Яку Росію ми любимо?

Початок на 1-й шпальті

А перед ними був Василь Капніст, який жив собі у селі Велика Обухівка між Гадячем і Сорочинцами, дружив з родиною Гоголів, мав виразні автономістські настрої... На Чернігівщині є село Погорільці, з яким пов’язане дитинство Олексія Перовського (літературний псевдонім — Погорєльський), автора повісті «Чорна курка, або Підземні жителі», за якою київський режисер Віктор Гресь свого часу зняв розкішний фільм, — а також Олексія Костянтиновича Толстого, нащадка гетьмана Розумовського. Толстой, як відомо, разом із братами Жемчужниковими був одним із творців Кузьми Пруткова. І, до того ж, мав сильний український сентимент! Усе це цікаво, але, на жаль, недостатньо спопуляризовано в жанрі, який умовно можна було б назвати «література з географією».

У 1983 р. протягом чотирьох місяців я був на стажуванні в Москві, і саме ті чотири місяці дали мені найбільше безпосередніх вражень від Росії. Я влаштовував собі літературні мандрівки — у Ясну Поляну, в Абрамцево (де колись жили Аксакови, а потім Сава Мамонтов влаштував тут щось на зразок будинку творчості для художників), у колишні підмосковні маєтки... Любив блукати вулицями старої Москви, заходити до книгарень, «виловлювати» якісь цікаві вечори у Спілці письменників... Запам’яталися багатоденні «сидіння» в бібліотеці ім. Леніна — мене тоді чомусь особливо цікавили сюжети, пов’язані з нашим Сковородою...

Одне слово, мій інтерес до Росії стосується передусім культурного простору, та й то — в певних його сегментах. Адже й тут постійно наштовхуєшся на феномен «поглинання» Росією того, що насправді привнесено ІНШИМИ. І тоді виявляється, що й Василь Биков для росіян «русский» писатель, і Чингіз Айтматов — теж «русский», і художниця Марія Башкирцева, яка виростала під Диканькою, а формувалася як митець у Франції, також «русская». І «Слово о полку Ігоревім» — то «русская культура», і Дмитро Туптало з Феофаном Прокоповичем, і, звісно, Микола Гоголь, і так аж до часів нинішніх.

Зрештою, то їхня справа. У них свої «істерики», а в нас свої. У нас — комплекс меншовартості, у них — синдром втраченої величі. І те, й те — речі цілком травматичні. Чим швидше позбудемося ми своїх постколоніальних травм, тим швидше «попустить» і росіян.

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія», професор, доктор психологічних наук:

— Якщо запитати українців, що їм подобається в Росії, більшість відповість, що насамперед це російська класика. Хоча це досягнення не тільки Росії, а багатьох національностей, які населяють Росію... Людина, яка не читала російську класику, — збіднена людина в плані інтелекту.

По-друге, мені подобається, що президентом і урядом Росії було видано низку указів з боротьби з алкоголізмом. Наприклад, в цій країні заборонено пити з пляшки будь-які алкогольні напої, зокрема й пиво, у громадських місцях.

Мені подобається їхня концепція національного виховання. Ми, українці, постійно боїмося слова «національний», «на національних ідеях», а росіяни виховують своє підростаюче покоління саме на національних ідеях. Я думаю, що це дуже правильна концепція, бо любов до своєї Батьківщини, мови — це патріотизм.

Мені подобається, що в Росії наведено певний порядок з присвоєнням вчених ступенів. Ця чіткість є постійною і стабільною. Російський уряд підтримує вищу та середню школу. Там чітко розроблено концепцію шкільного виховання та виховання студентської молоді, діють урядові програми на підтримку вищої освіти. Позитивно, що російські університети функціонують за принципом самоврядування. Наприклад, Росія підписала Болонську угоду, а Московський державний університет ім. Ломоносова відмовився від її запровадження. Я поважаю таке рішення, адже навчальний заклад має свої традиції, свою специфіку.

