«Я змогла «підняти» президента США...»

Під’їжджаючи до нашої редакції, Лілія Подкопаєва дуже переживала. Причина була досить банальна, але водночас і дуже важлива для кожної жінки. Ліля, незважаючи на одноголосні твердження про її чарівність (що, до речі, цілком відповідало дійсності і в чому ви можете пересвідчитися), запевняла, що не готова з’явитися перед об’єктивом нашого фотокора. Ми з колегою спробували відвернути увагу Олімпійської чемпіонки світською бесідою, яка практично відразу перейшла у спортивне русло. Ця розмова відвернула її від «похмурих» думок і стала природним вступом до бесіди в конференц-залі «Дня».

— Ви володарка 45-ти золотих нагород у змаганнях вищого рівня, абсолютна Олімпійська чемпіонка, чемпіонка світу та Європи. Чи залишилася для вас хоч яка-небудь вершина у спортивній гімнастиці й у спорті взагалі, яку вам не вдалося підкорити?

— Я стала Олімпійською чемпіонкою, а це була мрія всього мого життя. Мрія всіх людей, які брали участь у моєму спортивному становленні. Після Атланти продовження спортивної кар’єри для мене втратило сенс. Після того як ти досягаєш бажаної вершини, варто спробувати себе в чомусь іншому і прагнути досягти таких же максимальних результатів.

— А чи не виникало бажання, закінчивши кар’єру спортивної гімнастки, продовжити свою спортивну присутність у іншому виді?

— Коли ви вперше приходите до школи, то вчите все «від А до Я». Так само і в спорті. Коли ти стаєш старшим, то займатися професіонально чимось новим досить складно, та й страшніше. До того ж, більше думаєш про майбутнє. Для жінки — це діти, для чоловіка — щось інше. Я люблю гімнастику і допомагатиму цьому виду спорту всіма можливими способами: своїм ім’ям, проводячи майстер-класи, організовуючи школи і привертаючи до спортивної гімнастики увагу меценатів.

— Коли на Олімпійських іграх в Атланті ви плакали на п’єдесталі пошани, з вами, напевно, плакало все жіноче населення країни...

— І чоловіки теж.

— Чи пам’ятаєте ви, що відчували тоді?

— Передусім — це гордість. Гордість за те, що ти зміг «підняти» президента Америки, який тоді знаходився в залі зі своєю сім’єю. Гордість за те, що твої зусилля, і зусилля людей, які допомагали тобі, не минули марно. Олімпійське золото — це мрія всього життя для будь-якого спортсмена, і коли досягаєш цієї мети, то втома, спустошення, фізичний біль виливаються в своєрідному емоційному стані у вигляді сліз. Ця медаль була присвячена моїй бабусі Евеліні Михайлівні, яка рівно за місяць до Олімпійських ігор померла. Це вона привела мене в гімнастику і дала життя у цьому виді спорту.

Крім того, мені було дуже приємно, що наша країна перша і краща. Це почуття прийшло трохи пізніше, коли після Олімпіади я рік працювала і жила в США. Коли ж я поверталася в Україну, то ридала від щастя — було настільки приємно повернутися на рідну землю і дихати цим повітрям. Колись в Ізраїлі (ми поїхали туди на міжнародний турнір) я побачила євреїв, які, прилетівши до Єрусалима, цілували землю. Те ж саме я відчула, коли повернулася в Україну.

— Ви відчували тоді себе тріумфатором?

— Так. Атланта була для України серйозним випробуванням, де ми достойно показали себе. Ми жили в Олімпійському містечку, де одночасно знаходилося дуже багато чемпіонів і призерів. Коли ми повернулися в Україну, то Олімпійських чемпіонів серед нас було одиниці і нас зустрічали дуже тепло. Люди підходили на вулицях подякувати за те, що я є, і за те, що я зробила для країни. Багато хто признавався, що до другої години ночі не спали і разом зі мною раділи і плакали. Для мене вдячність мого народу — найголовніше.

— Ідея влаштовувати в Донецьку турнір «Золота Лілія», напевно, з’явилася у вас завдяки живому прикладу — турніру Сергія Бубки «Зірки жердини». Чи допомагав він вам з організацією шоу, чи підказував якісь технічні й тактичні моменти?

