Як нам оголосили війну
22 червня 1941-го. «Брати і сестри»... Десятки тисяч убитих. Відступ. Евакуація. Полон. Бухенвальд. Блокадний пайок. «Смертю героя» і «Пропав безвісти». До Перемоги — чотири роки. Загублене життя десятків мільйонів... У понеділок, 22 червня 1998 року літні люди знову і знову згадуватимуть сорок перший, якій понівечив долю кількох поколінь...
У матеріалах, які ми пропонуємо нашим читачам, дві долі.
Нацистського перекладача Еріка Зоммера, котрий увійшов в історію й залишиться в ній, позаяк уночі з 21 на 22 червня 1941 року в його присутності фашистська Німеччина оголосила війну Радянському Союзу. По війні Зоммера заарештували й відправили в радянський табір. У ФРН доктор Зоммер повернувся в середині п’ятдесятих, працював дипломатом.
Любочки, чиє прізвище на її прохання ми не називаємо. 41-го Любу вивезли в нацистську Німеччину «на роботи». «Остарбайтери» з України цінувалися особливо...
Їм обом пощастило — у м’ясорубці Другої світової вони вціліли. Їх, свідків ТІЄЇ доби, сьогодні вже немає серед живих: Ерік Зоммер помер торік, Любочка — минулого тижня...
Залишилися їхні спогади — про час і про себе.
Ерік Зоммер помер у 1997 році на вісімдесят п’ятому році життя, життя незвичайного.
Е. Зоммер народився у Москві в родині балтійських німців. Його батько був великим промисловцем. Навчався Ерік у Москві, попервах у німецькій школі, потім в Інституті іноземних мов. 1932-го разом з матір’ю виїхав з Радянського Союзу. Батько залишився і загинув у сталінських таборах. З 1940 року Ерік працював перекладачем у Міністерстві іноземних справ Німеччини. Ми познайомилися в Мюнхені 1995-го, кілька разів зустрічалися. Ерік розмовляв дивовижною російською, розмовляв артистично, навіть театрально (російський театр був його пристрастю). Він охоче розповідав про себе, про колишніх колег: фон Вайцзеккера, фон Ріббентропа.
Інтерв’ю з доктором Зоммером, яке я пропоную увазі чиатчів «Дня», було взято у дипломата 1995 року.
— Доктор Зоммер, яка атмосфера була в Міністерстві Іноземних Справ Німеччини в 1940-му?
— Серед старого складу міністерства було мало справжніх партійних працівників. Вони прийшли здебільшого разом з Ріббентропом, тобто в 1938 році. Ріббентроп дуже пізно став радником Гітлера з міжнародних питань. Лише після великих перемог націонал-соціалістів на виборах 1930 року він почав потроху наближатися до Гітлера. Мені, наприклад, повідомили, що мене буде прийнято на постійну службу в штат чиновників після вступу в партію. Сам Ріббентроп вступив у партію лише в 1932 році.
— Доктор Зоммер, ви кажете, що Ріббентроп привів у МЗС своїх людей, переконаних нацистів. Поведінкою, манерами, освітою вони відрізнялися від професійних дипломатів старої школи?
— І так, і ні. У Ріббентропа була своя канцелярія радника Гітлера з міжнародних питань. У ній було багато добре освічених співробітників, які відповідали рангу дипломатів. Але, звичайно, серед співробітників було багато й малопідготовлених людей. Ріббентроп, звісно, виявився кар’єристом. Він був людиною, з одного боку, дуже симпатичною, але з іншого — самолюбивою, гонористою, не дуже діловою особою. На одній із зустрічей з Послом СРСР Деканозовим — я був на ній перекладачем — Ріббентроп виявився абсолютно необізнаним з важливим для обох сторін питанням про демаркаційну лінію між Східною Прусією і Литвою, яка була зайнята радянськими військами. У цьому сенсі Деканозов був великим знавцем саме литовської проблеми, тому що Сталін призначив його в середині 1940 року своїм намісником у Литві. Саме він приєднав Литву до Радянського Союзу. На переговорах Ріббентропа і Деканозова йшлося про невеликий клин між Східною Прусією і Литвою. І Радянський Союз заплатив доволі велику суму, а саме поставками за цей клин, але Ріббентроп не знав подробиць, і йому довелося в присутності посла Деканозова вести телефонну розмову і розпитувати, в чому заковика, в чому проблема. Для мене, як для перекладача, це була ніякова ситуація, коли сам міністр, який веде переговори, не обізнаний із суттю справи.