Одним із найбільших досягнень Росії вважаю те, що християнська ідея, історія християнства є обов’язковими предметами в усіх середніх школах і дошкільних навчальних закладах. Тоді як ми боремося вже стільки часу, щоб християнську етику ввели у школах як обов’язковий предмет, однак до цього часу це відбувається тільки на регіональному рівні.

І найбільше, що мені подобається в сучасній Росії: політикум, уряд, президент, прем’єр-міністр працюють як єдина команда на свою державу. Такого відстоювання інтересів держави нам слід повчитися в росіян. Нам слід повчитися в росіян, як підтримувати свою діаспору. І діаспора бачить, що вона не забута. Я думаю, нам треба повчитися в Росії, як звільняти від податків медіа-простір: кіноіндустрію, книговидавництво. Ми бачимо, як російська книга все більше й більше заполоняє інші ринки.

Російські вчені починають встановлювати тісні контакти з українськими університетами. Хотілося б відзначити Юрія Лабинцева і Тетяну Щавінську, які працюють над Острогіаною в Російській академії наук, в той час, як українські вчені, на превеликий жаль, ігнорують цю тему. У нас із ними встановлено досить тісні зв’язки. Також ми отримуємо пропозиції співпраці від російських університетів. І нам це дуже подобається.

Володимир ЛЄСНОЙ, публіцист:

— Мої дитинство та юність пройшли в Казахстані — в селі, де проживало близько десятка національностей. Кращими друзями дитинства та юності в мене були корейці, чеченці, німці, казахи... Я українець за походженням, протестант за віросповіданням, викладав німецьку та китайську мови і був пастором німецької лютеранської церкви в Україні. Найдовший термін мого перебування в Росії  — два роки служби в армії у Приморському краї. Але прізвища понад половини жителів тих місць були українськими, а назви рік — китайськими (Шаху, Майхе тощо). Та й найбільшою мрією багатьох місцевих жителів було поїхати, як вони висловлювалися, «на Захід», тобто в західні регіони СРСР. Отже, здавалося б — дуже мало точок зіткнення з російським світом.

І все-таки цей російський світ значно на мене вплинув. Уже хоча б тому, що я навчався в російськомовній школі в СРСР, з її програмою, що передбачала русифікацію нацменшин. Але не лише через це «примушування». З п’яти членів нашої сім’ї троє були або стали пізніше викладачами російської мови та літератури. Коли я був маленьким, то мама, вчителька російської мови, розповідала мені віршовані казки Пушкіна, які знала напам’ять. Деякі уривки з «Казки про попа й працівника його Балду» я пам’ятаю досі. Коли я вчився в третьому класі, мені подарували чудово ілюстровану книжку — казку Єршова про Горбоконика. Я перечитував її десятки разів. Михайло Лермонтов, поезію якого я полюбив ще в юності, і зараз є одним із моїх кумирів — разом із Львом Толстим. Завдяки сімейному обговоренню «шкільно-програмні» російські письменники і поети Пушкін, Некрасов, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Гончаров, Тургенєв, Олександр Островський та інші ставали мені зрозумілими й ближчими. Читав я їх із задоволенням. Але був знайомий і з «позапрограмними» літераторами. Любив Мамина-Сибіряка, оскільки батьки виросли в Сибіру, любили її і своє особливе до неї ставлення передали й мені. Талановитий Ф. Решетніков, який помер у тридцять років, уразив мою уяву повістю «Підлипівці». Апухтін, Бальмонт, Северянін, Брюсов, Блок, Цвєтаєва, Ахматова, Пастернак та інші — це поети, яких я із задоволенням читаю і зараз. Років у 15 я захворів Сергієм Єсеніним, як і деякі інші мої однолітки, і навіть намагався писати вірші — явно наслідуючи Єсеніна. Бакунін привернув мою увагу, коли, вже ставши дорослим, я став замислюватися над соціальними проблемами СРСР. Я з великим задоволенням читаю мислителів Срібного століття російської філософії, хоч і не приймаю деяких їхніх думок. Особливе ставлення в мене до Івана Буніна. Читаючи його, я отримую задоволення від кожної фрази. Бунін у молодості «болів» Україною і цим мені особливо близький.

