є досить благодатною для журналістів, адже за великим рахунком всі сторони конфлікту є трішечки білими, трішечки чорними, тут немає такого різкого контрасту і є чимало можливостей для нюансування протистояння. З іншого боку, в цій кризі чи суперечці промислово-фінансових груп практично не бере участі власне основний суб’єкт держави — народ. І тому журналісти повинні показати всю міру відчуженості тих диспутантів від реального стану в державі. Країна живе і розвивається сама по собі, і вже достатньо сильно абстрагувалася від проблем людей, що мешкають на печерських пагорбах міста Києва.

Донести все це до свідомості суспільства не завжди просто. І тому, якщо складно надрукуватися, виступити у заангажованих засобах масової інформації, то існують досить ефективні Інтернет-видання, що дозволяють висловлювати своїм авторам дуже різні погляди. На телевізійному каналі один раз сказавши «не те» можеш втратити роботу. Так само і в газеті. А Інтернет є набагато вільнішим і поширення власної, незалежної позиції дає можливість поширювати і на інші засоби масової інформації свободу думки та об’єктивність висловлювання. Так, інтернет є засобом інформації, можливо, не для пересічного читача чи глядача, а власне для журналістського співтовариства. Працюючи саме на цьому рівні ми можемо формувати атмосферу бачення процесу не менш ефективно. Самі ж журналісти, які користуються засобами інформації для самих себе, будуть тими медіаторами, поширювачами, антенами загального бачення процесів. В більшості, це, звичайно, безплатна робота, однак це робота може стати виконанням певного громадянського обов’язку пишучої братії, що може і вміє сформулювати свої думки, більше поінформована, ніж середній загал громадян України. І написавши одну, дві статті, давши кілька істотних штрихів до загальної картини, зроблено буде корисну справу. Навіть одна іронічна фраза може змінити загальну атмосферу того, як сприймається то чи інше суспільне явище в країні. За одну фразу не обов’язково платити, однак одна фраза може знищити політичного лідера і навпаки піднести його.

…А ще я хочу сказати таке: конфлікт, який відбувається сьогодні і взагалі сьогоднішні дні — не час для журналістів. Причому не час не лише для них, а й для народу взагалі. Коли в 90 х одне слово журналістамогло наелектризувати чи зняти напругу у суспільстві, то зараз журналісти роблять тяжку і невдячну працю. Вся політика пішла у невидиму сферу. Якщо все у нас тепер робиться чомусь вночі, і незрозумілі домовленості між двома чи трьома хлопцями відбуваються в атмосфері, в який немає і натяку на публічність, то журналіст стає зайвим і непотрібним. Щоб простояти ніч під секретаріатом президента чи під урядом, а потім почути: «Ну, ми тут про щось та домовилися, але ми вам не скажемо цього...» «То що журналіст може коментувати?». (Адже він має коментувати!) Ця порочність системи і політичного життя не могли б виникнути, приміром, у Польщі (тому що саме суспільство не дозволило б цього), однак чомусь все це намагається прижитися в Україні. Хіба журналісти можуть із цим миритися? Тоді про розвиток якого громадянського суспільства може йти мова?!..

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК , депутат V скликання (від фракції «Наша Україна»), журналіст:

— Так, я вважаю, що є досить вагома частка провини журналістів у цій кризі. Принаймні у настрої суспільства винні ми. Ми досить своєрідно сприйняли свободу слову, вважаючи, що це свобода промовляння чого завгодно. Наше журналістське співтовариство значно помолодшало, що з одного боку непогано, але з іншого боку, молоді журналісти стали думати, що до них нічого не було. У них немає авторитетів, немає школи, не вистачає часом морального кодексу, який виробився упродовж років. Нехай попереднє покоління трудилося за інших ідеологічних систем, адже можна було використовувати той досвід, відкинувши полову комуністичної ідеології. У результаті, свобода слова пролунала несподівано. Якщо раніше були ідеологічні темники, то тепер — економічні чинники. І це також випробування для журналістів. Багато хто елементарно боїться втратити роботу. І ми зараз спостерігаємо випадки: не послухався «господаря» — пиши заяву. І все це в сукупності створило досить складну ситуацію в нашому медійному середовищі.

Але, повертаючись до суті питання, найголовніше те, що ми не змогли визначити завдання для журналістики нового часу. Це завдання полягає в тому, щоб будувати для себе країну, яку ми хочемо. Демократичну, європейську... А ми кинулися все руйнувати. Причому так радісно. Для мене це виглядає приблизно так: ганяємося за мухою, але при цьому розгромили весь будинок.

Чого ще бракує нашій журналістиці? Напевно, освіти. Хорошої, професійної освіти. Ще одна проблема — низький культурний рівень. Я не кажу огульно про всіх — стирчать кілька стовпів. Є такі люди. Я сподіваюся, що одна їхня присутність у медійному середовищі вже дає надію, що вони зможуть розповсюдити своє знання, вміння та професіоналізм. І ті, хто забажають, отримають ці уроки.