— За обов’язками служби вам доводилося часто розмовляти з тогочасним радянським послом Деканозовим. Він був компетентним дипломатом?
— Його не можна назвати компетентним дипломатом у звичайному значенні слова. Він був близьким другом Сталіна. Його справжнє прізвище — Деканозошвілі, і він не раз казав, що народився в родині священика і початкову освіту здобув у Тбілісі. Саме йому Сталін доручив приєднання Грузії до Радянського Союзу, бо Грузія до 1922 року залишалася самостійною державою. За всіма наявними даними, і з розповідей грузин, з якими я зустрічався в радянських таборах, Деканозов виявив у Грузії надзвичайну жорстокість. То ж він був досвідченим щодо служби в НКВС. Але йому була властива хитрість кавказької людини і природна здатність знаходити у щонайскрутніших ситуаціях вихід. Та закінчив він плачевно: його розстріляли разом із Берією. Про нього можна сказати, що він був політично добре обізнаною людиною. Після оголошення війни я супроводив його впродовж десяти днів до турецько-болгарського кордону і, майже щодня подовгу розмовляв з ним. Я був єдиним його німецьким співрозмовником, і він дуже докладно розпитував мене про історію Німеччини, про звичаї, літературу, і завжди наголошував, що під час навчання в університеті він бува так захоплювався партійною підпільною роботою, що не зміг набути всіх цих знань, які має знати освічена людина. Прикметно, що одним з його улюблених виразів було «вельми шкодую». Трагічної ночі 22-го червня, після того, як йому було прочитано меморандум про початок війни, Деканозов кілька разів повторив фразу «Вельми шкодую». Під час нашої подорожі, і це найбільше вразило мене, він знову сказав: «Вельми шкодую, що наші вожді, тобто Сталін і Гітлер, особисто не зустрілися. Тоді вся історія людства набула б іншого розвитку».
— Доктор Зоммер, саме вашими вустами російською в Берліні в червні 41-го було оголошено війну Радянській Росії. Як це відбувалося?
— Я встановив телефонний контакт з радянським посольством. Біля телефону виявився Бережков. Я сказав, аби він передав послу Деканозову, що через півгодини службова машина міністерства заїде за ними, і що Ріббентроп чекає на посла в міністерстві. Це було близько третьої години ночі.
— Мене попередили ще за кілька днів до цієї ночі, що я маю постійно повідомляти в міністерство, де я перебуваю. Серед ночі мене розбудила мати і повідомила, що мене вимагає до телефону мій шеф, який коротко повідомив, що через чверть години за мною заїде службова машина, і що я повинен одягнутися в форму міністерства. А він чекатиме в протокольному відділі.
— Я передбачав, що ця велика подія пов’язана з Росією. Коли я увійшов до кабінету шефа, він був дуже стурбованим. «Цього нам іще не вистачало — війни з Радянським Союзом», — сказав він, і дав мені вказівку зв’язатися з радянським посольством. Через півгодини на службовій машині ми під’їхали до радянського посольства на «Унтер ден Лінден». Секретар-перекладач Бережков супроводив Деканозова. Ми зустрілися на сходах. Вони спускалися, ми підіймалися. Привіталися. Звісно ж, про мету цього нічного виклику не було мови. Велися дуже стримані розмови в люб’язному тоні. Коли ми наблизилися на нашому «Мерседесі» до Бранденбурзьких воріт, в Тіргартен, починався світанок, сходило сонце, і Деканозов, майже як Ленський, сказав: «Це обіцяє бути прекрасним днем. Сподіваємося, що для всіх нас він буде добрим».
