ЯК ДОБРЕ БУТИ КАНДИДАТОМ…

Костянтин ЖОЛКОВСЬКИЙ, політолог

Три раунди телевізійного поєдинку позаду. У першому судді (політоглядачі, соціологи) невелику перевагу віддали Альберу Гору, в другому він і його суперник Джордж Буш помінялися місцями, а в третьому практично зрівнялися. Попереду — фінал: як завжди, в перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року американці обирають президента.

Рівність шансів кандидатів провіщає гостру боротьбу за голоси виборців, і тому з кожним новим раундом теледебатів посилювався полемічний настрій кандидатів; неминуче й загострення суперництва за підтримку різних соціальних та етнічних груп. До речі, у цій інтризі є елемент, досить цiкавiй для нас, громадян України. Рiч у тiм, що українська діаспора у США — це багато сотень тисяч голосів, які можуть виявитися вагомими для тiєї чи іншої сторони. Позиції кандидатів у боротьбі за них неоднозначні. Позитив Гора — його діяльність на посаді співголови міжурядової комісії Кучма — Гор, про що він неодноразово нагадує виборцям у своїй передвиборній платформі. А над його суперником тяжіє неприємна «спадщина»: Дж. Буш-старший, будучи президентом, за три тижні до проголошення «Акта незалежності України» охарактеризував цей крок як «самогубний націоналізм». Навряд чи українська діаспора у США забула про це. Чи не тому Дж. Буш-молодший у передвиборних документах робив реверанси у бік України, звинувачуючи адміністрацію Клінтона—Гора в «невігластві» та «байдужості» до неї? Проте на теледебатах тема України не зачіпалася, але певну увагу до нашої країни з боку майбутнього президента, хоч хто б ним став, можна прогнозувати.

Загалом же, за традицією, що склалася в США, в теледебатах, як і в усій передвиборній кампанії, переважали внутрішні проблеми, але й це представляє для нас певний інтерес, бо мова йде про провідну державу сучасного світу, досвід якої, у тому числі і в політичній сфері, загальновизнаний. Про це свідчить сама практика проведення відкритої, прозорої зустрічі претендентів, її ретельна організація за участю Комітету з президентських дебатів. Претенденти на високу посаду вимушені зустрічатися з рядовими виборцями, пам’ятаючи, що в майбутньому їм треба буде звітувати перед ними. У нашій же практиці, на жаль, не всі кандидати прагнуть до такої публічності, а в разі перемоги часом досить швидко забувають і про свої обіцянки, і про необхідність звітувати за їх виконання.

Особливість третього туру дебатів полягала в тому, що питання кандидатам ставив не ведучий Джим Лерер (він робив це блискуче, з гідністю й без підлесливості, що не завжди можна сказати про його українських колег), а самі виборці м. Сент-Луїс. Це дало можливість почути безпосередньо від них, що ж хвилює рядових американців. Впадає в око певна схожість із нашими «больовими точками»: охорона здоров’я, особливо проблема дорожнечі ліків, освіта, в тому числі й питання вчительських кадрiв, негативний вплив засобів масової інформації, особливо телебачення, на виховання дітей та підлітків, падіння політичної активності молоді і т.д., і т.п. Але при всій схожості проблем відчувалася дуже образлива для нас відмінність: у нас ці проблеми вирішуються на рівні забезпечення умов для виживання, а у «них» мова йде про серйозне, якісне вдосконалення умов життя.

У концептуальному плані у претендентів чітко проглядалися два різних підходи. Дж. Буш акцентував увагу на розширенні повноважень штатів, на самодіяльності та самозабезпеченні громадян. А. Гор виступав iз федералістських позицій, пропонуючи розширення державного втручання в розв’язання соціальних та інших проблем країни. При цьому він майже в кожній відповіді підкреслював необхідність турботи про розвиток середнього класу, в тому числі й за рахунок обмеження впливу великих корпорацій. У багатьох випадках відповіді А. Гора вигідно відрізнялися від позиції його опонента більшою конкретністю, коли мова йшла, наприклад, про асигнування на ті чи інші потреби, про податки, про пільги для різних категорій населення, про підтримку тих чи інших законодавчих ініціатив. Складається враження, що А. Гор повинен більше імпонувати інтелектуальній Америці, а Дж. Буш — так званому «середньому американцеві». І все ж більшість оглядачів і коментаторів утримується від певних прогнозів, не ризикуючи виділити фаворита передвиборної гонки. Усе вирішиться в дні і тижні, що залишилися до виборів.

Телевізійні дебати як одну з виборчих технологій навряд чи потрібно ідеалізувати. Їм властивий певний елемент «шоу» — не всі поставленi питання представляли серйозний суспільний інтерес, не всі відповіді вражали глибиною та ерудицією, були елементи нарочитості, «заданності» і в однаковому зовнішньому вигляді учасників, і в їх манері триматися. Але загалом такі дебати, розраховані на колосальну аудиторію (за американськими оцінками кожний раунд дивилися 50—55 мільйонів телеглядачів-виборців), безперечно цiкавi. І коло проблем, які обговорювалися, і методи їх вирішення, пропоновані кандидатами, і багато моментів в організації та проведенні теледебатів заслуговують на увагу та вивчення і з боку наших політиків різного рангу, і з боку їхнiх політтехнологів та іміджмейкерів.

