ЗАПИТАННЯ «Дня»

Микола ВЕРЕСЕНЬ, тележурналіст:

— Країна, в якій я проживаю, стрімко перетворюється на ту, в якій я б не хотів жити. Зрозуміло, що це не пов'язано з тим, що зими стали холоднішими. Або навіть з тим, що не прибирають вулиці. Але одна річ, коли їх хочуть підмести, та, поки що, не виходить. З цим ще можна було б змиритися. Так ніхто ж і не хоче! Іншими словами, у нинішньої влади немає бажання що-небудь міняти. Була надія деякий час тому. Сьогодні ж наша держава мало чим відрізняється від держави зразка початку 80-х, коли один за одним вмирали генсеки і в суспільстві панувала непевність. Певні надії пов'язують із президентськими виборами, але вони вельми ілюзорні. Коротше, нас сьогодні все підштовхує до того, щоб люди емігрували. Але — немає куди. У тому значенні, що на Заході нас ніхто не чекає з розпростертими обіймами, вони навіть втомилися нам співчувати і щиро не розуміють, чому ми самі не можемо справитися зі своїми проблемами. Проте, я завжди мав шанс емігрувати. Маю його і зараз. Але — залишаюся. Може, за звичкою, а може, з любові до цирку.

Богдан БЕНЮК, актор:

— Однозначно — ні. Навіть близько не маю таких планів. Багато з тих художників, поетів, артистів, хто виїхав звідси, навряд чи зможуть зайняти там краще місце. Звичайно, це дуже індивідуально. Звісно, якщо комусь вдасться закріпитися на Заході — можна тільки порадіти за нього. Але мені це було б складно, навіть за умов хорошої театральної роботи й такої фантастичної речі, як відсутність мовних бар'єрів. Я відчуваю себе носієм певної традиції. Можна, звичайно, з'їздити попрацювати на один раз, якщо буде цікавий театральний проект, фільм тощо. Але назавжди жити — ні. Я тут повинен бути. Тут моя публіка, а там я — не більше ніж носій іншої культури.

Юлія ВОЛХОНОВИЧ, тележурналіст:

— Незабаром я збираюся на дворічне навчання до Сполучених Штатів, саме тому це запитання для мене актуальне як ніколи. Мені пощастило подорожувати багатьма країнами, і я неодноразово могла порівняти стиль життя, проблеми людей за кордоном і моїх співвітчизників. Я вже давно розпрощалася з ілюзіями, що десь краще або легше живеться, ніж в Україні. Всюди є свої проблеми, і навряд чи хтось наважиться це заперечувати. Отже, важливо не те в якій країні жити, а як жити і на що витрачати своє життя. Крім того, не секрет, емігрант — людина другого сорту. Багато хто таку зміну соціального статусу переживає досить хворобливо. Думаю, мені це теж не було б байдуже, і це ще один із багатьох аспектів, які зупиняють мене від еміграції. Мабуть, я б погодилася емігрувати, якби мені запропонували дійсно цікаву творчу й високооплачувану роботу, а головне — можливість вільно пересуватися по світу, відвідувати Київ і своїх друзів. Саме тоді я б могла і чимось допомогти своїй країні. Як-то кажуть патріотичні американці: «Не думай про те, що країна може зробити для тебе, думай про те, що ти можеш зробити для неї».

Сергій ШВИДКОЙ, хореограф:

— У мене є всі умови для від'їзду — в Канаді й США живуть мої друзі. Уже й виклик є. Вони бачать: те, що я роблю тут — може мати успіх у них. З'явиться можливість не халтурити. Адже коли людина працює на одній роботі — вона зосереджена й успішна, а коли розривається між п'ятьма, як я нині, тільки розтрачує себе й ніде нічого не виходить. Коли я був у США 1991 року (місяць прожив у Бостоні) мені пропонували лишитися. Але я був молодий, наївний, і не знайшлося нікого, хто б мені підказав правильне рішення. Тепер, звичайно, не відмовився б. Заробив би грошей, купив би тут приміщення, щоб працювати, ставити спектаклі. Виїзд — це нині нормальне рішення, адже ситуація довкола просто критична. Ще рік-півтора тому в мене була інша позиція — я в щось вірив. Насправді інтелігенцію знищувати не треба — досить її не помічати. Коли людина не потрібна — вона просто зникає. Якщо я не можу заробляти собі на життя мистецтвом — то йду на іншу роботу, але тоді це для мене смерть як для художника. Якщо ж я дорожу своїм покликанням — треба їхати. Залишитися там назавжди — поки що не знаю. Є бажання попрацювати за кордоном, почекати, може тут налагодиться. Мене дратує, що в нас перевага надається традиції. Дійшло вже до того, що німецький професор приїжджає з лекціями про мейєрхольдівську біомеханіку. Коли ми намагаємося відродити те, що було, а не займатися тим, що є — це дуже погано. Будь-яка справа — це майстер. Майстер умирає — вмирає справа. Я ж не хочу, щоб моя справа померла раніше за мене.