— Передусім я прийшла до нього за порадою і спитала, як він вважає, чи варто мені розпочинати цей турнір. Сергій схвалив ідею, і ми вирішили, що турнір повинен пройти як спортивне шоу, але остаточною метою це не було. Кінцева мета — створити нові школи гімнастики й відновити традиції. Після минулорічного турніру «Золота Лілія» ми вже зробили перші кроки — незабаром в Маріуполі буде відкрито школу гімнастики, і ми сподіваємося, що до першого вересня встигнемо придбати снаряди й зробити ремонт. Наше завдання — відвернути дітей від згубного впливу вулицi. А відомо, що коли який-небудь вид спорту на слуху, то автоматично люди прагнуть ним займатися і бути здоровими.

Гімнастика — такий вид спорту, який на першому етапі занять (в п’яти-шестирічному віці) розвиває у дитини всі групи м’язів. І не важливо, будуть ці діти далі займатися гімнастикою чи виберуть інший вид спорту, а, може, стануть ученими або журналістами. Найголовніше — дати дитині базу для здоров’я.

— Сьогодні часто і справедливо говорять, що спорт знаходиться в тяжкому становищі. Турнір же — річ дорога. На чию підтримку ви розраховували, і наскільки надії виправдалися?

— Звичайно, ми розраховували на державу і на партнерів. Турнір «Золота Лілія» відбувся завдяки меценатам, і зараз завдяки їм же ми привертаємо увагу до створення шкіл. Наприклад, у Маріуполі нас підтримує Володимир Бойко і комбінат iм. Ілліча. Це люди, які бачили життя і вважають наш турнір доброю і потрібною справою.

З організацією «Золотої Лілії» були складності. Мені приємно, що Віктор Янукович став почесним головою оргкомітету, з його допомогою пішла вся робота. Є, звичайно, чинник недофінансування, але це, як для першого разу, «нормальна» ситуація в нашій країні. Головне, що подія викликала резонанс, і на 4 тис. місць в залі було 8 тис. заявок від бажаючих відвідати турнір.

Ми спочатку не планували показувати одну лише гімнастику. Було цікаво подати її як шоу, щоб продемонструвати всю красу. Після Олімпіади в Атланті у нас було турне по Америці, де я побачила, що кожний вид гімнастичного багатоборства можна робити під музику, в костюмах. І це справді заводить публіку і має великий успіх. Мені хотілося здивувати наших людей і показати їм подібне.

— В одному з інтерв’ю ви призналися, що відкрили для себе комп’ютер та Інтернет лише потрапивши на Захід у 1993 році...

— Я зіткнулася з комп’ютером, за великим рахунком, у 1996 році: мені показали ноутбук, і я не знала, що це таке. Я тоді не мала навіть найменшого уявлення про «мишок», Інтернет, завдяки якому лист другові надійде за годину. Для мене це був шок, і я довго нічого не розуміла. Повноцінно я почала користуватися комп’ютером тільки в 1997 році, коли стала трохи розбиратися у цьому.

— Напевно комп’ютер був не єдиним відкриттям?

— Щодо Америки, то я не можу судити їх ні за що. Взагалі ніхто не має права судити кого б то не було. Перебуваючи в Америці рік, я зрозуміла тільки те, що там дуже зручно жити. Там ти здобуваєш освіту, приходиш на роботу, де отримуєш зарплату — все монотонно. Інші плюси — я вивчила там англійську мову і спробувала себе у дорослому житті. Коли я залишила професійну гімнастику в 1997 році після травми ноги, то вирішила виступати тільки з показовими номерами. Після великого спорту я зрозуміла, що абсолютно «голенька» — не знаю, що і як робити, як себе поводити у звичайному житті. Було надзвичайно важко, хоч мені допомагали друзі та знайомі. Кажуть, що «розумний учиться на чужих помилках». Насправді — ні. Досвід набувається на помилках власних і мудрих порадах інших.

В Америці я зрозуміла, що не можу без України. Мені цікаво було пройти через якісь труднощі становлення, досягти чогось у себе на батьківщині. Можливо, вплинув випадок, коли наші тренери буквально впали переді мною на коліна і попросили щось зробити для гімнастики. Зараз в Україні відбувається шалений тренерський відтік, і всі кращі наші кадри опиняються за кордоном. Мені б більше хотілося, щоб і мій тренер, і головний тренер збірної України повернулися сюди і готували наших дітей, а не конкурентів нам в інших країнах.