— Як ви вважаєте, Деканозов знав, що от-от вибухне війна?
— Він точно знав, у чому справа, тому що він упродовж багатьох днів намагався встановити контакт з Ріббентропом, передав йому ноту, але йому відповідали, що Ріббентроп у від’їзді.
Ріббентроп зазвичай приймав іноземних дипломатів серед ночі. Але незвичайним було те, що цього разу дипломати приїхали не на своїй машині, а на машині, яку надіслало міністерство. І ця різниця була явним знаком того, що справа дуже серйозна. Я спостерігав за внутрішнім хвилюванням Деканозова, але він здавався дуже стриманим, так само, як і Ріббентроп. Інші свідки, які не були присутніми або просто свідчили неправильно, заявляли, що Ріббентроп, мовляв, не лише нервував, а й був напідпитку. Все це — абсолютна нісенітниця. Обидва були на висоті становища. Були вельми коректними, вельми стриманими. Можна було лише по очах, по обличчю, почервонілому, напруженому, уявити собі, яке внутрішнє хвилювання охопило їх.
— А ви хвилювалися?
— Безперечно. Але мені як перекладачеві навіть не довелося почати свою роботу. Деканозов перервав мене, показавши, що він уже зрозумів, у чому справа. Ріббентроп приймав Деканозова і його секретаря-перекладача Бережкова перед письмовим столом у кабінеті Бісмарка. Деканозов намагався передати Ріббентропу термінове повідомлення з Кремля. Але Ріббентроп перервав його і дав знак Шмідту, начальникові своєї канцелярії, який майже півгодини читав уголос Меморандум німецького уряду з нескінченним переліком прикордонних інцидентів, битв, перельотів прикордонних зон тощо. Про оголошення війни не повинно було навіть ітися, оскільки Гітлерові було важливо надати цій агресії характеру самозахисту. Деканозов мовчки вислухав текст документа. Разом із моїм шефом доктором Штраком я стояв за Деканозовим і спостерігав, як червоніла його голова, як нервово стискалися його кулаки.
Єдиною фразою, яку він вимовив, була фраза «Вельми шкодую». Без подальших формальностей Деканозов і Бережков попрямували до виходу в супроводі Штрака і мене. На тій самій службовій машині ми мовчки під’їхали до під’їзду радянського посольства.
— Доктор Зоммер, у повоєнній Німеччині перекладачів не вважали військовими злочинцями. Велика Британія і США теж не розглядали їх як злочинців. Але радянський суд засудив вас до десяти років таборів. Ви вважаєте, чи вважали себе військовим злочинцем?
— У жодному разі. На всіх допитах на Луб’янці, в Бутирській в’язниці, в Лефортовській я завжди наполягав на тому, що з найдавніших часів, часів Вавилона, Стародавньої Греції, Риму, перекладачі завжди вважалися миротворцями. Вони сприяли взаєморозумінню народів, які не володіли мовою іншого народу. Але в НКВС мені заявили, що перекладачі — це шпигуни. Мене спершу засудили лише на десять років. Це дуже м’яке покарання, так би мовити. Потім був перегляд моєї справи у справі Данила Андреєва, сина письменника Леоніда Андреєва, і мене засудили на двадцять п’ять років.
— Як ви вважаєте, чому вас не розстріляли?
— У таборах серед колишніх членів Верховної Ради, теж засуджених, я зустрів полковника, який був присутнім на закритому засіданні за участю Деканозова. На цьому засіданні Деканозов дав докладний звіт про те, як було оголошено війну. І з-поміж іншого, особливо наголошував, що з ним і з усім складом радянського посольства поводилися коректно, і що балтійський німець-перекладач виконував всі запити і прохання. І ось цей полковник сказав, що саме рекомендація Деканозова врятувала мені життя.
