Перейти до основного вмісту

«Залізний кінь» долею проїхав...

В останньої волинської трактористки — ніжні руки
05 березня, 00:00
Їй пощастило: техніку давали нову, а ремонтом займалися чоловіки. Хоча й наоралася, і врожаїв назбиралася... Та й нині чи не всі скирти у козлиничівському господарстві стюковані її руками. Обрана випадково, «за компанію», професія стала справою життя лише для неї однієї: усі дівчата, з якими навчалася у ПТУ, давно змінили місце роботи. І сама Ніна Данилівна Луценко, отримавши за працю найвищі нагороди й шану людей, категорично стверджує, що бути трактористом — не жіноче діло! Проте й нині у Луківському училищі, яке вона закінчувала, до трьох десятків дівчат здобувають «нежіночу» професію.

Знали б вони, як ночами Данилівна стогне...

***

На Волині дівчат-трактористок раніше готували у Колківському, Оваднівському й Луківському профтехучилищах.

Директор Оваднівського Петро Спиридонович Ролюк період масового «сходження» дівчат на трактор згадує з ностальгією.

— Ми тоді під цю акцію отримали одразу аж шість новеньких колісних тракторів, а раніше у рік виділяли у кращому випадку один. Агітаційну роботу комсомол, скажу вам, проводив добре. Пам’ятаю, що одного року прийшов до нас повністю цілий клас! Платили дітям добру стипендію у 80 рублів (сума найвищої вузівської стипендії — Ленінської — обмежувалася ста рублями. — Авт. ). Садовили ми дівчаток на трактор з досвідченими механізаторами, які їх і навчали. Одна з учениць і на республіканські змагання юних трактористок їздила! Але за 16 років моєї роботи головним інженером у колгоспі не було випадку, щоб хтось із них у господарстві остався... Та й скільки в училищі працюю, знаю лише одну нашу випускницю, Надю Себій, котрій посвідчення тракториста згодилося: фермерувала з чоловіком...

З нового року, міг похвалитися директор, їхнє училище стало професійним ліцеєм. Вищим, вважає, стане імідж закладу, у якому давно нема місця «нежіночим» професіям. Трактористкою?.. При наших тракторах?.. Такі перспективи Рулюк оцінює скептично. Замість того, аби витрачати державні гроші на завідомо «мертвих» для роботи на тракторі душ, в Овадно дівчаткам дали можливість реалізувати свої профорієнтаційні наміри у професіях кухаря й кондитера.

Його колега з Лукова Петро Іванович Столярук настроєний більш толерантно й оптимістично: навчають усіх, хто цього бажає. Нова спеціальність — робітник фермерського господарства (отримують права тракториста і водія автомобіля) — дівчат приваблює. Нині їх в училищі майже три десятки! Багато хто сприймає училище як трамплін для вступу у вищі й середні сільськогогосподарські заклади. Стабільно платять стипендію і раз у день годують, що для дітей з небагатих поліських родин теж немаловажно. Та й уміння водити машину сьогодні не зайве... На запитання, як же освоюють дівчатка «нежіночу» техніку, директор дипломатично зауважує:

— За три роки будь-кого можемо навчити... У декого взагалі чудесно виходить! Одна з наших випускниць, в якої чоловік має і автомобіль, і трактор, взагалі краще за нього справляється з цією технікою.

Ніколи Столярук не чув, щоб жінка працювала трактористом! Реалії у селі такі, що і хлопцям важко на роботу влаштуватися.

***

...До обіду Ніна Данилівна з чоловіком базарювали у Ковелі. Їхню хату у невеличкому селі з наївно-патріархальною назвою Грив’ятки ми шукали за перевіреною ознакою: на подвір’ї мали стояти трактори... Заїхали раз, та лише вдруге застали сімейство вдома. У плиті полум’я весело лизало дрова, на сковорідці шкварчало сало... Тісний світ: у Ковелі на ринку зустріла Данилівна однокурсницю по луківському ПТУ. І вона, виявляється, давно не працює на тракторі! Важко. Забрали з чоловіком земельні паї — господарюють. З їхнього випуску (та й інших теж) лише кілька дівчат рік-півтора відпрацювали на «залізному коні». Хтось перейшов дояркою, хтось — заправником на тракторній... Повиходили заміж, понароджували по троє дітей... У колгоспі, каже Данилівна, легких робіт немає, але всі вони, виходить, легші за працю механізатора.