Георгій ПОЧЕПЦОВ, професор, Інститут міжнародних відносин Київського національного університу ім. Тараса Шевченка

Американські теледебати не спрямовані на те, щоб продемонструвати населенню компетентність одного і некомпетентність іншого. Перед нами були два знаючих, сильних і впевнених у собі кандидати. Рівень професіоналізму, напевно, не найголовніше для дебатів, він передбачається заданим, якщо кандидати виходять на таке змагання. Американці хотіли побачити рівень людяності кожного з кандидатів: як він реагує на опонента, ким вiн є не в плані персони в краватці, а як той, хто може розуміти і співчувати болю іншого. Гор підкреслював свої прості якості тим, що він всюди був із сім’єю; Буш вів лінію людини з провінції, для якої Вашингтон жахливий і далекий від потреб простої людини.

Українська політична історія останнього часу поки не дає можливості публічному політику стати публічним. Його всіма силами оберігають від виходу на населення. Як наслідок, наприклад, український глядач краще знає російських губернаторів, ніж своїх власних. Ми ніколи не отримаємо якісних політиків, якщо не будемо пропускати їх через сито публічності.

Давайте пригадаємо, що саме вже зi свого власного досвіду ми бачили. Iз варіанта дебатів можна назвати Тимошенко — Суркіс на «1+1» або Литвин — Медведчук на «Інтерi». Останні президентські вибори принципово відійшли від цього формату, заради справедливості скажемо, повторюючи російський досвід. Але тільки президентський, оскільки у всіх інших випадках російське телебачення дуже активно засвоїло формат подібних телевізійних дуелей, і першість, безсумнівно, у НТВ. Передачі типу «Гласа народу» задають новий тип відвертості, без якого, до речі, і неможлива побудова сучасної держави.

Ми затримуємо свій власний розвиток як країни, не розкріпачуючи своє власне телебачення, не враховуючи того, що будь-яка інформація може сьогодні все одно пройти по Інтернету. Тому телебачення повинне бути якісно іншим гравцем на інформаційній і політичній арені, приймаючи ці абсолютно нові реалії нашого життя. У Росії стався прорив і в галузі iнтернет-журналістики, і в галузі телебачення, що свiдчить про певну взаємозалежність цих процесів. Для політичної комунікації Інтернет надав небачені досі можливості.

У принципі, російські телевізійні новини відрізняються від наших тим, що в них активно представлена опозиція. Не можуть парламентські партії, що пройшли чотиривiдсотковий бар’єр, бути відлученими від телебачення. І російські державні телеканали свідомо йдуть на показ опозиції, оскільки від цього виграють, — відразу різко зростає достовірність показу. А довіра глядачів є основним параметром, за який повинна триматися влада. Зюганов так само часто з’являється на російському екрані, як Путін або Жириновський.

І нам не треба цього боятися. До речі, нічого страшного не сталося і від появи на «1+1» наших варіантів «Кукол». «Великі перегони» все ще, звичайно, оберігають наших перших осіб, але початкове неприйняття самого такого жанру, безсумнівно, послабилося. З іншого боку, я добре уявляю, чого вартує телеканалу продовжувати балансувати в рамках дозволеності. Так і хочеться вимовити: «не стріляйте в піаніста…»

Публічний політик повинен уміти робити те, що ми побачили в американському варіанті. Так, звичайно, їхнi публічні дискусії в цьому випадку ведуть свою історію від Лінкольна. Але нам ніхто не заважає почати і свою історію. У теледебатах мене як українського глядача вразило наступне:

— демонстрація позитивного ставлення до свого опонента, ніякi образи і близько не можуть з’явитися;

— уміння кожного iз кандидатів вивести свою відповідь на будь-яке запитання в потрібну саме йому площину;

— орієнтація на телеглядача, а не на журналіста;

— поява в обговоренні питань, про які ми вже забули (на кшалт питань про суспільну мораль, можливість показу на телебаченні тих або інших фільмів);

— певна людяність і теплота кандидатів. Буш, наприклад, вдало використав своє почуття гумору проти повчального тону Гора, чим наблизив до себе простих американців;

— компетентність кандидатів у «найсвіжіших» питаннях: від медичного страхування — до С. Мілошевича.

Дебати приходять і відходять, а політична історія залишається. І потрібно робити висновки. Не тільки у сфері дебатів: нам потрібно змінювати формати наших теленовин, виховувати нові типи наших політиків, які зможуть бути достовірно публічними.

Давайте будемо запозичати не тільки назву красивих слів: «демократія», «прем’єр» або «президент», але і їх наповнення. Політика повинна бути публічною, або це не політика зовсім, а келійне розв’язання питань зацікавленими особами. Без цього буде неможливо отримати підтримку населення будь-яким ініціативам влади. Рівень довіри, напевно, найцентральніший iз чинників, що недооцінюються владою. Керувати сьогодні треба вже в абсолютно іншому форматі, забуваючи про можливості ієрархії райкомів або міськкомів. У нас зростає інший тип людини, якою не можна керувати наказами. Нехай це тільки перші пагони нової ситуації, але вона вже не за горизонтом.

Серйозний розвиток інформаційної інфраструктури дозволяє країні здійснювати якісний ривок уперед. Ми зможемо більш активно висувати і обговорювати нові політичні проекти, ми зможемо скоротити час прийняття рішень, ми зможемо більш адекватно консолідувати наше суспільство з того чи іншого питання, ми зможемо гордо підняти свою голову, відчувши себе народом, а не населенням.