Чайковський один з моїх улюблених композиторів. Мені подобається і російський живопис — особливо: Шишкін, Суриков, Куїнджі — та й багато інших. А «Ранок у сосновому лісі» і «Три богатирі» я, напевно, споглядав із перших днів свого життя, оскільки репродукції цих картин у той час висіли на стінах скрізь — удома, в школі, в їдальні, в перукарні...

Із повагою ставлюся до Петра I, багато про нього прочитав — хоча, читаючи про події тих років, завжди «вболівав» за Мазепу та його козаків. Розумних противників потрібно поважати і в них учитися. Шкода, що в українській історії так і не з’явився свій «Петро I»

Звичайно ж, Росія не може затулити собою від мене весь інший світ. Я з дитинства захоплювався німецькою мовою, жив серед німців-переселенців і товаришував із ними, тому німецька культура для мене не чужа. Люблю культуру Франції, англомовних і деяких інших країн. Свого часу сильно захопився Китаєм.

Але, звичайно ж, «най-най» ріднішим для мене з дитячого віку було українство.

Однак без усього того, що я взяв у російській культурі, я був би набагато біднішим: і інтелектуально, і духовно.

Елла ЛІБАНОВА, директор Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, академік НАН України:

— Росія літературна, Росія наукова, Росія музична, Росія художня...Моя ностальгія за Росією пов’язана з її місцем у світовій культурі взагалі, і в моєму особистому світогляді. Росія була потужною імперією, а кожна імперія, що існувала, як бачимо, зробила вагомий внесок у світові надбання — Англійська імперія, Французька імперія, Австро-Угорська імперія... Мені видається, що колосальний вклад Росії в загальносвітову культуру пов’язаний, швидше, з її масштабом, аніж із чимось іншим.

Росія ж у нашому світогляді — це вже інша історія. Ми читаємо російських письменників та поетів тією мовою, якою вони писали, а англійських, найчастіше, ні. Тільки один переклад дається взнаки, що вже казати про інші моменти. Не знаю, хто як, а я виховувалась на російській культурі.

Якщо говорити про великі постаті, яких дала Росія світу, я б відокремила мистецтво від науки. На жаль, Золотий вік мистецтва вже позаду. Зараз інший час, ніж той, коли творили великі російські митці, — життя настільки прискорилось, що люди не мають можливості так читати, як читали тоді. Ще навіть на початку ХХ століття кожна деталь на полотні чітко прописувалась художником, а вже в епоху імпресіоністів і далі багато що упускається, картини пишуться швидше, виявляють інше сприйняття. Тому важко говорити, чи Росія здатна сьогодні народити великих митців, та й чи потрібні вони світу взагалі? Що ж стосується науки, то в Росії зараз є потенціал, але тут знову виникають запитання. Наука стала інтернаціональною. Мені здається, що минає час одинаків. Можливо, що з часом і в науці внесок Росії не буде виглядати таким потужним. Більшу роль будуть відігравати транснаціональні центри. Мабуть, невипадково більшість нобелівських лауреатів — американці, адже саме в США сконцентровані інтернаціональні наукові колективи. На це треба зважати і не відокремлювати себе від світу.

Євгенія СОХАЦЬКА:

— Крім Ленінграда і Москви, Росії як такої не бачила. Мої судження про неї передусім інформаційні та почерпнуті з красного письменства та науки про неї.

...Для мене Росія — це край безмежних просторів, суворого клімату та мужніх людей. Людей, для яких Росія понад усе! Це в них закладено генетично. І в цьому, як на мене, їм можна лише позаздрити.

Світочем Духу для мене є Микола Гаврилович Чернишевський. Він один із перших російських культурних діячів визнав велич Тараса Шевченка, назвав його виразником духу українського народу, визнав право на окремішність української літератури. Згадаймо хрестоматійні твердження: «Маючи тепер такого поета, як Шевченко, українська література не потребує нічиєї ласки», або «Не можна Малоросії ... обійтися без своєї власної літератури». Знаменно, що згодом він повторив долю Шевченкову (майже 20 років провів у сибірських снігах), став утіленням сили та краси революційного подвигу.

