Гуманітарний поїзд «Молодь України» з Києва, який з 21 до 26 грудня побував на Закарпатті, відрізнявся вагонами пронизливо синього кольору. Напевне, такої небесної блакиті колір і повинен бути в доброти й милосердя. Благодійний рейс організувало Міністерство України у справах сім’ї та молоді, а приєдналися до шляхетної справи громадські організації Київщини, Держкомітет із питань розвитку підприємництва в Україні, школи Московського району столиці, «Британські авіалінії», інститут аграрної економіки ім. Шліхтера, телепрограма «Сніданок з «1+1» і наша газета «День».

На адресу популярної ранкової передачі каналу «1+1» надійшли подарунки дітям Закарпаття з усієї країни. Ось чому назвати учасниками гуманітарного рейсу тільки представників згаданих організацій було б неправильно, адже в цій акції брала участь, по суті, вся Україна.

Поїзд проїхав маршрутом «Київ — Рівне — Воловець — Мукачеве — Виноградів — Хуст — Львів — Київ». Побувати у віддалених гірських селищах, найбільш потерпілих від екологічної катастрофи, на жаль, не випало. Та не це головне — лихо торкнулося кожного.

МИ МОЛИЛИСЯ, ЩОБ ВОДА ВПАЛА

Воловець здавався мені раєм для туристів, але говорили ми з головою райдержадміністрації Михайлом Пригарою про тривожніші речі. За його словами, в самому Воловці потерпів лише один будинок. Однак у горах майже в усіх селах зафіксовано близько 40 випадків небезпечних зсувів грунту. Якщо різко потеплішає, а сніги там до пояса, — лиха не уникнути! Де можливо, робляться захисні греблі, невеликий зсувний шар знімається бульдозером. Тим часом, боротися з результатом свого ж втручання в природу дедалі важче. Неминучим злом стає ерозія грунтів, русла рік заростають мулом, потоки води несуть залишки господарської діяльності лісозаготівельників, і під мостами утворюються затори, — два мости недавня стихія просто рознесла.

...У центрі Мукачевого, куди ми прибули надвечір, святково сяяла розкішна ялинка. Люди ходили базарчиками й магазинчиками, і, здавалося, хвилювали всіх винятково передноворічні клопоти. Про повінь нагадували, мабуть, лише бульдозери вздовж заспокоєної річки Латориці та листівки з закликами міської влади впорядкувати улюблене місто.

— А ви бачили колоду, яка стирчить у розгалуженні дерева просто на тротуарі? — запитала мене жителька міста Тетяна Рвачева, з котрою ми розмовляли на вулиці. — Це неначе пам’ятник біді. А скільки будинків із глини рознесло в районі Мукачівського замку! Хто винен? Погляньте на ці лисі гори — хіба це не злочин? Не греблі слід зміцнювати, а припинити втручатися в екосистему.

Жителька Сисового, одного з сіл району, Елла Келемен розповіла, що Леонід Кучма спочатку говорив про будматеріали у кредит, але, коли побачив село на власні очі, пообіцяв їх безкоштовно (де вони? — Ред.). У Сисовому потерпіло 2100 будинків, і невідомо, наскільки поповниться цей сумний список навесні, коли холодні будинки почнуть розмерзатися.

...«Ми молилися, щоб вода впала», — зізналася мені 11-річна дівчинка Оля. Ми стояли з нею на вулиці Соборної України в Хусті. Показуючи темний слід від води на стіні будинку, вона згадувала ту страшну ніч. Вода все прибувала. Вся родина дивилася з 3-го поверху на човни, які зрідка пропливали внизу, і благала Господа про порятунок...

«Я ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ГОРЕ»

Заввідділом з питань зв’язків із громадськістю Хустівської райдержадміністрації Володимир Лендел повідомив, що міська влада про повінь попереджала, та ніхто до цього серйозно не поставився. До осінньо-весняних повеней уже звикли, а про такі «витівки» Тиси мовчать навіть історичні хроніки. Уночі з 4 на 5 листопада затопило всю ліву сторону міста. Лихо згуртувало людей. Усі допомагали одне одному, потерпілих вивозили на човнах. Обрушився міст і 56 будинків міста, а вище по Тисі в смт Вишковому — 111 будинків. Національна гвардія прибула тільки сьомого. Головним було відселити людей і забезпечити їх усім необхідним. На думку мого співрозмовника, МінНС було не готове до миттєвого реагування і, якби не потужна техніка місцевого ТСОУ... Він вважає, що в районі потрібен свій оснащений технікою загін порятунку.

