Зараховано!

Чому не спрацювали фактори, якими у нас вже другий десяток років пояснюють напівпорожні, а той зовсім порожні трибуни столичних стадіонів? Відповідь проста — люди точно знали, що цього вечора буде справжній футбол, а не один із десятка його різновидів, винайдені іншими футбольними «професіоналами». Не було сумнівів, що ця гра для обох команд вирішальна, що заради успіху футболісти віддадуть всі сили, а може й більше. Інша річ — якість футболу у виконанні наших лідерів. Та до цього повернемось пізніше.

На середу 21 травня у протистоянні київського «Динамо» і донецького «Шахтаря» накопичилось стільки аргументів, що двох таймів по 45 хвилин навряд чи б їх вмістили. Тому доля як на замовлення звела команди, які не грали між собою з серпня минулого року, аж тричі за 12 днів. Перша гра у фіналі Меморіалу Лобановського не зняла жодного питання, а додала нових. Хто мав рацію? Кияни, які вважали для себе справою честі виграти приз імені свого великого тренера, чи донеччани, які прагматично виставили на ту гру резервний склад?

Здається, що саме перемога у драматичному фіналі 14 травня зламала нарешті психологічний бар’єр — динамівці востаннє вигравали у нинішніх чемпіонів ще у минулому столітті! Особливо прикрими були три поразки минулого року. Згадаймо, що чемпіонський титул принесли торік «Шахтарю» два удари динамівців у... власні ворота. Торік команда Михайличенка не витримала психологічної напруги, тиску суперника, який прагнув будь-що здобути титул чемпіона.

За рік все змінилося. Тепер проблеми, і не тільки психологічні, у «Шахтаря». Після серії блискучих перемог в чемпіонаті і кубку країни, здобутих у березні-квітні, чемпіони різко загальмували. Якщо березневу поразку від «Чорноморця» можна було списати на випадок, то безбарвну гру з не хапаючими зірок з небес «Оболонню», «Ворсклою», «Кривбасом» і останню поразку вдома від «Волині» випадковістю вже не назвеш. У переможних матчах березня суперники «Шахтаря» не дуже то й пручалися чи то від страху перед чемпіоном, чи то з інших причин. Коли ж дійшло до справжньої боротьби, донецькі «зірки» одразу втратили блиск. Перспективний Бєлік, який забивав у березні по два голи на гру, тепер відзначається хіба що відвертим хамством у боротьбі за мяч. Старанний Воробей продовжує намотувати кілометри швидкісних прискорень без загрози воротам. Відсутність же Зубова остаточно позбавила атаки донецької команди хоч якогось «драйву».

Не набагато легше було динамівцям. Втративши торік звичне становище беззаперечного лідера, команда досі не може звикнути грати у кожному матчі по максимуму. Дивують постійні скарги тренера Михайличенко на жорсткий календар. А де і в кого він «м’який»? Чому команда, якій створені всі умови, в якій зібрані майже три десятки висококласних гравців не може грати два рази на тиждень, як грають у всій Європі? На що тоді розраховувати восени, на європейській арені? На щастя для команди, криза, яка позначилась було несподіваною поразкою в Луцьку, була швидко подолана. Той настрій, з яким команда виходила на останні ігри, додавав оптимізму уболівальникам «Динамо».

У середу гостей, тобто «Шахтар» влаштовувала нічия, яка зберігала за ними лідерство і переважні шанси на чемпіонський титул. Господарі ж мали тільки перемагати. Саме тому у складі «шахтарів» вийшло аж троє центральних захисників і команда тренера Яремченка без зайвих церемоній з перших же хвилин відійшла у глухий захист. Аби пробити стіну мобільних та атлетичних донецьких оборонців «Динамо» вийшло на поле з трьома форвардами, причому Діого Рінкон та Мілевський мали пробиватися до воріт Шуткова за рахунок індивідуальної майстерності, а решта добивати м’яч після флангових подач.

Перші ж хвилини гри показали, що захист сильніший за напад. Донецькі захисники Пажин, Лалатович та Попов вигравали практично всі єдиноборства за подачі верхом, а Окоронкво, Флоря і Тимощук «прочитували» чи не всі спроби киян розіграти хоча б нехитру комбінацію. Майже півгодини безрезультатного і безперспективного штурму призвели до певної розгубленості в атаці «Динамо». Все частіше у центрі поля м’ячем володіли гості, посилаючи у контратаки швидких форвардів. Врешті Бахарєв заплутав динамівських оборонців і зробив передачу Попову. Колишній капітан «Шахтаря» завдав шаленого по красі удару лівою ногою — 1:0 на користь гостей. Приголомшені динамівці ледь не пропустили ще, проте Бєлік, одержавши м’яч перед воротами Реви, пробив повз «рамку».