— У великому спорті зустрічаються непоодинокі випадки зміни спортсменами громадянства. Чи надходили вам такі пропозиції, і якою була ваша реакція?

— Не надходили, але був момент у 1994 році, коли моєму тренеру пропонували гроші за відмову від моєї участі у фіналі змагань з колоди. Мені ніколи не хотілося виступати за іншу країну. Заробити гроші — це одне, але міняти громадянство — ніколи.

— Вам пропонували гроші за відмову в фіналі. Могли б ви розповісти, що твориться за лаштунками спорту?

— У будь-якому колективі, на будь-якому підприємстві, в політиці і спорті є свої підводні течії і темні ігри. Я була шокована, дізнавшись про це. У 1994 році на моїх перших серйозних виступах відразу запропонували гроші. Це для мене було чимось новим, і я розуміла, що ніколи в житті не відмовлюся від фіналу заради того, щоб заробити кілька тисяч доларів. Хоч тоді це була велика сума.

— Останнім часом дуже часто говорять про суддівські скандали. Наприклад, у фігурному катанні на останніх Зимових Олімпійських іграх. Ви, як суддя-початківець, можете сказати щось про свій вид спорту?

— Я ще молодий суддя, і в моїй практиці такого не було. Але десь же все одно підсуджують. У 1992 році на чемпіонаті Європи я потрапила у фінал на опорний стрибок. За словами спортивних фахівців, я зробила все на вищому рівні. За мною вийшла дівчинка — румунка Лавінія Мілосович, яка вже виступала до цього в Барселоні. Вона виконала тоді не дуже вдалий стрибок, але їй все одно поставили оцінку вищу, ніж мені. Я в сльозах запитувала, чому все так нечесно, а мені відповідали, що після того, як я зароблю собі ім’я, воно гратиме на мене.

— Ще одна наша видатна спортсменка, художня гімнастка Тамара Єрофєєва, своїм кумиром називає Оксану Скалдіну. Чи були кумири у вас і чи готові ви бути кумиром для когось?

— Дуже приємно, якщо я для когось є кумиром. Після Олімпійських ігор в Атланті півтори тисячі новонароджених американок назвали ім’ям Лілія. Мене це потішило.

Для мене прикладом для наслідування була Світлана Багінська — людина, яка пройшла три Олімпіади. Хоч я не хотіла бути схожою на неї в усьому. У великому спорті я прагнула пройти свій шлях по-своєму, але мені хотілося досягти максимальних результатів. На той момент Світлана була вже титулованою спортсменкою, і мені дуже подобалося, як вона поводилася з людьми. Це дуже сильно вплинуло на мене. Останній чемпіонат Союзу в 1989 році проводили в Донецьку. Коли вона тренувалася у нас в залі, то до мене неможливо було підійти — я сиділа з відкритим ротом і не могла відвести від неї погляду.

— У США нещодавно розпочали випуск спортивного одягу від Лілії Подкопаєвої. Крім організаційних питань, чи берете ви участь у розробці лінії одягу?

— Я займаюся дизайном одягу. Під час першої нашої поїздки до Лос-Анджелеса на фабрику тканин я привезла свої ескізи. Мені відповіли, що все дуже красиво, але це дуже дорого коштуватиме, особливо для бізнесмена- початківця. І порадили робити щось простіше. Тому я зараз вступила до Донецької академії управління на факультет менеджменту зовнішньоекономічних зв’язків. Це те, що мені згодиться і в Україні, і за кордоном.

Мені допомагають два американськi партнери. Щоб добре знати англійську мову, треба народитися в Америці або принаймні жити там з дитинства. На побутовому рівні мовою я володію, але коли приїхала до Штатів уперше, то це були сльози, соплі, «хай-бай». Позначилося те, що після семигодинних тренувань у залі заняття з репетитором проходили за принципом «в одне вухо влетіло — в друге вилетіло». Але в Америці я прийшла в школу і три місяці займалася там з дітками. Спілкування з ними дуже допомогло у вивченні мови.

— Освіта вам, безумовно, допоможе в організації і встановленні міжнародних контактів, ну а як ви прийшли до дизайнерської роботи?

— Перед поїздкою до Атланти компанія-спонсор запропонувала нам самим намалювати наші костюми. Ми з дівчатами розробляли дизайн, фантазували. Хочу зазначити, що мій купальник посів перше місце на конкурсі костюмів. Коли я його одягла, то звідусіль чулося: «Сексі, сексі...» Можливо, тому у мене виникло таке спонтанне рішення. Я не можу назвати себе модельєром, але поки що це спрацьовує.