Дляпрогресивно налаштованої російської молоді він був джерелом революційної сили, навчав оптимізму, переконаності, що «все стане в пригоді нашій батьківщині» (лист до дружини із заслання). Згадаймо його слова: «Будущее светло и прекрасно. Любите его, стремитесь к нему, работайте для него, приближайте его...»

Чи не перегукується це з нашими днями? Чи не актуальні й зараз такі заклики для нас, українців?

Отже, читаймо велетнів Духу російського народу! Переносімо їхні заповіти в сучасні складні й відповідальні умови.

Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України:

— Моє знайомство з Росією почалося взимку 1941 року, коли ми — евакуйована родина з України — приїхали в Росію і зустрілися з винятковою добротою тих людей, які прийняли нас до своїх хат, поділилися з нами одягом, теплими речами. Це враження залишилося на все життя. Я дуже люблю ту Росію, яку пам’ятаю з того часу.

Друге враження. Серед тих людей було багато репресованих сімей, які ненавиділи більшовизм. Когось із них розкуркулили, у когось в сім’ї були заарештовані, заслані. І хоча мені було лише сім років і я мало що розумів, це теж стало цікавим фактором сприйняття Росії. І ця Росія запала мені в душу, і я маю до неї теплі почуття.

Потім я пішов в перший клас російської школи, наслухався російської мови, а російська література стала моєю улюбленою. Для мене Росія — це насамперед країна світової літератури, прекрасної музики та живопису.

Звичайно, потім прийшло розуміння, що Росія неоднакова. В цьому випадку справедлива ленінська формула про існування двох Росій — тієї світлої прогресивної демократичної Росії і Росії реакційної та імперської. Я люблю Росію Герцена і Бердяєва, Чуковського (роль якого ще нами недооцінена), Лідії Чуковської, Гумільова, Пастернака. А політична Росія для мене — це Росія Сахарова, з яким я мав честь разом працювати у Верховній Раді СРСР. Я знаю його погляди та уявляю, яку роль він відіграв у політичній історії своєї країни. Якщо казати про моїх ровесників — це Росія Гладиліна, Аксьонова і Войновича — людей, яких я знаю й поважаю. Разом із ними я колись працював у журналі «Юность», який на той час збирав найпрогресивніших письменників і журналістів. Ми їздили до Москви, як до Мекки свободи. Це теж формувало особливе ставлення до демократичної Росії. Ставши письменником я зрозумів, яке важливе значення відіграє ця демократична Росія в культурі. Російська демократична традиція, традиція свободи завжди була потужною. Зрозуміло, що багато українських демократів, які вчилися в Росії, високо це в ній шанували і, думаю, досі шанують.

У той же час, у рамках Радянського Союзу народжувалася інша Росія — імперська шовіністична Росія, Росія, яка сьогодні своїми темними сторонами лякає своїх сусідів. Я ненавидів і ненавиджу Росію Сталіна й Андропова — те, що зараз там, на жаль, підноситься як мало не офіційна ідеологія, а злочини, які мали місце, навпаки, замовчуються. Проголошується, що Сталін був «ефективним менеджером». Менеджер-палач, менеджер-кат, менеджер, руки якого в крові. Наше розуміння ефективного менеджменту дуже відрізняється.

Моє ставлення до Росії — Росії людей, Росії мистецтва — дуже тепле. Але геть негативне  до російської ксенофобії, шовінізму, імперських настроїв і, насамперед, ненависті до України. Хоча нещодавно вся ця радянська офіційна пропаганда кричала про братство народів, і особливо — російського та українського. Росія продовжує бути дволикою, складною, неоднозначною. Але ж час працює на демократичну європейську Росію, а не на ту деспотичну державу, якою вона сьогодні часто постає в уяві європейця.

Режим, що створений зараз вихідцями з КДБ, унікальний в усій історії. Спецслужби ще ніколи не стояли на чолі держави. Але це лише епізод у житті великої країни і великого народу. Кожен український демократ скаже: ми хочемо дружити з Росією, але на рівноправній основі, з Росією, для якої ми не будемо об’єктом маніпуляцій з нашою територією, з нашою незалежністю, з нашою свободою.