Випадкова милостиня як нагорода за півстоліття праці

73-літню бездомну Пелагею Черненко, мабуть, бачило багато жителів столиці. Ось уже четвертий рік у дощ і мороз, у будні й вихідні заробляє вона піснями під гітару в переході станції метро «Лісова».

«Народилася я, — розповідає бабка Пелагея, — 1926 року в селищі Семипілки на Київщині. Коли почалася війна, мені щойно виповнилося п'ятнадцять років. Добре пам'ятаю, як голодували з матір'ю (батько ще в 41-му загинув) і, щоб не померти, вночі ходили на поля красти колоски. Справжнє свято було, якщо вдавалося знайти мерзлу картоплю, але це траплялося рідко. На другому році війни я важко захворіла, мама намагалася сховати мене в льосі, але староста села, котрий працював на німців, згадав про мене, витяг зi схованки й, побивши, відправив на роботу... Коли ж війна закінчилася, лікарі поставили мені діагноз — поліомієліт і сказали, що за пережите під час війни буду розплачуватися все життя».

Через важку хворобу заміж Пелагея вийти не змогла. Проте як людина сильна й життєрадісна особливо щодо цього ніколи не засмучувалася. «Я завжди про дві речі мріяла, — каже вона, — на гітарі навчитися грати й дітей народити. Все, чого хотіла, здiйснилося». У вісімнадцять років Пелагея заробила собі на першу гітару (незважаючи на хворобу й перенесену 1949 року операцію, вона разом з односельчанами ще працювала в колгоспі). А вже через два роки в неї народилася перша дочка Тамара. «Тепер Тамара знати мене не хоче, грошей, каже, в мене, на тебе немає. А пам'ятаю, коли зовсім маленька була, п'ять років, заболiли в неї вушка. Простудилася. Я її за двадцять кілометрів в лікарню на собі носила. Нога в мене, щоправда, після пологів ще сильніше боліти стала, але нічого, закину дочку на спину, прив'яжу до себе мотузкою й несу. Виходила, слава Богу».

Уже після перших пологів працювати в колгоспі Пелагея не змогла. Довелося придбати швейну машинку й відкрити «ательє» для односельчан. Понад сорок років обшивала вона все село, заробляючи собі й дітям (другу дочку Пелагея народила через три роки. — Авт. ) на шматок хліба. Добре розуміючи, що дочки вже дорослі й скоро підуть від неї в самостійне життя, Пелагея вирішила 1972 року народити третю дитину. Коли малюку було десь три роки, лікарі сказали, що син психічно не здоровий. Проте за маминої підтримки Сашко закінчив середню школу й навіть трохи попрацював у селищі. Приблизно в той же час з'явилася в нього подружка, за словами Пелагеї, «така ж хвора, як і він», що народила від нього дочку Маринку. «Я того року зовсім розхворілася, ні шити, ні на городі працювати не могла, — згадує Пелагея. — Молоді працювати не хотіли, а внучку годувати треба, от і вирішила я, візьму гітару й поїду в Київ, може, столичним людям мої пісні сподобаються, та й подадуть копійчину...». Коли Марині виповнилося два роки, сталося лихо. Ні з того ні з цього Сашко підпалив власний будинок. Відразу після пожежі сина забрала психіатрична невідкладна допомога, його співмешканка разом з дочкою зникла в невідомому напрямку, а Пелагеї залишився тільки невеликий сарайчик у глибині двору, в якому вона, гріючись біля складеної власними руками пічки, всіма забута провела минулу зиму.

«Тепер от у середньої дочки, Тетяни, підживаю. Але вона мене жене. Та це й правильно, яка користь від того, що я тут заробляю 5–7 гривень на день, і пенсію в 40 гривень як інвалід другої групи отримую. Я ще й сину кілька разів на місяць передачі в лікарню вожу. Він тепер в Глевасі лежить. Але нічого, люди добрі допоможуть, — заспокоює бабка Пелагея й себе, й мене. — От, учора й сьогодні поїсти приносили, допомагають чим можуть...».

Хоч як це дивно, майже за чотири роки «виступів» на «сцені пішохідного переходу» до старої жінки, яка співала під гітару, жодного разу не підійшли працівники нині процвітаючих й широко рекламуючих свою діяльність соціальних служб. Не запропонували тепле містечко в якому-небудь будинку престарілих. Щоправда, сама Пелагея минулої зими, вмираючи з голоду (здоров'я не дозволяло вибратися в столицю на заробітки) й холоду, звернулася в сільраду з проханням влаштувати її в «будинок для помираючих». Але їй відмовили, мовляв діти є, нехай і піклуються. Проте на працівників сільради Пелагея не ображається. «Видно, за все своє життя заробила я тільки право просити милостиню», — зітхає вона.

Ніколи не дізнатися нам про те, що зробили б мільйони тих, хто віддав життя задля миру й щастя, дізнавшись, яка доля чекає на них самих і їхніх дітей. Можливо, вони вирішили б, що мир «у нас за вікном» гірший за війну...