«Я зрозумів, що переживаєш, коли приходить твоя черга діяти»

10 жовтня вартову службу на об’єднаних бригадних складах несли підлеглі майора Володимира КРАВЦОВА, командира батальйону . Коли розпочалась пожежа та стали лунати вибухи, чатові на постах зайняли місце в укриттях і продовжували нести службу. Знімав кожного з варти особисто комбат...

— Дорогою до складів думав про «своїх» людей — уявляв обличчя кожного з них. В голові було одне: якнайшвидше вивезти чатових із того пекла неушкодженими. Коли заскочили у вартове приміщення, защеміло у грудях: там нікого не було. Це означало одне — всі люди залишилися на постах. В той момент я навіть боявся думати про найгірше, не міг уявити, що в окопі нікого не буде.

10 жовтня стало днем випробування для всіх нас. Насамперед, для моїх солдатів. Вони — вся варта — в одну мить стали для мене рідними синами. Вважаю, що ми цей день можемо назвати новим днем народження, бо так воно і є. Кожен із тих, хто був там, переродився зсередини — проявив свою справжню суть. І я хочу, як комбат, від себе особисто подякувати всім, хто допомагав мені виводити особовий склад з під вогню. Спасибі за те, що думали не про себе, а за інших.

«Товаришу полковник! Ви можете заборонити капітану йти туди, але медику цього ніхто і ніколи не зможе заборонити...» — сказав своєму командирові капітан Геннадій АХМАТЕНКО, командир медичної роти , і попрямував до смуги суцільного вогню, де в укриттях, на постах, знаходились вартові. Часу на роздуми не було, адже строкову службу Геннадій проходив в Афганістані, де встиг побачити усе: і кров, і вбитих, і тих, хто просив про допомогу. Можливо, саме тому вирішив своє життя поєднати з медициною — завжди і скрізь бути готовим прийти і допомогти.

— Відверто кажучи, боявся запізнитись. Адже десь там, на постах, мали бути постраждалі. Коли рвуться і вибухають в кількох десятках метрів від тебе снаряди, то там повинні бути і поранені. Уявляв і проробляв в думках свої дії: як бинтуватиму, виноситиму. Все це подумки повертало до Афганістану. З кожним вибухом, яскравим спалахом і гарячим вогняним подихом я все реальніше згадував минуле. Колись це вже зі мною було. Невже знову?

Коли ми удвох, з одним iз вартових, повертались до вартового приміщення короткими перебіжками через дачні ділянки, було чути, як над головою летять осколки від снарядів. Проте на них чомусь не звертали уваги. Але коли бігли дачними ділянками і сполохнули пташку, яка раптово перескочила з гілки на гілку, — всередині все похолонуло! Можливо, це смішно, але це єдине, що так сильно налякало мене. Все могло бути набагато гіршим. Я й досі не можу уявити, що серед особового складу, цивільного населення (за винятком дівчини) немає постраждалих. Можливо, це захист надприродних сил, інакше неможливо пояснити цей феномен неушкодженості.

З перших хвилин займання складів включився у роботу начальник протипожежної служби бригади майор Олександр МЕРИНОВ . У складі розвідувального екіпажу виїхав до місця пригоди, потім очолив екіпаж гусеничної протипожежної машини. Коли від вибухів на території складів паливно-мастильних матеріалів почала горіти земля і виникла загроза пожежі, саме майор Меринов, протягнувши пожежні рукави на відстань 150 — 200 метрів, почав боротись із вогнем на відкритій місцевості. А поруч продовжували вибухати боєприпаси…

— У той момент я відчув відповідальність за все, що тут відбувається. Якщо не я, котрий знає, як гасити і як діяти у цій ситуації, то хто ж піде у боротьбу з пожежею. Я не міг допустити поширення вогню на інші склади. Все проходило немов у фільмі: я встигав відповідати на ще не сформовані запитання. Навіть якось дивно почувати себе таким мобілізованим.

Не можу сказати, що страху не було. Він був, але я мав силу переступити через нього. Боявся лише одного — поширення вогню у напрямку сховищ із небезпечними боєприпасами. Про можливі наслідки навіть не хочеться думати. Слава Богу, що нам вистачило води і здорового глузду не чекати допомоги, а діяти. Адже статися в житті може все, що завгодно. Ніхто не застрахований від таких негараздів. А той, хто завжди готовий діяти, — буде діяти, а хто ні, — чекатиме на допомогу інших. Велике щастя для всіх нас, що командир центральної бази резерву танків полковник Володимир Чоботок вчасно прийняв рішення задіяти пожежний танк зі сховища довготривалого зберігання. І це просто щастя, що з наявних на Україні машин одна була у нас в Артемівську і виявилась готовою до виконання завдання за призначенням. Хочу подякувати своїм колегам пожежникам, котрі забезпечували підвіз води, і особисто майору Олександру Кохану — професійному пожежнику, який разом зі мною, ризикуючи власним життям, пішов на гасіння складів із паливно-мастильними матеріалами. Велике спасибі всім, хто долучився до боротьби з вогнем. Без вашої допомоги наші зусилля були б даремними.

Там, де небезпечна ситуація, хімік повинен почувати себе, як риба в воді. Начальник хімічної служби бригади підполковник Михайло НІКОЛАЄВ :

— Думати не було часу. Потрібно було витягти з того пекла хлопців, які залягли неподалік від сховищ. Чудово розумів, що евакуацію відкладати не можна, і тому поповз у їх напрямку по розпаханій смузі. Ніхто з них не хотів виходити зі своєї схованки. Кожного доводилось фактично відривати з місця укриття. Думав лише про одне — щоб вони неушкодженими перетнули лінію посту, де їх зустрічали. Страху я не відчув. Це, скоріше, була цікавість, чи зможу я подолати наступні метри і з якою швидкістю. Але був момент, коли я відчув внутрішню підказку: «стій!». Я зупинився, і наступної миті на місце мого наступного кроку впала болванка 152-х міліметрового снаряду.

Напевне, ми всі народились у сорочці, а я — то точно. Таке буває тільки у фільмах: встигнути вчасно уникнути ушкодження. Відтепер вірю, що подібна ситуація може трапитись і в житті. Не дай Боже, пережити подібне комусь із нас.

Саме заступник командира танкового батальйону з озброєння майор Сергій БУЛЛА сів за кермо евакуатора і першим виїхав на розвідку до палаючих складів. Потім було ще тридцять виїздів дорогою, на якій валялися сотні боєприпасів…

— Прибув до складів «одягнений» у броню. Потрібно було якнайшвидше розвідати і доповісти ситуацію. Думав про дружину, про друзів, які залишились у місті… Кожен виїзд проходив практично на автопілоті. Я бачив спалахи, чув дзвін по броні. Найяскравіший спалах навіть засліпив мене на декілька секунд. Але страху не було — була впевненість, що броня танку захистить.

Горе, загальна біда мобілізувала нас усіх. Кожна команда звучала чіткіше і виконувалась значно швидше. Біда показала обличчя і душу кожного. Я зрозумів, що переживаєш, коли приходить твоя черга діяти.