Є рекорд!
У прагненні перевершити героїв Книги Гіннесса українці реалізують свій потяг до першості, якісних змін та консолідації, які на суспільно-політичному рівні блокуються корупцією, відсутністю соціальних ліфтів та політтехнологіями
Ось лише кілька з останніх зафіксованих Книгою рекордів України позицій. «У Ялті вперше в світі зверстали газету під водою». «Мило гігантських розмірів було зварене в Севастополі». «У першому в світі Музеї сала представлено найбільше в світі серце із сала»...
До десятка рекордів по всій Україні було зафіксовано під час тільки одного дня — 24 серпня. Серед них — найбільше групове фото у вишиванках, найбільший живий вишиванковий ланцюг, найбільша кількість виконавців українського гімну, зібраних в одному місці та з національною атрибутикою...
Часом така «гігантоманія» здається безглуздою. Наприклад, серце із сала... Хоча часом такі витвори народної творчості конвертують у благодійність. Так, усі кошти, з яких був викладений найбільший «монетний» тризуб у Рівному, підуть на лікування хворого хлопчика з Радивилова. Також ці рекорди можуть свідчити про більш глобальні суспільні процеси. Наприклад, прагнення до об’єднання та консолідації заради добра. Найбільше в Україні мило, зварене з інгредієнтів, наданих тернопільським інтернет-магазином, було розрізане на 500 шматків та передане мешканцям севастопольським дитячих будинків.
Завдяки таким акціям суспільство, що поставлене не в спартанські умови, реалізовує себе, своє прагнення до першості й успіху, свою здатність працювати та досягати амбітних цілей, своє бажання об’єднуватися.
БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю
Про феномен українських рекордсменів «День» запитав нашого постійного експерта, завідувача відділу історії, теорії та методології соціології, професора, доктора філософських наук, заступника директора Інституту соціології НАН України Євгена ГОЛОВАХУ.
— Останнім часом ми постійно чуємо про те, що українці б’ють якісь рекорди. Нерідко трапляються новини про рекорди на локальному рівні, які потрапляють до Книги рекордів України, а буквально вчора «5 каналу» вдалося потрапити до світової Книги рекордів Гіннесса за найтриваліший телемарафон. Як соціологія може пояснити цю тенденцію?
— Я скажу не як соціолог. Просто висловлю власну думку щодо цього. Дуже багато є інформації про те, що Україна посідає останні й передостанні місця за різними рейтингами та показниками. Ми відстаємо то тут, то там. А в людей тим часом є здорове бажання бути першими. Це — нормально. І люди реалізують це своє бажання в тих сферах, де вони менш залежні від влади та макроекономіки — сфер, де нас переслідують невдачі. Мені здається, що це прагнення десь бути першими — у світі, у Європі — говорить про здорове честолюбство. Але зрозуміло, що всі ці рекорди — на тлі не дуже виразних успіхів на макрорівні.
— Часто ми говоримо про те, що наше суспільство — хворе, позбавлене амбіцій, не здатне брати на себе відповідальність. Натомість ці численні рекорди, які фіксуються, свідчать про процеси зі знаком «плюс»...
— Так, тенденції зі знаком «плюс» з’являються. Вони ще не системні, але вже досить виразні: зростає адаптація людей, готовність жити в новому світі, в інформаційному суспільстві. Наприклад, Інтернет в Україні поширюється зараз найшаленішими темпами. Є така потреба в людей — входити в новий сучасний світ, і щоб про них там знали. Це нормальна потреба. Це, я вважаю, ознака здорового ставлення до життя.
— Чому, якщо ми можемо бути першими в таких справах, як ліплення вареників та телемарафони, нам не до снаги вибороти повноту політичної влади у власній країні?
— Бо зліпити великий вареник — легше. Це потребує часткових здібностей, навичок і знань. А щоб системно перетворити суспільство, потрібні глибокі системні знання, справді повноцінні навички, набувати які дуже складно. Потрібен також більший рівень інтеграції. Щоб зліпити великий вареник, потрібно, щоб об’єдналося кілька кухарів, а щоб змінити суспільство, необхідно поєднати зусилля багатьох людей. Це вже складна справа. У соціології вона називається «проблема інтегрованості та солідарності». Цього ми, на жаль, у повній мірі ще не маємо...
— Але вчимося, правда?
— Учимося. У тому числі на варениках і телемарафонах ми вчимося, як бити рекорди. Щоб потім нарешті поєднати зусилля й виліпити державний «вареник», який буде найкращим. Це — як віддалена перспектива.