— Не поступила у технікум, а тут оголосили заклик про масовий набір дівчат на курси трактористок. У нашому ж колгоспі було багато насіяно цукрових буряків... Думаю, повчуся, стипендію отримаю, а буряки легше трактором обробляти, ніж із сапкою на полі гибіти... — жартує. — А осталася, бач, за кермом на 18 років!

Любить сіяти, орати, скиртувати, робить все, що скажуть. Не без того, що її й жаліли, виділяли нову техніку. Змінила 10 тракторів! Останній (стоїть на подвір’ї) — відмінна німецька техніка!

— А якого трактора я склепав, бачили? — хвалиться Віталій Петрович. І розказує, що Данилівна (називає дружину тільки так) навчила тракторній справі і його («Щоб було кому ремонтувати!»). У неї — перший клас, у нього — другий.

А до тракторця, якого «склепав» за рік і вісім місяців з двох «Запорожців» та колгоспних швелерів, доробив плуга, прицепа, культиватора... Сам зробив дві електричні пилки (назвав гордо — «Бобер»), два верстати. Циркулярка потрібна була, щоб різати дрова, а стругальний — обробляти дошки на лавочки для гостей...

У Петровича — сім спеціальностей! Токар, слюсар, зварник, електрик, фрезерувальник, водій, тракторист... Ще й музикант! Грав на гітарі, тромбоні, фортепіано, органі... Ось такий чоловік 11 років тому розшукав хату Данилівни у Грив’ятках.

***

«Кавалєрував» він усього два тижні... Швидкий на язик (знахідка для компанії!) Петрович прийшов «приблатньоний, городський, у джинсах і чорних окулярах». Після смерті першої дружини (згоріла від раку крові) минув час, а на руках діти: 12-річна дочка і 7-річний син. У селищі Люблинець, де мешкав Петрович, їх жаліли усі.

— Об’їздив з дружиною скрізь, я її дуже любив! А коли померла, люди стільки грошей знесли — не знав, що з ними робити, ніколи стільки не бачив!

...І пішла Данилівна на чужі діти...

— Синові сказав, що маю знайому тьотю, яка на тракторі покатає... Увечері він запитує: «Тату, то буде моя мама?..» Данилівна чула та й чогось заплакала... А через тиждень і дочка сказала, що називатиме її мамою.

***

...Де ми тільки не фотографували Данилівну — за столом, біля плити, на порозі з собакою чи поруч з Петровичем — аби не біля трактора! — та найбільш органічно виглядала вона саме біля техніки. Хотіли люди, щоб балотувалася на сільського голову — відмовилась, хоч і має досвід «керівної» роботи звільненим головою профспілки... Тому у Грив’ятках називають її «сільським старостою»: вроджений дипломатичний характер, доброта і вміння залагоджувати конфлікти (недарма ж була два скликання депутатом обласної ради) сприяють тому, що двері у хату за людьми часом не зачиняються. Похваляться вам у Грив’ятках, що їхня Данилівна — Заслужений працівник сільського господарства. Чоловік похвалить, що гарно в’яже йому шкарпетки і светри, що гарні справила дітям весілля...

...І вже на вулиці таки запитала Данилівну про те, що не є, власне, таємницею для села. Чи ж не жаліє, що не так, як гадалося, склалася її жіноча доля? З першим чоловіком розлучилися, бо хотів дітей (проте і в новому шлюбі їх не було...). Чи не винуватить трактор у тому, що не змогла народити своїх, а стала справжньою мамою — для чужих? Трактор не винуватить, але й бажати, щоб жінки на цій грім-техніці працювали, теж не збирається.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати