Виворіт мовного питання

Чергова акцентація питання пов’язана з інтерв’ю, яке дав Президент України Леонід Кучма російській газеті «Труд». У ньому глава держави висловив думку, що «державною мовою у нас повинна бути українська, а російській необхідно надати статус офіційної». Президент також абсолютно справедливо зазначив, що російська у нас не повинна відчувати себе іноземною, але ж, здається, лише в Білорусі існують сприятливіші умови для її розвитку. До того ж Білорусь, на відміну від України, утворює союзну державу з Росією. Ця заява викликала хвилю коментарів, в яких наголошується, що Конституція України не передбачає офіційного статусу будь-якої мови, а лише проголошує державною українську. Про загрозу порушення Конституції, зокрема, заявив голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка Павло Мовчан.

Наприкінці листопада Верховна Рада розглянула шiсть законопроектів про мову, більшість з яких пропонує визнати російську офіційною мовою України. Офіційний статус передбачає її використання у веденні документації та діловодства, а також при проведенні офіційних засідань. Необхідно зазначити, що фактично російська й так виразно превалює в непублічному спілкуванні представників влади. Якщо вона ще й набуде офіційного статусу, то неважко передбачити майже повне витіснення державної на маргінес політично-культурного поля. De-facto це буде поверненням до недавніх часів, коли українська задовольнялася статусом латини.

4 грудня російський прем’єр-міністр Михайло Касьянов на переговорах з українською делегацією у Москві сказав, що російська влада відкриває українські школи й тому очікує створення відповідних умов для тих, хто хоче вивчати російську в Україні. Прем’єра напевне недостатньо інформують, адже «очікувані умови» існують вже дуже давно й їх ніхто не скасовував. Окремі регіони України практично не мають українських шкіл, а ті поодинокі, що зустрічаються, не мають належного забезпечення підручниками. Громадяни України не мають змоги нормально вивчити державну мову, натомість досконало вивчаючи російську. Понад 75% загального тиражу газет та журналів у нас видається саме російською, що явно не зіставне з часткою українців у державі. Ситуація з книжками набагато гірша. А скільки шкіл відкриється для найбільшої діаспори України? Одним зі шляхів, принаймні для мас-медіа, вирішення мовного питання є подання інформації кількома мовами, так як це практикує, наприклад, «День». Газета має український, російський варіанти та дайджест англійською. У планах є й німецькомовний дайджест. Кожен може свідомо зробити свій вибір. Без примусу, ситуативної необхідності та політичних спекуляцій.

Прапори двомовності періодично піднімаються саме перед виборами. Їх намагаються використати, щоб потрапити до законодавчого органу, але щоразу — безуспішно. Проте наполегливості в цьому напрямкові не меншає.

Вже зараз відкрито агітують за спотворення результатів перепису населення; вибори наступного року внесуть свої нюанси. Штучну тему «дискримінації» російської мови вкотре намагаються реанімувати. Тут потрібна максимальна відкритість, адже українці не проти російської — це вони засвідчують спілкуванням на вулицях, читанням преси та книжок — але знову занехаювати ледь відроджувану національну культуру було б черговим етноцидом. Не фізичним, а моральним. Чи матиме країна свій стиль, орієнтуючись на сусідню мову, а відтак — і культуру? Приклад Швейцарської Конфедерації тут недоречний — вони не мають під боком активно налаштованих месіанських державних утворень, не зазнають зовнішнього тиску, витворюючи свою самобутню культуру. Історія України склалася трохи інакше. Патріотизм у кожній країні звеличується, як одна з найдостойніших чеснот. Але чи позбулися ми комплексів, завдяки яким, наприклад, патріотичні вірші російських поетів здобуваються на найвищі похвали, а такі ж твори українців сприймаються як «небезпечні»? Чому українські дипломати в Росії розмовляють мовою цієї держави, натомість в Україні не чути української з вуст представників Росії? Навіть американці вчили й досить непогано володіють українською. Нам потрiбнi взаємоповага та визнання почуттів один одного. Україна вчить, користується і знає російську. Ми маємо змогу долучитися до однієї з найбільших світових культур. Але водночас прагнемо зберегти свою.