Андрій КУРКОВ, письменник:

— Я емігрую, якщо буде очевидно, що для моїх дітей ніякого майбутнього тут немає. Або якщо на вулицях з'явиться убогих разів у тридцять більше, ніж тепер, що свідчить про безнадійність існування держави. Але, сподіваюся, цього не трапиться. Мені не до вподоби роль іноземця, хоча нині за кордоном у мене читачів більше, ніж в Україні. З серпня по грудень у мене заплановано 60 авторських вечорів у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Люксембурзі, готуються до друку мої книжки у Франції і Голландії, тобто все життя складається з суцільних роз'їздів. Але те, що я виїжджаю з дому і щоразу повертаюся додому — приносить радість. Кажучи домівка, я маю на увазі й країну загалом. Тут ти можеш відчувати себе господарем, принаймні знаєш і розумієш закони, за якими живе наше суспільство. Звичайно, я б міг жити за кордоном, але навряд чи відчував би себе комфортно. Там потрібно абсолютно інше психологічне напруження.

Анатолій МАТЕШКО, кінорежисер і актор:

— Якщо тільки станеться громадянська війна. Хоч у свій час я думав про еміграцію, але швидше теоретично, оскільки реально усвідомлюю, що свої творчі прагнення й амбіції я можу реалізувати тільки тут. У будь-якій найчудовішій країні я буду всього лише емігрантом, а це — безталанна доля. Проте не стверджую, що подібний погляд — єдино правильний. Напевно, хтось може асимілюватися в чужому середовищі, знайти свою нішку, зокрема, в творчості, але я в цьому відношенні людина не універсальна. Та й немає бажання шукати своє місце там. Не хотілося б промовляти пишномовні слова про любов до Батьківщини, але я твердо знаю, що тут — усе своє.

Галина СТЕФАНОВА, актриса:

— Не за жодних. Ну, напевно, коли щось буде загрожувати моїй дитині, я зважуся поїхати. Але це щось має бути надзвичайним, «надлюдським». Не хотілося б впадати в патетику, але я біологічно й ментально прив'язана до цієї землі. Тому й подібне питання ніколи переді мною не поставало. Я вірю, що людина невипадково народжується в певній країні і в певний час. І це необхідно, якщо хочете, відпрацювати. Якщо Бог послав тут народитися, то тут буду жити й працювати.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, театральний режисер:

— Поки в моєму житті не було обставин, які б змусили мене задуматися над цим питанням. Більш актуальною проблемою, враховуючи досвід попередніх поколінь української інтелігенції, є еміграція внутрішня. Ось це питання по- справжньому гостре. Якщо в минулі часи виходом із цього була інакомовність, езопова мова, то сьогодні до цього начебто й не треба вдаватися — адже демократія на дворі. Однак рівень нашої демократії такий, що далеко не завжди є можливість відкрито говорити про свої ідеали і вступати в боротьбу за них без страху, скажімо, втратити роботу, або без побоювання за сім'ю. І якщо ситуація не зміниться, то вона може стати приводом до нової хвилі внутрішньої еміграції.

Олег ДРАЧ, актор:

— У даній ситуації виїжджати просто треба. Адже я сам уже виїжджав, і мені для того, щоб ще раз поїхати, багато зусиль докладати не доведеться. Немає жодних ілюзій з приводу того, що відбувається навколо. Єдине — є реальні живі люди, яким я потрібен, і справа, у якій я незамінний. Хоч куди поїдеш — це залишиться тут. Звісно, тепер дуже й дуже важко. Рушаться нормальні критерії. По суті, ми живемо в рабському суспільстві, де більшість людей ледве зводить кінці з кінцями. Якесь нове кріпацтво. Якщо б, припустимо, в Італії кому-небудь спробували не виплачувати зарплату — невідомо, чим би це закінчилося. У нас же головне — «лише б не було війни», а там хоч трава не рости. Немає сенсу все це терпіти, і немає виходу з цієї ситуації. Але в мене, повторюся, є справа, є люди, яких я люблю, — адже виїжджають не з держави, а від людей. Скажу так: я люблю країну, але не державу, в якій я живу. Якщо ж говорити однозначно — то я добре знаю, що таке життя «за бугром». Але я вже свій вибір зробив. Я виїжджав — і я повернувся.