Якісний виграш у війні без переможців

Українсько-російські відносини після розпаду Радянського Союзу завжди мали одну характерну особливість: в них, що є нормальним для міждержавних відносин взагалі, часто виникали істотні проблеми. І після кожної зустрічі між президентами повідомлялося, що ці проблеми вирішено, і обидві країни повинні просуватися у своїх відносинах далі у дусі дружби і партнерства. Так було у відносинах між президентами Кравчуком і Єльциним, ця традиція залишалася незмінною при контактах Кучми і Єльцина і, очевидно, певною мірою вона характерна і для відносин між Кучмою і Путіним. Проблеми від заяв, зроблених президентами, ніколи, між тим, не переставали існувати, і для їх вирішення завжди були потрiбнi зусилля з обох сторін, близькі до надзвичайних. Так було при розподілі Чорноморського флоту і підписанні міждержавного «великого» договору, подібною є ситуація і в економічних відносинах.

Можна обмежитися простою констатацією фактів. Зокрема, сказати, що українсько- російська угода про вільну торгівлю, підписана 1993 р., ніколи не діяла так, як повинна була діяти, і що ситуацію на краще не змінило підписання двосторонньої програми економічного співробітництва 1997 р. Тим більше — зараз, коли урядові команди в обох країнах з тих часів змінилися практично повністю. Можна піти дещо далі і поставити питання — чому саме так? Особливо враховуючи, що антидемпінгові розслідування з приводу оцинкованої сталі з України та Казахстану (члену Євразійської спільноти, між іншим) у Москві було ініційовано напередодні візиту Леоніда Кучми, а заяву про необхідність обмеження імпорту вершкового масла (його головними постачальниками до Росії є Україна й Білорусь) — під час зустрічі міністрів економіки, а потім і президентів. Безумовно, йдеться про політику державного протекціонізму, і саме віце-прем’єр Віктор Христенко її аж ніяк не цурався. Нічого дивного немає й у тому, що Україна нарешті ухвалила заходи у відповідь — зокрема, підвищила мито на російські легкові автомобілі. Христенко відніс проблему з автомобілями до «статистичної похибки». З поведінки Москви можна зрозуміти, що на цей раз Київ влучив. Ініціатива торгових воєн з самого початку була не українською, і створювалося враження, що вона була і є одним з інструментів загальної політики Росії, вірніше, однієї з політик, яку проводила частина російських владних і бізнес-еліт.

І в Москві, і в Києві на офіційному рівні дуже довго уникали виразу «торгова війна», чи не вперше офіційні особи його вжили якраз під час останніх московських переговорів. Президент Леонід Кучма, зокрема, закликав Росію спільно відмовитися від дій, які в пресі називаються «торговою війною», і сказав (цитується за Інтерфаксом): «А я вважаю, що краще поганий мир, ніж якась війна». «Ми від цього в експорті не втратили, ми втратили Росію», — сказав президент Кучма. Якраз напередодні його поїздки до Москви український уряд заявив, що втрати від російських обмежень Україна компенсувала нарощуванням експорту до інших країн, зокрема до Європейського Союзу. І президент Кучма, і віце-прем’єр Христенко, говорячи про проблеми міждержавної торгівлі, посилалися на «недопрацювання» відомств. Ці «недопрацювання», між тим, тривають роками — отже, хтось у них був і залишається зацікавленим. Навряд чи хтось заважав спершу Москві, а потім і Києву відмовитися від дискримінаційного методу застосування ПДВ на експортні товари. Тепер же завжди можна послатися на те, що доходи вже запланованi в бюджеті, і тому змінити механізм так просто не вдасться.

Політика державного протекціонізму могла переслідувати й інші цілі — зокрема, непрямого тиску з метою прийняття Києвом того чи іншого рішення. Наприклад, про вступ до Євразійської співдружностi. Тут прихильників ЄврАзЕС в Україні мав насторожити приклад російського розслідування проти Казахстану, а також те, що президент Росії Путін на зустрічі з Кучмою сказав, що розслідування повинні тривати.

Але в цілому, принаймні вище державне керівництво двох країн, схоже, дійсно розуміє, що ситуація, за якої ведеться вiйна, можливо, не настільки масштабна, як це трапляється між США та ЄС, та все ж таки, справжня війна не йде на користь ні виробникам, ні споживачам, ні політиці. Ця ситуація не повинна й не може тривати довго — з огляду хоча б на те, що Росії теж не потрібна жодна конфронтація з Україною, а також на те, що Росія намагається увійти до Світової організації з торгівлі, і, здається, дещо випереджає на цьому шляху Україну.

Про координацію політики двох країн в цьому напрямку теж говорилося на зустрічі в Москві. В Києві вже досить давно побоюються, що в разі, коли Росія вступить до СОТ раніше, вона увійде до робочої групи на переговорах з Україною, що дасть їй можливість поставити жорсткі умови. З другого боку, вона буде зобов’язана виконувати норми СОТ, які унеможливлюють деякі з існуючих сьогодні обмежень. Отже, координація — але не підпорядкування — політик двох країн могла б бути й позитивом для них обох, і це залежатиме передусім від здатності української влади жорстко захищати саме національні інтереси.

Прискорення роботи над створенням консорціуму — теж непросте питання. Тристороння заява Кучми, Путіна й Шредера з цього приводу сьогодні практично не коментується — експерти й політики і в Україні, і в Росії, і в країнах Європейського Союзу (передусім, у Німеччині) в один голос заявляють, що не знають її деталей. Німецькі експерти не підтверджують серйозної зацікавленості бізнес-структур своєї країни, те ж саме можна почути і у Франції. Прем’єр-міністр України Анатолій Кінах обіцяв жорстко захищати українські національні інтереси в цьому питанні. Яким саме чином, на яких саме умовах пропонується створення консорціуму (при тому, що газотранспортна мережа не підлягає приватизації), хто саме запрошується до участі, які саме механізми регулювання (у тому числі політичного) пропонується задіяти — все це залишається великою загадкою. Зрозуміло лише те, що за сьогоднішнім сценарієм, запропонованим, очевидно, Москвою, спочатку між собою домовляються Україна й Росія, потім приєднуються інші учасники. Зустріч президентів у Москві, виходячи iз заяв для громадськості, не додала прозорості в ситуації навколо консорціуму. «Принципових розходжень між сторонами немає», — так прокоментував хід подій Леонід Кучма. Водночас Віктор Христенко підтвердив наявність політичних і економічних ризиків, яка зумовлює побоювання. І таким чином, до фанфар іще дуже далеко.

Одна зустріч між президентами, хоч би що про неї говорили, не зможе вирішити всіх наявних проблем. Вона може попередити виникнення наступних — і в цьому міг би бути її головний позитив. Питання — чи потрібні подібні не зовсім формальні зустрічі між президентами Кучмою та Путіним — не стоїть узагалі. Безумовно, потрібні. Як і між Кучмою і Квасневським, між Кучмою і Шредером, Блером, Шираком і так далі.

Виглядає також і на те, що президент Путін, безумовно, розуміє ситуацію, що сьогодні склалася в Україні, і запросив Леоніда Кучму відзначити свій день народження в Москві не в останню чергу через це. Президент України отримав у подарунок від Путіна на 64- річчя, як повідомляють агентства, набір мисливських знарядь. Чим він пообіцяв відповісти — про це не повідомляється. День народження Путіна — 7 жовтня, на цей день призначено саміт СНД.