Юрій Рост: "Слід щось додати землі. Думку, картину, слово"
Бути асом журналістики - це не просто писати талановиті статті або робити вражаючі фотознімки. Вищий пілотаж цього фаху - гарантія імені. Коли кожен читач, побачивши твій підпис у газеті, знає: цей матеріал треба прочитати неодмінно. Юрій Рост - з асів. Його репортажі й фотографії в "Комсомольской правде", "Литературной газете", "Московских новостях" завжди були в "зоні підвищеної читацької уваги". Можливо, тому, що про своїх героїв він пише з натхненною пристрасністю, ніби втілюючи заповіт Модільяні про те, що кожна модель буває чудова тієї миті, коли на неї дивляться з любов'ю. У Роста немає навіть натяку на хизування або снобізм "зубра пера". Він аристократично демократичний. І безоплатно розумний. Довготелесий, флегматичний, старомодно сентиментальний, він, здається, зберіг у стерильній чистоті поняття про дружбу, вірність, обов'язок, честь, прищеплені в дитинстві й загартовані в юності. У місті його дитинства і юності - Києві.
Юрій Рост розповів мені випадок "із практики". Про те, як зробив портрет видатного диригента Євгена Мравінського. Чоловіка відчуженого, сухого й позбавленого приязні до журналістів. Рост хотів зняти його у стані епічної самоти в порожньому готичному залі. Мравінський, згнітивши серце, дозволив йому бути присутнім на репетиції свого оркестру. Але, закінчивши її, швидко пішов до артистичної. Набравшись зухвалості, журналіст пішов за ним. Пропозицію повернутися в зал "попозувати" маестро зустрів із подивом, навіть із ледь стримуваним гнівом. "Ви зробили свою роботу? - випередив його бурчання Рост. - А я ні". - "Так і сказали б", - програсував видатний диригент. Фото Юрія Роста - один із найкращих портретів музиканта.
Це урок професіоналізму. Але іще більший, мабуть, - коментар до нього самого Роста: "Є миттєвості, коли потрібно закрити об'єктив, відкласти фотоапарат. Аби не сполохати саме життя. Залишити ситуацію метафізичною, незафіксованою. У пам'яті вона збережеться соковитіше і яскравіше, аніж у віддрукованому кадрі".
Кілька днів виставка чудових фотопортретів, зроблених камерою Юрія Роста і доповнених його ж ніжними ліричними есе, експонувалась у фойє Колонного залу Національної філармонії в рамках благодійного фестивалю "Володимир Крайнєв запрошує".
– Судячи із цієї фотогалереї, ви дуже любите своє покоління, людей, з якими вас у молодості звела творча доля. А чи з'явилися у вас в останні роки нові герої?
– Авжеж, з'являються весь час. Але, на жаль, частіше зникають. Час їх забирає. І на цій виставці дуже багато людей, котрі вже пішли від нас, - Мравінський, Раневська, Окуджава, Приймаченко, Лосєв, російський філософ. Ми можемо про них лише згадати, а не поговорити. Я не можу сказати, що це завжди було моє коло. Але, переважно, всі ці люди були для мене певним моральним прикладом. І байдуже, свинарки це чи академік Сахаров. Це люди, котрі жили гідно, вони цій землі щось додали. Чи думку, чи картину, чи слово.
Я дуже люблю Київ. От знаєте, кажуть, страшно повертатись у місця дитинства. Нічого схожого. По-перше, тут могила мого батька, тут живе моя мати. Половину часу вона живе в мене в Москві, потім поспішає до себе в Київ. І я не можу її звідси витягти. Я приїжджаю інколи до неї.
– Ви бачите Київ нібито пульсуюче, через паузи, після від'їздів. На ваш думку, місто змінюється? І як?
– Для того, щоб відповісти серйозно та грунтовно, його слід глибше вивчити, уважніше роздивитися. Погуляти ним. Подивитися на обличчя, на людей. Бо місто неодмінно віддзеркалюється в людині. Воно може мати чистіший вигляд. У ньому може з'явитися більше гарних будинків та автомобілів на вулицях і навіть, можливо, більше виставок і театрів. Але стан людини в цьому місті водночас може бути й не вельми гарним. Це я спостерігаю нині в Москві. Саме місто змінюється, але я не можу сказати, що разом із ним змінюється і людина. Тобто місто випереджає людину. І ще питання - чи рухаються вони в одному напрямі. Про Київ я не беруся судити так категорично і сміливо. Я бачу, що тут сьогодні чисто і світло. Але, гадаю, що тут важко. Я вважаю, що процеси, які відбуваються в Києві, істотно не відрізняються від аналогічних у Москві. Це я про Україну й Росію. Бо саме в Києві помітна певна стабілізація. Дай Боже, аби занепадання міста, України, людей, котрі тут живуть, уже скінчилося, аби вони пройшли найнижчу точку. Тоді нехай повільно, але почнеться певне відродження. Але, по суті, слід розуміти, що справа не в декорі міста. Коли людина погано житиме, то навколишня обстановка, хоч би якою чудовою вона була, залишатиметься для неї чужою. Навіть не готельною. Вона почуватиметься відвідувачкою в цьому місті, світі. Важливо, аби, розвиваючись, місто не втрачало якогось гормону надії. Завжди будуть більш щасливі люди й менш нещасні. Завжди хтось матиме більшу удачу, аніж інший. Але загальне тло, середовище, місто як середовище мають бути прийнятними для людини. Сподіваюся, що ці процеси йдуть. Хоча, на жаль, інформаційний і культурний простір, оголошений спільним, потерпає від недомовок, а, можливо, часто й фальші. Він більше політизований, аніж окультурений. Як на мене, це неправильно. Бо можна розділити уряд і державу, і навіть державний лад, але спільну історію, близьку культуру, й мовну зокрема, і літературу, і театр не можна розділяти, бо це збіднює самих людей.
– А чи протистоять занепадові акції, на зразок фестивалю Крайнєва?
– Безумовно. Мабуть, меншою мірою, аніж такі явища, як перемога мого улюбленого київського "Динамо" над "Барселоною". Однак у них завдання інше. Їх спрямовано на відродження певної верстви людей, котрі зможуть самі породжувати культуру, ідею, музику, слово. Вони в майбутньому не дозволять руйнувати. А скоріш за все самі захочуть зміцнювати і творити. Господь із ними, байдуже, які рішення ухвалюватимуть політики. Адже культура, мистецтво, думка, логіка, врешті-решт, не мають кордонів. Я охоче перетинаю ці кордони. Загалом їх не відчуваю. І гадаю, що кожна людина не повинна їх відчувати. Я з надією дивлюся на Київ, на Україну. Я люблю це місце. Тут моя батьківщина.