— Нещодавно вас бачили в Українському домі на спільному показі українського і французького модельєрів. Не могли б ви поділитися своїми враженнями і розповісти взагалі, наскільки відчуваєте себе модною і світською людиною?

— Я люблю гарно одягатися, і це — факт. Модельєри справили на мене сильне враження. Олександр Гапчук — поки ще молодий модельєр і тільки починає своє становлення. У Шеррера ж був театр моди. Причому всі костюми, які він показував, були дуже близькі моєму смаку, і якби я була мільйонером, то все б скупила. Жінки, та й чоловіки, люблять красивий одяг. Показ — це як театр, куди ти приходиш подивитися на шоу й отримати масу задоволення, поспілкуватися з цікавими людьми. Було дуже цікаво добре провести час і відпочити.

— Чи любите ви подорожувати, які країни і міста найбільше вам запам’яталися?

— Завдяки гімнастиці я побачила майже весь світ. Але найулюбленішою країною для мене залишається Україна. А їздити відпочивати хотілося б частіше до Італії. Менi дуже близькі пам’ятники архітектури, палаци, замки цієї країни. Цікаво проводити там час. Хоч кожна країна цікава по-своєму, і звідки б ти не повернувся, обов’язково привозиш щось нове. Наприклад, перед Новим роком я була в Еміратах. В Україні було —20, там +20. Їхня культура, спілкування, погляди на життя для мене були дуже цікаві. Упевнена, що поки в тебе є можливість подорожувати і вчитися — це просто чудово.

— Ви багато роз’їжджаєте. Як проходить день Лілії Подкопаєвої?

— Не можна навести мій розпорядок дня. Коли минулого року була підготовка до «Золотої Лілії», то я була так завантажена зустрічами і фотосесіями, що спала по три години на добу. Після турніру було відкриття школи, суддівство, кампанія в Америці. Цього літа я їду на три місяці працювати в Штати. Нещодавно я стала членом «Партії регіонів», що передбачає додаткові зустрічі. Тому сказати, як у мене складається день, дуже важко. Крім того, оскільки я 16 років займалася спортом, то треба ще підтримувати себе у формі.

— Багато політичних партій запрошують до своїх лав видатних спортсменів для підняття іміджу. Партійний шлях — це усвідомлене рішення?

— Так. Якщо своїм ім’ям я зможу допомогти партії і людям. Якщо через мене партія зможе донести до нашого уряду якісь важливі питання, то я двома руками «за». Знову ж, це нове для мене, і я повинна багато чому навчитися — дипломатії, ораторському мистецтву. Треба поступово, «step by step», як говорять американці, це все пройти і набувати досвіду.

— До парламенту не збираєтесь?

— Можливо. Ніхто не загадуватиме — майбутнє покаже і розставить все на свої місця. Я не проти.

— Сьогодні весь світ стежить за подіями в Іраку. Як ви ставитеся до того, що відбувається?

— Коли гине мирне населення, то це жахливо. Якщо говорити простими словами, то мені здається, що Буш просто хоче заробити гроші, прибравши до рук нафту Іраку. Зараз уже видно, що Америка переможе. Коли ж усе тільки починалося, то мені здавалося, що багато країн будуть проти війни. Те, що відбувається зараз, — це, звичайно, безглуздо. Америка постійно з кимось воює або проводить навчання. Мені здається, що можна знайти якийсь компроміс і дійти до вирішення проблеми без жертв.

— Досить велика частина вашого життя пов’язана з Америкою...

— Невелика!!!

— Після закінчення війни в Америці прогнозують атаки терористів...

— У травні мені треба летіти туди, і я, чесно кажучи, боюся цього. Багато авіакомпаній зараз банкрутують, тому що люди все більше віддають перевагу автомобілям, ніж літакам. Ми завжди сподіваємося на краще і хоч би що трапилося, завжди хочемо миру.

— У вас таке динамічне життя, але воно багато в чому пов’язане з професійною діяльністю. У вас є потреба в якихось розвагах, відпочинку?