КОМЕНТАРI

Ганна ЧМІЛЬ, заступник державного секретаря Міністерства культури і мистецтв України:

— Я з великою повагою ставлюся до російської мови і російської культури і вважаю, що людина лише тоді багата інтелектуально, коли вона здатна діалогічно пізнавати культуру. Діалогічність існує через пізнання мови, що є основою здатності людини відбуватися. Що стосується актуальності піднятої проблеми, то, на мій погляд, це штучна постановка питання і взагалі — штучне збудження. Якщо ми подивимося з точки зору статистики, скільки в Україні на сьогоднішній день існує шкіл, які здійснюють навчання російською мовою, вищих навчальних закладів, які здійснюють вступ і де викладають російською мовою, дитячих дошкільних закладів, тих же російськомовних театрів, то, думаю, це є вже підтвердженням того, що росіяни в Україні не мають обмеження в задоволенні своїх культурно-освітніх, естетичних потреб. Проблема сьогодні в іншому: я, як громадянка України, якій гарантовано Конституцією право вільного доступу до мистецької вартості, спродукованої в Україні, у тому числі в українському слові, на жаль, цього не маю. На багатьох телеканалах переважає російська мова — з одного боку. З іншого, якщо навіть не переважає російська мова, то там маніфестується мистецька вартість, спродукована в іншій країні, з іншою естетикою, іншою культурою, з репрезентацією поведінки, яка абсолютно не співпадає з ментальністю українця. Сьогодні українські філософи забили тривогу: практично ми навіть не достукуємся до того, що, власне, являє основу ментальності і основу національної сутності, що передається на побутовому рівні з покоління в покоління. Ми не створюємо умов для того, щоб витягти його на поверхню, відтворити. Таким відтворювачем є якраз мистецька вартість, спродукована в Україні. На мій погляд, сьогодні на цю проблему ми дивимося не на рівні політики, не на рівні держави, — і не уявляємо наслідків усього цього.

Окрім того при розгляді цього питання не слід забувати, що на території України проживає більше ста націй і національностей, які мають таке саме право на ідентифікацію і самовираз у мові. І ми не можемо таким чином надавати перевагу тільки одній мові. Якщо ми зможемо забезпечити повноцінне функціонування державної мови і створимо умови, для того, щоб могли розвиватися мови і культури усіх національних меншин не тільки на побутовому рівні, на рівні недільних шкіл, збереження традицій, звичаїв. На мій погляд, на сьогодні для того, щоб повноцінно функціонувала будь-яка культура в Україні, треба створювати однакові умови для повноцінного виразу, а повноцінним виразом будь-якої культури є здатність цієї культури продукувати національну мистецьку вартість. Звичайно, я за те, щоб були реалізовані вимоги Європейської хартії стосовно мов національних меншин, але хочу при цьому, щоб у нас, як і у тій же Німеччині, тій же Франції, Англії, де теж проживає багато різних націй і народів, основою спілкування була державна мова. Юрій МАКАРОВ, «1+1»:

— Невже хтось серйозно вірить, що проблему можна вирішити шляхом надання чи не надання російській мові статусу офіційної? Скажіть, що було зроблено на державному рівні для подолання наслідків русифікації впродовж останніх десяти років? Може, я чогось не знаю, то хтось би мені розповів... Які було впроваджено преференції українській книжці? Як стежать за порушенням квот, передбачених Законом про телебачення? Які розроблено програми сприянню розширення функціонування державної мови? Які методики прискореного чи, навпаки, поглибленого викладання? Як враховано іноземний досвід — наприклад, Іспанія (Країна Басків, Каталонія), Ізраїль? Які пі-арівські заходи? Скільки на це відпущено державних грошей? Скільки залучено з приватного бізнесу? Чи існує взагалі щось, що можна назвати мовною політикою української держави? Мені нецікаво обговорювати дії влади, яка оперує двома інструментами: дозвіл та заборона. Так само, як нецікаво обговорювати дії опозиції, яка має мало не єдиний інструмент: звинувачення в національній зраді. Як колишній фаховий лінгвіст, можу лише сказати: буде ще гірше, з дозволом чи без дозволу. Дозвіл лише фіксує status quo. А який він є, ви самі знаєте.