Потерпілих переселили у школи й лікарні. Без домівки залишилися 729 чоловік. Три сім’ї вже забезпечено житлом, одні збираються будуватися, інші — купувати будинки.

— Того чорного четверга люди просто витягували з біди одне одного, інакше людських жертв було б набагато більше, — додали колеги Володимира Миколайовича Василь Любка й Павло Русин.

Допомагаючи в селі Вишковому, вони повірили в неймовірне, позаяк не раз бачили, як будинки ламалися, неначе сірникові коробки, відразу після того, як із них вивозили людей. Дороги нагадували річки, і діти боялися сідати в машини. Це було схоже на біблійний потоп. Лише на третій день вода почала спадати, сіра імла розсіялась, і над Карпатами засяяло сліпуче сонце. Таке не забувається. Як той маленький вузлик із гуманітарною допомогою з Харківської області, що його їм довелося розбирати. У вузлику була хусточка з трьома гривнями, надіслана 82-річною бабусею зі словами: «Я знаю, що таке горе». Тоді прийшло розуміння, що тепер ми не «східняки» й «западенці», а єдина нація. «Шапки долу», — так кажуть на Закарпатті. Однак чому для того, щоб згуртуватися, нам потрібне лихо? І якщо нас нічого не навчив Чорнобиль, чи навчить Закарпаття?

У ЦЬОМУ ЖИТТІ ВИ НЕ САМОТНІ

Понад два вагони «гуманітарки» для дітей Закарпаття — це багато чи мало?

Напевне, мало, коли розцінювати цей вантаж солідарності, як звичайний одяг, продукти, іграшки, сувеніри, новорічні подарунки. І надзвичайно багато, коли бачити в них безцінний дар почуттів однієї людини до іншої, дотик теплої долоні. На всьому шляху проходження поїзда учасники благодійної місії на чолі з заступником міністра Міністерства у справах сім’ї та молоді Іриною Голубєвою відвідували дитсадочки, школи, підліткові клуби, дитячі будинки та притулки для неповнолітніх. Останні залишали важке враження. Навіть у зовні благополучному світі казенного закладу на нас дивилися запитуючі очі. Дивилися з німим докором і надією.

...Запам’ятався Будинок народної творчості й дозвілля у Воловці, де на новорічну виставу зібралася вся дітлашня. У залі було неймовірно холодно й усі змерзли до кісток. І тоді Олександра Кужель, заступник міністра Ірина Голубєва, ведучі «Сніданку» Ганна Безулик і Данило Яневський, а слідом і решта дорослих, узявши дітлахів за руки, заходилися танцювати й водити хороводи під музику Олекси Береста. Зал відразу розігрівся. Проте директора Будинку творчості Володимира Рудейчука ця обставина не втішила. Ми розмовляли з ним у наскрізь промерзлому холі з величезними пониклими пальмами, листя яких уже ніколи не оживе...

— У такому самому стані у нас у країні культура, — з гіркотою зауважив Володимир Васильович. — На неї з місцевих бюджетів виділяють крихти. Частину дітей ми втратили вже назавжди, віддавши на відкуп проституції, наркоманії та пияцтву. А відтак, те, що могло бути витрачено на творчий розвиток дітей, піде на будівництво в’язниць. Це також наша біда. Та якщо втрачений будинок можна відбудувати, то бездарно прожите життя вже не повернути.

На щастя, теплих залів і настрою ми зустріли в Закарпатті значно більше. Інакше й не могло бути. Адже все погане тьмяніє в яскравому світлі доброти і співчуття. Подарунки, які роздавали ведучі «Сніданку», зокрема й зібрані журналістами та читачами «Дня» — це було особливо зворушливо. Вони були всі такі різні, але кожен вручався з рук у руки.

«Навіть, якщо ви не гратиметеся ними, — переконувала ініціатор телеакції «День Святого Миколая» Ганна Безулик, — я сподіваюся, будете їх берегти, як символ того, що ви не самотні в цьому світі. Вас спіткало лихо сьогодні, і, якщо завтра воно станеться з іншими, ви також із ними поділитеся».

— Я дуже хвилювалася, чи зуміють діти оцінити подарунки, як знак уваги й жест підтримки, — зізналася мені Ганна. — І так рада, що все вийшло. Мені дуже хотілося довести розпочате до кінця, адже будь-яке благодіяння завжди межує з безвідповідальністю й уседозволеністю. А ще хочеться, аби це була не одноразова, «датова» акція, адже в Україні, поруч із нами, так багато знедолених людей, котрі потребують нашої допомоги.

Київ — Рівне — Воловець — Мукачево — Виноградів — Хуст — Львів — Київ

№251 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»