Як зробити нашого чиновника шанованим?

Юрій ПОЛКАНОВ, провідний науковий співробітник Кримського відділення Українського державного геологорозвідувального інституту, доктор геолого-мінералогічних наук, академік Академії технологічних наук України:

— Я думаю, ніхто зі сторони не зробить сучасного чиновника шанованим і ніхто зі сторони не зможе підняти його авторитет, якщо він сам не піклуватиметься про це. По- перше, сьогодні чиновники — цілковиті господарі життя. Існує абсурдна ситуація: таке враження, що не чиновники існують для того, щоб суспільству було зручно жити, а все суспільство існує для того, щоб прислужувати чиновникам. Звичайно, винне в цьому і саме суспільство.

Звісно, нижческазане стосується не абсолютно всіх чиновників, є добросовісні люди, які чесно працюють. Але їх дуже мало. Так ось, справа в тому, що, по-перше, авторитет серед людей для сучасного чиновника зовсім не є цінністю. Неавторитетного у народу чиновника начальство може дуже високо цінувати, якщо він послужливий і виконавчий, буквоїд. Самі розумієте, що якщо якийсь чиновник хороший для людей та незручний для начальства, то він довго не протримається. Тому з двох варіантів чиновники вибирають служіння не народу, а вищому начальству. Ось і «авторитет». Авторитет у людей та ставлення чиновника до людей повинні бути головним показником оцінки держслужбовця. Треба ввести в практику атестації чиновників таку форму як анкетування людей, із якими він працює, забезпечити абсолютну об’єктивність цього анкетування та при оцінці професіональних якостей вважати це першим показником його професіональної придатності.

Фелікс КОБРИНСЬКИЙ, голова регіонального представництва координаційного експертного центру Об’єднання підприємців України (Одеса):

— У мене з моїми колегами триває давня суперечка про відповідальність наших чиновників. Річ у тому, що де-юре вона існує. Законодавчі норми передбачають відповідальність чиновника і в Кримінальному кодексі, й Адміністративному. Питання в іншому: як застосовують ці норми до чиновників? На мій погляд, для того, щоб чиновник став справді шанованим, потрібне лише одне: позбавити його розпорядливих функцій. Тоді він ітиме в ногу зі споживачем, житиме його інтересами. Чиновнику треба створити умови, за яких він звітуватиме та виправдовуватиметься перед споживачем його послуг, чому і як він зробив. Тобто нарешті поставити все з голови на ноги. Згодом у громадян з’явиться бажання скористатися перевагою контролю над чиновником. Виникне нормальна для розвиненого громадянського суспільства ситуація, за якої громадяни відстежують використання делегованих владі повноважень, контролюють її та перевіряють її виконавців.

Крім того, повинні бути чітко визначені не тільки повноваження чиновника, а й межі вартості його послуг. Мої колеги в Києві свого часу розробили документ, у якому прораховувалася вартість адміністративних послуг влади. У вартість будь-якої довідки повинна входити лише ціна ручки, паперу та людинозатрат. Не більше. Тобто той папірець, який обходиться сьогодні громадянам у 120 гривень, насправді повинен коштувати не більше 2-х гривень. Виключаючи всі додаткові побори, чи на «будівництво» собору, дороги чи чогось іншого. Будь-який відступ чиновника за рамки встановлених тарифів має каратися кримінальною чи адміністративною відповідальністю. Над його столом, як у магазині, повинен висіти надпис: «Клієнт завжди правий». Тоді «чиновник-столовласник» навчиться усміхатися громадянинові, бажатиме щось для нього зробити.

Валерій КАРЛІН, директор спільного підприємства ІТЦ «Енергозбереження» (Житомир):

— Треба встановити державним і комунальним чиновникам велику заробітну плату, щоб вони не були зацікавлені в отриманні хабарів з ризиком втратити хорошу посаду. Так, оклад начальника відділу в міськкомунгоспі 350 гривень — хіба це пристойна зарплата? Також повинно бути чітко врегульовано законами покарання за хабарництво та інші посадові зловживання на державній службі. На жаль, у нас закони суперечать один одному, та ще й половина взагалі не діє. І самі чиновники діють за принципом: хочу — виконую закон, а не хочу, то ігнорую. Звернення до різних управлінських структур можуть там крутитися по кілька місяців і не розглядатися по суті. Треба, як мінімум, у два рази зменшити кількість проміжних ланок у цих структурах, стимулювати виховання й самовиховання чиновників, які, на жаль, успадкували «совкові» традиції, втім, як і багато хто з пересічних громадян, що не звикли вирішувати свої проблеми з чиновниками через суди. Хоча і юридична компетентність суддів часто є на низькою, в чому я мав можливість переконатися на власному досвіді. Загалом, так, як ми живемо в цьому плані, жити не можна, але я не знаю, чи вдасться це змінити в найближчому майбутньому. Тут я переконаний песиміст. І я не вірю — буде президентом Ющенко, чи Янукович, чи Кірпа, чи хтось інший — що ситуація зміниться на краще.

Артем БУЛГАКОВ, просто чиновник (Донецьк):

— На сьогодні основна проблема держслужби в Україні — це недостатнє бюджетне фінансування. Звичайний працівник державної установи отримує в середньому близько 400 грн., а з такою зарплатою важко забезпечити себе і, тим більше, свою сім’ю. Це частенько примушує службовця знаходити інші шляхи отримання коштів для існування: наприклад, використати своє службове становище з метою отримання хабара, що й породжує першу хвилю негативу, який супроводжує образ чиновника.

