«Як добре, що не запізнилася»

Того похмурого березневого ранку Софія Шостацька вийшла на своє подвір’я, аби нагодувати курей і качок. День не віщував нічого, крім звичних турбот про своїх трьох малих дітей, чоловіка, який «заробив» болячку на тракторі, про птицю й худобу в хліву. Село з її подвір’я — наче на долоні. Бо мале. Отож жінка побачила гурт людей довкола сусідньої хати, від якої відгонило густим ядучим димом. Тривожне передчуття чиєїсь біди змусило Софію геть забути, з якої принуки вона вийшла зі своєї хати, вона притьмом погналася туди, до чужої.

У гурті точилася гостра суперечка: хтось там, у цій хаті, є чи немає нікого? А якщо є, то чи ще живий? Начебто в селі не знали, що подружжя Х. часто- густо своїх трьох дітей напризволяще залишає. А вогонь уже лютував... Софія смикнула за дверну ручку, та, як виявилося, зачинено надійно.

Тривожився й Ігор Горчинський, депутат сільської ради. Хіба що, допитувався, розбити вікно? Софія поклала край його ваганням. Розбите скло ще тільки-но падало на долівку, а С . Шостацька — до хати. Полум’я обпікало руки, та вона того не чула. Дим роз’їдав очі — нічого не було видно. «Та почула, де плаче їхнє найменше — шість місяців. Там, біля печі. Схопила на руки, побігла до розбитого вікна», — згадує Софія. Віддала І . Горчинському немовля і — назад, у вогонь. Винесла 2-річного Іванка, потім — 4-річного Дениска...

Аж тоді вже прибули до Гончарихи пожежники. Встановили, що хата Х. загорілася через увімкнений в мережу електрокип’ятильник. Батьки-погорільці наполягають, що то нерозумні діти бавилися, увімкнули цей прилад замість магнітофона.

Софія Шостацька щиро ніяковіє, що кореспондент «Дня» розпитує її, як наважилася увійти у вогонь: «Тієї миті чомусь і не гадала, що це небезпечно. Хто ж про себе думає, коли безпорадні діти у біді?.. Як добре, що не запізнилася».