Як я став зрадником
Чемпіонат Європи з футболу дивлюся вряди-годи, поміж ділом. Мало який матч бачив цілком, від першої до останньої хвилини, не відволікаючись. Із зустріччю Росія — Нідерланди напочатку так і було.
До речі, вже перед трансляцією я мав чіткі пріоритети. Вболівав за голландців, бо їхня гра мені завжди подобається, і категорично проти росіян, бо вони, звісно, ще з далеких радянських часів є запеклі друзі України у футболі. Отак я дивився 90 хвилин той матч з перервами на клопоти з вечерею, телефон тощо, переживав за Нідерланди, бо якісь вони були самі на себе не подібні. А далі, позаяк на табло горів нічийний рахунок, суддя оголосив додатковий час. І тут дещо сталося.
Результат і так усі знають, та й не про результат мені йдеться. Просто трохи смішать післяматчові коментарі, котрі потім, мов ті папуги, повторює дехто з наших оглядачів: мовляв, перший раз за 20 років збірна Росії вийшла до півфіналу чемпіонату Європи... Агов, панове, схаменіться, яка Росія?! Якщо мова йде про чемпіонат 1988 року, то давайте ж спочатку визначимося з тим, хто є хто. Грала тоді, як відомо, збірна СРСР. Вона блискуче пройшла відбірну групу, вигравши, між іншим, у Голландії 1:0, і згодом дісталася аж до фіналу, де знову зустрілася з Нідерландами, зазнала поразки і стала віце-чемпіоном Європи. Але хто ж тренував ту чудову збірну? Правильно, великий київський — український — тренер Валерій Васильович Лобановський. А з кого складалися не менш ніж дві третини команди? Нагадую: з київського «Динамо» — базового клубу збірної. Хоча були, ясна річ, гравці з московських команд, і дуже добрі гравці. Однак у нашому випадку найважливіше — у який футбол вони грали під орудою Лобановського, котрому на Заході ще дали шанобливе прізвисько Полковник.
Так ось, коли почалися додаткові 30 хвилин суботнього матчу, я спіймав себе на дивному, але водночас приємному відчутті, що десь я вже це бачив. І виникло те дежавю зовсім не через Нідерланди, котрі на той момент геть чисто розклеїлися. Мало того, що росіяни грали до біса гарно — ніби й не було півтори виснажливої години, вони грали саме у той футбол, котрий сповідував Лобановський! У той так званий тотальний футбол котрий при вмілому застосуванні є дуже ефективною системою гри, здатною «перемолоти» будь- якого суперника, у футбол, винайдений в тих-таки Нідерландах і вдосконалений — з чудовими наслідками! — Валерієм Васильовичем у Києві. Звичайно, мені можуть заперечити, що з тренером-голландцем ніякого іншого футболу і бути не могло. Та все ж мені здається, що у суботу, 21 червня, росіяни грали так, наче дух великого Полковника вселився і в них, і в їхнього чарівника Хіддінка, і вони грали, як легендарне київське «Динамо» старих добрих часів, і, нехай опосередковано, взяли реванш за 1988-й.
Тож останні півгодини я цілком щиро вболівав за Росію — за яку не вболівав ніколи. Бо грали дуже гарно, і грали по-нашому, по-українському. Може, ще й з іспанцями поквитаються за себе і за нас.
Ну, сусіди, давайте вже золото...