— Передусім, я нормальна людина, і бувають періоди, коли я втомлююся. Але знову ж, усьому свій час. Є моменти, коли я можу поїхати з друзями на шашлики — з музикою, співом птахів, морем. А є час, коли ти повинен попрацювати і викладатися на всі 100, якщо хочеш досягти результатів. Я люблю читати, відвідувати театри, дискотеки. Небагато дискотек — театри частiше. Приємно, що зараз «стало модно» читати книги — «Алхімік», «Чайка на ім’я Джонатан»... Мені ж подобається не тому, що це модно, а тому, що дуже цікаво. Зараз читаю «Ідіота» Достоєвського. Мені хочеться розвиватися і зростати. Потім у мене будуть діти, яких я вчитиму чомусь доброму.

— А майбутнє своїх дітей ви пов’язуєте зі спортом?

— На початковому етапі обов’язково. Я б ніколи цього не говорила, якби це було погано. Уже потім вони обиратимуть свою дорогу. Як кажуть багато спортсменів: «Я ніколи не віддам своєї дитини в спорт, тому що це важко». За великим рахунком, їх ніхто не змушує цього робити. Мої діти обов’язково займатимуться гімнастикою. Ось Сергій Бубка своїх діток віддав у гімнастику, Мадонна в Америці привозила свою дівчинку в гімнастичний зал, а в норвезьких школах один день на тиждень виділяється під гімнастику.

— У великому спорті існує проблема перевантажень, допінгу. Наскільки зараз це справді проблема?

— Що стосується допінгу, я скажу, що в гімнастиці його не можна вживати. У легкій атлетиці або плаванні, де спортсмени здійснюють механічні рухи, приймаються стимулятори, розраховані на певні групи м’язів. У гімнастиці ж є сила, швидкість, спритність, і якщо ти вживаєш якісь препарати, то можуть «шарики за ролики» заскочити, і тоді це стає дуже небезпечним. Вітамін С, рибоксин, препарати для підтримки серцевого м’яза — це так.

Травмонебезпечні елементи в гімнастиці, звичайно, є. Але коли твій тренер професіонал, то він тебе так підведе до складного елемента, що все вийде добре. У середній школі, якщо ви не знаєте букв, то не зможете читати. Так і в гімнастиці — починаєш з азів і поступово ростеш до складних номерів. У тебе з’являється бажання і прагнення до адреналіну в крові при виконанні складних номерів.

— Щодо адреналіну. Зараз в моді екстремальний відпочинок...

— Уже, уже... Минулої осені, на зйомках фільму про Лілію Подкопаєву, я стрибнула з парашутом з висоти 1000 метрів. Захотілося себе випробувати. Знову ж, це чергова перемога над собою. Зі мною тоді був близький друг, який стрибав першим, як приклад. Наступного дня я спустилася в шахту на глибину 1000 метрів. Навіщо? Тому що мій дідусь пропрацював у шахті все своє життя, тому що я з Донецька, тому що мені було цікаво знати, чим дихає шахтар. На сторінках газет і на словах це одне, але коли ти спускаєшся туди — це зовсім інше. Я справді вдячна шахтарям за їхню небезпечну і нелегку працю.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що дуже хотіли б знятися в художньому фільмі. У якому жанрі був би цей фільм?

— Думаю, що драматичні ролі не зовсім для мене. Скоріше щось на зразок Джеймса Бонда, тільки з жіночою головною роллю. Я можу швидко рухатися і виконувати складні спортивні елементи. Моя героїня рятувала б світ. А ось у кого з українських режисерів я хотіла б знятися, сказати не можу, тому що у нас і кіно, за великим рахунком, немає.

— А ви б дуже добре виглядали на телеекрані. Чи були пропозиції від телевізійників?

— Запрошували на ТРК «Україна» в Донецькому регіоні. Місяць тому була пропозиція спробувати себе у ролі ведучої від київського музичного каналу М1. Але оскільки я часто їжджу по містах, така робота просто неможлива.

Цієї суботи ми проводимо фестиваль «Здоров’я поколінь», де я буду ведучою разом з Андрієм Малаховим. Це буде мій перший шанс спробувати себе на сцені як ведучу. Камери вже не боюся, як раніше, коли 25 разів в інтерв’ю «на камеру» я повторила слово «дуже».

Думаю, що ще років зо два я помотаюся, а потім хочу осісти. Хочу сім’ю, роботу, пов’язану, наймовiрнiше, з шоу-бізнесом. Тому що в цьому, напевно, моя суть. Я буду пробувати себе в усьому, що для мене цікаво. Я йду вперед.