ЗАПИТАННЯ «Дня»

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту соціології:

— Я вважаю, що в цьому випадку немає нічого амбівалентного. Захисник Вітчизни завжди ним залишається. Крім того, наприклад, Масляну святкували язичники, і її продовжують відзначати християни, наповнивши новим змістом. Те ж саме з Великоднем. Це називається громадянською релігією. А перехід від однієї громадянської релігії до іншої вимагає збереження деяких знаків — опорних точок. Це створює гарну базу для наступності свідомості, наступності атрибутів поваги стосовно захисників Вітчизни, якою б вона не була.

Інша річ, що можливий i інший шлях (його, до речі, вибрали більшовики) — принципової відмови від якої б то не було наступності для того, щоб створити абсолютно новий соціальний простір, нове середовище соціальної взаємодії і тим самим зробити рішучий крок до побудови принципово нового суспільства. Але ми знаємо, до чого такі шляхи приводять. Тому більш розумний і обережний шлях соціальних змін — це коли деякі звичні речі (необхідні людині як опора в її досить тривалому існуванні в цьому соціальному світі) зберігаються, поступово набуваючи нових соціальних значень. Я думаю, що немає нічого поганого в тому, що все-таки зберігаються і деякі дати, а деякі (такі як сьоме-восьме листопада), повністю втративши своє функціональне значення, зникають.

Петро КРАЛЮК , доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:

— Для мене 23 лютого, що сприймається як «день радянської армії», не більше як один із наслідків радянської міфотворчості. Якби хтось зараз спробував провести соціологічне опитування, спитавши в тих, хто святкує цей день, а які, власне, реальні події послужили причиною для встановлення цього свята, я впевнений, що понад 90 відсотків взагалі не відповіли б на це запитання. А від тих, хто спробував би щось сказати з цього приводу, ми б отримали дуже туманні відповіді. І не дивно. Адже якщо ми звернемося до авторитетних джерел радянського періоду, щоб з’ясувати, які ж героїчні події послужили приводом для святкування «дня радянської армії», то не отримуємо задовільної відповіді. Переважно мова ведеться про те, що в лютому 1918 р. (іноді навіть називається дата 23 лютого) зорганізовані частини Червоної армії вели «героїчні бої» з німцями під Петроградом. Але коли спробувати з’ясувати, що це були за частини і що це були за бої, то тут починається «терра інкогніта». І це не випадково. Просто таких боїв (принаймні, 23 лютого 1918 р.) не було. Про це нескладно довідатися із шеститомної «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу». Якщо відкинути пропагандистське словоблуддя й звернутися лише до фактажу, то тут говориться, що 18 лютого 1918 р. Німеччина почала широкий наступ на російському фронті. Причиною цього було те, що більшовицька делегація не підписала мирний договір на переговорах у Бресті. 19 лютого більшовицький уряд (Совнарком) послав уряду Німеччини радіограму, де виявив бажання підписати мир. Однак згоду з боку німців на підписання договору (щоправда, уже на нових принизливих для більшовиків умовах) він отримав лише (зверніть увагу!) 23 лютого. У цей час, з 19 по 23 лютого, більшовицькі керівники перебували в стані невизначеності. 22 лютого в газетах був опублікований декрет «Совнаркому» «Социалистическое отечество в опасности!» У Петрограді оголосили військовий стан, а наступного дня почалася мобілізація петроградців у Червону армію. Так що 23 лютого було не більше, ніж днем мобілізації, а не «героїчних боїв». Того ж дня більшовицький Центральний Комітет прийняв дуже «героїчне рішення» підписати на принизливих умовах мир із Німеччиною. Так що можемо по праву вважати 23 лютого днем своєрідної капітуляції більшовиків перед Німеччиною.

Щоправда, шеститомна «Історія Комуністичної партії Радянського Союзу» для годиться туманно згадує про якийсь «героїчний супротив» перших полків Червоної армії, загонів Червоної гвардії і окремих революційних частин (зверніть увагу!) старої армії німецьким військам, які зайняли Псков, Ревель та інші міста, загрожуючи Петрограду. Де і як відбувався цей «героїчний супротив», згадувана «Історія…» мовчить.