Анатолій КОНЧАКОВСЬКИЙ, завідувач літературно- меморіального музею М. Булгакова у Києві:

— Державна мова в Україні, безперечно, українська. Але щодо російської мови, то вона, мені здається, на нашій землі повинна мати статус неіноземної мови. Сьогодні, наприклад, класичну російську літературу наші школярі вивчають у програмі зарубіжної літератури, забуваючи, що багато письменників, які склали її славу — родом з України. Який повинен бути статус росiйської мови — не можу сказати, оскільки я — не фахівець у цій галузі, але, мені здається, що вона повинна бути мовою спілкування, якою можна, наприклад, вести переговори. Сьогодні російська мова залишається актуальною у спілкуванні людей — вихідців з різних регіонів колишнього Радянського Союзу, особливо людей старшого віку. Молодим же людям, безумовно, потрібно обов’язково вивчати українську мову.

Щодо своєчасності звернення до даної проблеми, то щодо мене, що її потрібно вирішувати більш спокійно, без трагічних ноток. Думаю, що будь-яке перегинання палиці у цьому відношенні нервує людей. По-моєму, що можна було б вирішити це питання еволюційно — і, може, без будь-яких указів.

Олександр ПАВЛIЧЕНКО, керівник Центру документації та інформації Ради Європи в Україні:

— Зараз, безумовно, цьому питанню надано політичного підтексту. Це пов’язано з прагненням отримати більший електорат, особливо у східних областях. З мого погляду, це недоцільно. Російська мова в Україні може функціонувати в іншому статусі, але вона не повинна бути офіційною мовою. Надання подібного статусу російській мові автоматично означає введення дубліката усіх документів, у тому числі й законодавчих актів. Це спричинить дуже великі фінансові витрати. Для нашої держави це нонсенс — по-перше. По-друге, це підломить і без того кволі ніжки української мови, яка тільки-но починає набирати силу. Це програшний крок і в політичному плані, і для майбутнього України. Політично це питання вже не раз підтверджувалося, тому повертатися до цього безглуздо. «Статус кво» російської мови в Україні на сьогодні позитивний.

Лесь ТАНЮК, народний депутат України, голова Комітету ВР з питань культури і духовності:

— П’ять iз шести законопроектів з питань мови, які були подані у минулу п’ятницю до Верховної Ради, суперечать Конституції, в якій немає визначення поняття «офіційна мова». Окрім того, вони не пройшли через комітет і не отримали його підтримки. Підтримку комітету має тільки один iз тих шести — проект закону Кабінету Міністрів. Отже, на наступному засіданні, коли ми дійдемо до голосування, комітет винесе питання про те, щоб був затверджений у першому читанні проект Кабміну, а якщо в інших проектах будуть речі, які не суперечать Конституції, то можна буде взяти їх у розробку. Думаю, що повернення до цього питання напередодні виборів — це спосіб перетворити мову на черговий ринг для зведення політичних рахунків між фракціями. Зверніть увагу на те, що у Севастополі у ті дні, коли міська рада схвалила постанову про державність російської мови, було прийнято й постанову про встановлення пам’ятника Сталіну. Це акції одного ряду, вони не мають масової підтримки. І, звичайно, виборці розуміють, що це лише привід для дестабілізації ситуації в Україні, ніхто на це серйозно не може піти.

Російська мова в Україні сьогодні не має жодних ускладнень у своєму існуванні. Документація у багатьох структурах йде наполовину українською, наполовину російською. Якщо у нас на одну українську книжку приходиться 56 російськомовних книжок, якщо ми надали статус Національного театру російської драми імені Лесі Українки, якщо у нас існують 16 російськомовних театрів і 108 студій, то хто може говорити про утиски російської мови і культури? Тільки провокатори, що видають газету «Русский мир». Я переконаний, що держава не піде на перегляд Конституції.