А потім настав час Белькевича, який взяв цього вечора у свої руки, чи, якщо хочете, ноги, всю гру «Динамо». Попервах здавалося, що гра через капітана команди, коли всі динамівці шукають саме Белькевича і віддають йому м’яч на першу ж вимогу, збіднює атаку господарів, залишає її без варіантів. Однак цього вечора у білоруського киянина ніби відкрилося друге дихання. Не юний вже роками гравець, який ніколи не відзначався реактивною швидкістю, встигав усюди і випереджав усіх. Самовідданість капітана і врятувала врешті його команду. На третій доданій арбітром хвилині першого тайму, коли гості вже готові були йти до роздягальні та планувати збереження переможного рахунку, Белькевич помчав за безнадійним ніби м’ячем, якимось дивом дістав його і «заробив» кутовий. Застукані зненацька «шахтарі» вперше залишили без нагляду київських форвардів і в метушні біля воріт Шацьких пробив точно — 1:1.

Соло Белькевича продовжувалось і по перерві. Київський білорус розривав захист гостей силовим дриблінгом і дотепними передачами. Знову м’яч має йти за лінію, знову його дістає Белькевич, знову подача на ворота і захисник «Шахтаря» Пуканич зрізає м’яча у кут власних воріт — 2:1 на користь «Динамо». Ситуація минулого року повторилася — тепер вже не киянин приніс перемогу супернику зрізкою у свої ворота, а навпаки. Як у таких випадках кажуть — динамівці змусили суперників помилитися.

Залишалося ще тридцять хвилин гри. Матч продовжувався, футбол закінчився. Досягнувши ціною надзусиль потрібного результату «Динамо» повним складом відійшло до власних воріт. Захисники киян відбивали м’яча навмання, а вболівальники хапались за серце. Якби на протилежній половині поля був не деморалізований і розбалансований «Шахтар», а суперник iз поставленою грою, мали б динамівці ще один «Ньюкасл», ще один «Ювентус», ще один «Бешикташ». Всі названі команди жорстоко покарали торік команду Михайличенка за спробу втримати переможний рахунок. Міг це зробити і «Шахтар», проте своє слово сказав колишній капітан «Динамо». Досвідчений Головко вибив м’яча з порожніх воріт, необачно залишених Ревою на дев’яностій хвилині гри.

Отож «Динамо» вдруге перемогло «Шахтар» і вперше з серпня минулого року очолило турнірну таблицю чемпіонату України. І нехай у принциповому двобої новий лідер не показав тої гри, на яку він здатний, бажання виграти у динамівців було сильнішим. Саме воля до перемоги і посмішка удачі, яка нарешті повернулася лицем до динамівців, і стали визначальними в боротьбі за чемпіонський титул. Боротьба ще не закінчена — попереду чотири тури. Можливі сюрпризи. Та в них вже мало хто вірить. Здається, що «Шахтар» стоїть тільки на початку справжніх турнірних проблем. Так це чи ні, можна буде взнати вже післязавтра, коли «Динамо» і «Шахтар» втретє зіграють у Києві, тепер вже в рамках кубкового фіналу. Нелегкий іспит випав у ці два тижні команді Михайличенка. Аби одержати «відмінно» команда ще має виграти чемпіонат і кубок. А поки що у «заліковку» тренера «Динамо» можна сміливо ставити «зараховано».

А тепер повернемося до небаченого за довгі роки глядацького інтересу до футболу, який ми спостерігали 21 травня і з якого почали цей звіт. Чи стане аншлаг на стадіоні «Динамо» імені Лобановського традицією, чи знову арбітри множитимуть на три кількість глядачів у протоколі аби не образити шановну команду непристойною цифрою? Футбольне видовище складається з речей, якими не можна нехтувати, якщо команді справді потрібні глядачі, а не один глядач, заради якого озброєною охороною було у середу перекрито половину прилеглої до стадіону території. Переповнені емоціями трибуни зустріли фінальний свисток скандуванням: «Динамо»! А більшість футболістів по-діловому потрусили в роздягалку. Лише Несмачний, Гусін і ще хтось із динамівців повернувся до трибун і подякував уболівальникам. А інші? На моє запитання про причину такої поведінки Олексій Михайличенко відповів зневажливо — втомились, мовляв, хлопці. Ніхто у цьому не сумнівається. Але робота футбольного професіонала складається не тільки із тактико-технічних дій, а і з поваги до людей, заради яких команда виходить на поле. Чи може «Динамо» виходить грати для інших людей? Не повинно бути більшої радості для команди, нiж пошук глядачами зайвого квиточка перед її грою. Буде прикро, коли від драматичного і захоплюючого футбольного свята, яким стала для киян перемога «Динамо» над «Шахтарем», ми знову повернемось до сірих футбольних буднів, коли міліції на стадіоні більше, ніж глядачів. Дрібниць у великому футболі не буває. Глядачі повинні знати, що вони справді потрібні динамівцям, що заклики до трибун бути «дванадцятим гравцем» не є порожніми словами, а справді йдуть від душі. І тоді святкуватиме Київ здобуті динамівцями медалі та кубки так, як це роблять у всьому світі, — до ранку з піснями і танцями.