Як бачимо, серйозних підстав для святкування 23 лютого дня радянської армії немає. Але чи випадково більшовики «призначили» це свято саме на цей день? Звісно, ні. Тут ми якраз маємо справу із класичним пропагандистським прийомом, коли відбувається приховування негативної інформації й вип’ячування позитивної. Більшовикам важливо було приховати те, що 23 лютого 1918 р. вони фактично капітулювали перед німцями, цинічно зрадивши російські національні інтереси. Для цього був запущений міф про буцімто героїчну мобілізацію, а потім про героїчні бої, які вели з німцями мобілізовані більшовиками частини.

Міф про «день радянської армії» нав’язувався протягом багатьох поколінь. Якщо врахувати те, що в СРСР армія користувалася надзвичайно великим авторитетом, то, зрозуміло, її день став «всенародним святом». До нього звикли, не особливо задумуючись над тим, що ми святкуємо. З часом це свято перетворилося в такий собі гендерний «чоловічий день», який служив серйозним приводом для не менш серйозних застіль.

Це свято і далі продовжує жити на пострадянських просторах, доводячи, що більшість наших людей так і не хоче попрощатися із своїм радянським минулим. Що святкують росіяни 23 лютого? Для них цей день далекого 1918 р. став днем національної ганьби, коли більшовики цинічно зрадили їхні національні інтереси. А що святкують українці? Хоча, вибачте, для української історії 23 лютого 1918 р. було далеко не найгіршим днем. Адже коли більшовики погодилися на підписання миру з Німеччиною, то тим самим вони дали спокій Україні, принаймні на якихось півроку. І саме у цих півроку Україна, при всіх своїх проблемах, залишалася чи не єдиним острівком відносної стабільності на просторах колишньої Російської імперії. Отже, хай живе 23 лютого!

Ольга БАЛАКИРЄВА, кандидат соціологічних наук, Центр «Соціальний моніторинг»:

— Рішення про святкування Дня захисника Вітчизни грунтувалося частково на здоровому глузді, частково на певних традиціях. Тому що, незалежно від того, був би цей день визнаний Україною чи ні, все одно певна частина населення його б святкувала, як це і відбувалося в перші роки незалежності, хоч його ще не було офіційно визнано. Це певна традиція. Це частина життя людей. Це частина історії. Тому відновлення свята 23 лютого — це визнання того, що в реаліях все одно відбувалося і відбувається. По-перше, є живі носії цих традицій — це наше старше покоління. Для них це дійсно свято, тому що це частина їхнього життя, професії, долі або пам’яті. З другого боку, ці традиції стали звичним елементом культури. Можна провести деякі паралелі. Наприклад, День Святого Валентина раніше абсолютно у нас не святкувався. Але ідея, яку було запропоновано, виявилася привабливою, і його зараз святкують, хоча багато хто розуміє й інше її значення — можливість того, що це — комерційний проект. Проте — це свято, яке знайшло відгук у бажаннях, нормах і установках.

Василь ЩЕТНИКОВ, професор кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:

— Існувала радянська армія, яка за етнічним складом значною мірою була українською. А людина, яка боролася за Батьківщину і робила це свідомо, в будь-якому разі, як би не називалася ця батьківщина, є людиною, яка заслуговує пам’яті про себе і поваги. І на мій погляд, погляд історика (завдання якого — повертати суспільству пам’ять), повернення Дня захисника Вітчизни — це правильний крок. У російського поета Андрія Вознесенського є гарні слова: «Не надо улиц переименовывать. Постройте новые и назовите». Потрібно побудувати своє. А своє складається і з поганого, і з хорошого. І розібратися в поганому чи в хорошому — для майбутнього — маємо ми самі. Головне, звичайно, щоб це не було пов’язано з якимись кроками до конфронтації, протиставлення і т. д. Адже, як казали, козак — душа правдива, так і українці — це нація правдива. Це люди, які під час якихось протистоянь завжди опинялися по різні боки. Але і там, і тут щиро боролися за Батьківщину. От в цьому трагедія, от у цьому треба розібратися. Треба нарешті розібрати барикади нашої пам’яті, свідомості і сприйняття один одного і будувати майбутню Україну. Але, мабуть, неправильним було б відмовлятися від чогось.