Більш того, є й другий — психологічний — аспект браку коштів. Він призводить до поступового звільнення в держслужбі багатьох вакансій, які справжні професіонали займати не хочуть — не влаштовує оплата. Ось і виходить, що вже з самого початку на службу йдуть або непрофесіонали, які знають, що на вищу зарплату вони просто не «потягнуть», чи ті, кому держслужба вигідна з якихось інших позицій. У обох випадках про компетентність йтися не може.

З іншого боку, якщо в працівника з’являються деякі раціональні пропозиції або він хоче якось удосконалити свою роботу, начальство і досвідченіші колеги часто приймають це неохоче — за принципом: «Кого ти надумав учити?!». З таким ставленням, навіть якщо людина приходить на службу державі фахівцем, згодом поступово перетворюється на традиційного чиновника, котрий засвоїв один образливий принцип: «Мої зусилля нікому не потрібні. Задля чого старатися?».

Усе це виливається в досить високу частку озлоблення, яке чиновники і випліскують на навколишніх.

Валерій ПРЕДБОРСЬКИЙ, доцент Хмельницького державного університету:

— Чим краще чиновник забезпечуватиме права громадянина, тим більше клопотів завдасть своїм колегам, тим більше ресурсів на ці цілі витратить держава, тим менше їх залишиться в чиновницької братії. Причому, чим важливіша для громадянина справа, тим більше в чиновника шансів отримати додаткову винагороду в приватному порядку. Тобто діє принцип зворотної пропорції інтересів чиновника та громадянина.

Що стосується авторитету чиновника, то ця проблема вирішується насамперед нормативними державними документами, що визначають компетенцію та права службовця. А ось із повагою до чиновника — складніше. Це — емоційне сприйняття чиновника пересічним громадянином. Воно може стати прихильнішим, якщо чиновник буде уважний, доброзичливий, шанобливий до людини, володітиме всіма необхідними знаннями нормативних документів, здатністю самостійно та грамотно приймати рішення та не перекладати свої функції на інших.

Причому влада та грошові винагороди чиновника повинні бути пропорційні. Чим менше дотримується дане відношення, тим більше стимулів для використання чиновником влади з метою наживи.

Зі свого особистого досвіду можу відзначити, що шанобливе ставлення в мене збереглося до тих чиновників, які виявилися або родичами, або добрими знайомими, або людьми, із якими вдавалося знайти взаєморозуміння після неодноразових зустрічей, причому не було жодних поборів.

Таїсія ОЛІЙНИК, студентка одного з вінницьких ВНЗ:

— Попри всю неповагу та осуд чиновників, все ж чимало людей, навіть серед випускників ВНЗ, були б не проти потрапити на державну службу. Все-таки «манить» нехай відносна, але стабільність, можливість кар’єрного зростання, зв’язки, знайомства та, зрештою, державна пенсія. Проте, наскільки мені відомо, в інших країнах, у тих же Штатах, держслужбовці отримують мало, й ніхто не хоче бути клерком. Нашим чиновникам, навпаки, треба платити не просто багато, а стільки, щоб вистачало на пристойне життя, розваги та відпочинок. І водночас ввести жорсткий контроль щодо хабарництва, котрий передбачав би звільнення з роботи з позбавленням права подальшого працевлаштування на держслужбі. Зараз, на мою думку, найбільша проблема, через яку не поважають чиновників, — хабарництво та надмірний бюрократизм. Якщо з першим можна боротися жорсткими санкціями, то бюрократія, яка з’явилась ще в шумерській культурі, процвітає й досі і, мабуть, ніколи не зникне.

Галина МАМУШЕВА, бухгалтер приватної фірми (Луганськ):

— Сьогодні чиновників поважати часто нема за що. Бюрократизм, черствість, формалізм, неувага до потреб людей — із цим доводиться стикатися, коли звертаєшся до державника і в робочих справах, і з особистих питань. Особливо неприємна пихатість і зарозумілість, які дозволяють собі чиновники. Зайдеш до кабінету, а на тебе дивляться, як на докучливого прохача, який відволікає від важливих справ. Забувають, що вони призначені на свої посади для народу, а не народ для них. Звичайно, все це стосується аж ніяк не всіх. Мені доводилося працювати з дуже шанобливими, уважними, високопрофесіональними фахівцями. До речі, чим компетентніша людина, тим більше вона поважає професіонала і в своєму співрозмовникові.

Коли приходиш на прийом до чиновника, майже одразу можна визначити, чи налаштований він вирішувати питання, чи зробить усе, щоб затягнути справу. Тоді висувають безглузді вимоги, якісь незрозумілі, не передбачені нормативами та законами умови. Стає зрозуміло, що йдеться про приховане, а іноді й абсолютно відкрите здирство. Іноді чиновник поводиться так, неначе він робить тобі особисте благодіяння, послугу, а не виконує свої обов’язки.

Досягти поваги до чиновника постановами неможливо. Сьогодні вже ніхто не поважатиме людину лише за її посаду, за те, що вона — державний службовець. Тільки своєю компетентністю, налаштованістю на ділове вирішення питань чиновник може здобути повагу до себе. Думаю, що й регулярна «чистка» чиновницьких рядів могла б допомогти. Бо ж у нас людина потрапить одного разу до обойми і вже на все життя отримує право з неї не випадати, хоч як би погано вона працювала.

Я знаю, що багато хто сьогодні хотів би бути державним службовцем. Це зрозуміло — зарплата гарантована, пенсія нараховується за значно привабливішими умовами, ніж усім іншим. Є в мене знайомі, які все життя папірці перекладають, а потім непогано почуваються на пенсії. Але в багатьох чиновників робота справді важка, складна, що вимагає великих знань, готовності приймати рішення, нести за них відповідальність, і вони достойні поваги за свого працю — за умови, що й виконують її гідно.