З площі хочуть зробити базар

Хто ж правий? Може, й справді побоювання громадськості марні, а думка фахівців Спілки архітекторів України, її провідних зодчих, усього лише відсталість від часу, про що відверто кажуть автори проекту. До мене, як до фахівця у галузі містобудування, часто звертаються люди, занепокоєні цією подією. Їх обурює й те, що міська влада ніяк не реагує на невдоволення громадськості, настирливо продовжуючи робити заплановане, а ініціатори цих ідей у Головархітектурі продовжують, як завжди, стверджувати, що все буде гаразд.

На превеликий жаль, подібне вже неодноразово траплялося в Києві — не києм, то палицею. Замість того, щоб прислухатися до голосу розуму, взялися за обробку громадської думки. Мимовільно пригадуються проектні баталії минулих років, що велися в Києві. Тоді громадськість вимагала лише одного — зробіть грамотний проект. Наприклад, Президент-готель у Першотравневому парку не 25 поверхів, а 8, щоб не порушувати унікальну панораму Києва в зоні Лаври кричущим будинком- стовпом. Не споруджуйте убивчу для Хрещатика 30-поверхову вежу на Бессарабці. Не ставте готель проти оперного театру, по діагоналі, як типові будинки на житломасивах, ув’яжіть його з характером забудови вул. Володимирської. Нас же хотіли «переконати» в їхній, з дозволу сказати, правоті. Заснували прес-центр, залучили підгодовуваних «архітекторів- плакальників», підключили пресу, радіо, телебачення. Й усе для того, щоб киян пошити в дурні. Але нічого, слава Богу, не вийшло. Зовсім нещодавно таке ж сталося і з проектом громадського центру на території меморіалу Бабин Яр.

Я навів ці приклади, щоб ще й ще раз перестерегти людей, які втратили міру відповідальності, перед прокльонами киян. І не в майбутньому, а за життя.

Автори стверджують, що площу треба приводити в порядок. Із цим не можна не погодитися.

Насправді ж їх це хвилює менше за все. Там інші інтереси, про які можна лише здогадуватися. Й потім — «приводити в порядок» не значить усе забудувати. За необхідності це можна зробити за тиждень. Сьогодні не про це треба думати. Істинні патріоти не в землю повинні «закопувати» гроші. Якби я міг регулювати процес, що відбувається, не дозволив би такого. Поговорив би з директорами порожніх підприємств, з колективами, що залишилися там, і попросив би віддати на найвигідніших умовах «гуляючі» виробничі площі цим грошовим мішкам, звільнив би їх від податків, щоб завезли нове обладнання, впровадили нові технології і за участю заводчан організували виробництво конкурентоспроможних товарів, які нам зараз везуть з-за кордону. Ось що сьогодні треба країні, а не підземні дорогі палаци. Звичайно, згодом для їхніх власників це буде київський Клондайк. Але чи правильно ми робимо, що під дуже сумнівним приводом реконструкції «колектора» віддаємо надра в серці столиці іноземному капіталу. З «нашою участю», як говорять.

Мимоволі в голову прийшла шалена думка. У другій світовій війні міста й села України були окуповані певною мірою також «з нашою участю». Мій обурений мозок мимовільно видав таке страшне порівняння, як природну реакцію на цей факт, що вже почав здійснюватися. Що це — відсутність європейського досвіду? Ні. За короткий термін ми встигли наробити достатньо своїх негативних прикладів. Аналізуйте, вчіться. На наших очах нещодавно зникла вчора ще затишна частина вулиці Червоноармійської між площею Толстого й Бессарабкою. Це вже не Київ. Не надто гарна архітектура цієї вулиці в поєднанні із зеленим вбранням ще недавно виглядала столичною. Сьогодні нею не хочеться йти. Встромлені рідесенько нові дерева в бетонному оточенні не виростуть і не відшкодують втраченого. А зайдіть у тунель — трубу з претензійною назвою «Метроград»?! Нещодавно я повів туди внучку, сподіваючись показати їй чудо урбанізації. Після 10 хвилин перебування в цьому «турецькому базарі» вона попросилася на поверхню. Сказала: краще б там машини їздили. Вустами дитини глаголить істина. Ми багато років мріяли, що б саме так і було, щоб зникли «пробки» на Бессарабці, але тепер вони назавжди. Я дивуюся уряду. Невже прем’єра Кінаха після цих дослідів не цікавить, що робиться на стадіонній площі? «Олімпійський» — надбання країни, її громадян. Не лише киянам не байдужа його доля.

На першій Градраді, в лютому, коли автори не чекали заперечень і не вжили, як там заведено, «підготовчих заходів», шість найдосвідченіших членів Ради виступили категорично проти забудови площі. Два явно залежні архітектори підтримали. Виправдовуючи проектне рішення, як і головний архітектор С. Бабушкін, договорилися до того, що площі як такої тут раніше не було й що «взагалі тут не місце Олімпійському стадіону. Коли, мовляв, будуть проводитися в Києві олімпійські ігри, все це побудують за містом». Безглуздя! І як можна взагалі так легковажно розмірковувати про долю міської площі й унікального дорогого Республіканського стадіону. У постійно змінюваних проектах, що періодично представляються авторами на Градраду, безліч недоліків.

Головне, на мій погляд, сам факт забудови площі. Тут припустилися грубих правової, цивільної та містобудівної помилок. Перша полягає в тому, що такі відповідальні містобудівні акції не можна реалізовувати без згоди суспільства. Без нього ні Київрада, ні навіть Кабінет Міністрів не має права цього робити. А питання перекриття транспорту, пробки, загазованість. І не на один день. Чи згодні терпіти ці незручності й втрати жителі міста? Хто пiдрахував такі витрати? В Європі, куди ми прагнемо, так не роблять. І містобудівна. Ні в одному проектному рішенні проектів генерального плану, забудови центру, ПДП, ніколи не забудовувалася стадіонна площа. А це головні містобудівні документи. Там, до речі, сказано: «Впливовим важелем у формуванні об’ємно-просторової композиції є відчуття самостійності, «відкритих» і «закритих» міських просторів. Визначення цього для Києва має здійснюватись на принципах органічного поєднання просторових якостей природних і штучних складових міського пейзажу». Це щоб Київ не втратив свого обличчя, своєрідності. А нам пропонують усе забудувати й зробити звичайну вулицю.

Абсолютно неприпустимо поставилися автори до питання евакуації зі стадіону 100-тисячного натовпу й попередження можливих негативних (трагічних) наслідків.

Я не хочу говорити про скороспілу різношерсту архітектуру проекту. Вся площа забудовується торговельним комплексом та іншими абсолютно не потрібними для функціонування стадіону спорудами. Що, немає іншого місця для їх будівництва? Пригадайте стадіон у Лужниках, у Санкт-Петербурзі з великими рекреаційними просторами для людей. Там до такого ніхто не дійшов. Так, стадіон вимагає уваги, реконструкції для повноцінного функціонування, проведення на всіх рівнях спортивних і громадських заходів. І площу треба приводити в порядок, упорядковувати. І театр оперети, що стоїть на ній, як сирота. Але про це ніхто не думає.

Микола ЖАРИКОВ — народний архітектор України, лауреат державної премії, дійсний член Української академії архітектури