Заручник ... імені
Доживши до поважних літ, цей чоловік так і не звик до свого непересічного імені. «І дружина моя Клава Василівна від того не в захваті», — говорить Вілік Микитович Процуха.
Про те, чому його записали саме так, а не інак, Вілік якось запитав у своєї мами Ольги Яківни. «Вона відповіла, що так назвав мене батько. А він був комуністом», — згадує сивий Вілік. Самого ж батька він не встиг про те запитати. Микола Ульянович Процуха загинув на війні смертю хоробрих. Для тих, хто шукає розгадку його імені, Вілік пояснює: «Хіба ж не знаєте, що то за річ така — абревіатура? Було подружжя, яке залишило глибокий слід в нашій історії. Володимир Ілліч Ленін і його дружина Крупська. Складаємо докупи літери, з яких починаються власні імена, одержуємо нову — Вілік».
Світлої пам’яті Микита Процуха був оригіналом в окремо взятому селі Червона Гірка, де народився його другий син Вілік. Епоха була така, в якій люди жили та були, у когось чи у щось вірили, кохалися, одружувалися, дбали про своє продовження. Потім мовознавці натхненно писали кандидатські й докторські дисертації про те, як «ентузіазм радянських людей позначався на творенні неологізмів». Одначе Микита і Ольга Процухи, народивши чотирьох синів, лише раз уславили іменем ту епоху. «Старшого брата назвали Олександром, молодших моїх братів — Анатолієм і Олегом», — мовить Вілік Микитович.
Народився у родині сільських учителів. «Батько і мама закінчили по сім класів і за направленням комсомольської організації пішли вчителювати. То була така пора, коли лікнеп ще тільки-но починався. Спеціальну освіту одержали заочно у Хмельницькому педучилищі», — розповідає носій оригінального імені, народжений 20 січня 1937 року. Ленінське вчення про класову боротьбу вони серцем сприйняли. Бо від покоління до покоління в родині передавали переказ про діда Івана, який прожив 106 років. «То був мій прапрадід по маминій лінії. Він народився, коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, помер, коли йшла Громадянська війна.
Там-таки, у Криштопівці, як свого часу писав в автобіографії Вілік Микитович, «минули мої дитячі і юнацькі літа». Згадує: «У нашій школі ще один Вілік був. І його батьки вчителювали». Інших імен, «народжених під світлою жовтневою зорею, у Криштопівці не було».
«Горде» ім’я не було до шмиги ні самому Процусі, ні його однокласникам, ні учителям: «Мене Віліком ніхто й не називав. А як саме? По-різному. І Вільямом, і Віленом, і Вільгельмом, і найчастіше — Валентином. Я через своє справжнє ім’я цілий рік загубив. Записав себе в атестаті зрілості Валентином Микитовичем Процухою. Поїхав вступати до вузу. А у приймальній комісії мені на двері показали. Сказали, що то не мій атестат зрілості. Бо в паспорті — Вілік Микитович Процуха».
Одначе у цьому випадку можна погодитися з версіями теоретиків, віщунів доль про те, що імена таки ведуть людей життєвими стежками, й на крок від заздалегідь визначеного вищими силами не відпускають. Під світлом «жовтневої зорі» Вілік таки одержав вищу освіту. Вчився в ордена Трудового Червоного Прапора сільгоспакадемії імені Тимірязєва, одержав диплом агронома-економіста. Якби не революція, то якось інакше мене назвали б, та факт, що крутив би хвости бичкам», — вважає Процуха.
Анкетні дані таки визначили його долю, на яку не ремствує. Біографія Віліка Микитовича, сказати б, типова для партійно-радянського працівника його покоління. Дипломований агроном-економіст починав свою кар’єру на комсомольській роботі у сільському районі — виріс до першого секретаря РК ЛКСМУ.
Вілік Микитович говорить, що радянська епоха справила на нього неоднозначні враження. Мовляв, цікавий то був час, з якого боку не глянь. Лише потім, коли та епоха минулася, він, «як і всі, почув правду про репресії і голодомори». Оті лиха обминули родину Процух: «Мабуть, через «географію». Волочиський район був прикордонним. Сюди давали все, аби з протилежного берега річки Збруч дивилися і бачили всі переваги радянського способу життя».
Енергійний, завзятий — не розгубив ентузіазму й по цей день. От на заслужений відпочинок не пішов. Працює у «школі комунізму», голова Хмельницького обкому профспілки працівників агропромислового комплексу Василь Кисіль каже про Віліка Микитовича: «Процуха — голова Волочиського райкому профспілки працівників АПК. Якби у кожному районі були такі, як він, то наші профспілки горя не знали б».
Не без ностальгії розкладає на столі фотографії, на яких увічнено епізоди його роботи у партійно-радянських органах. Говорить про своє продовження: «Син Ігор — директор комбінату громадського харчування у Волочиську, невістка Людмила — податковий інспектор. Маю двох онучок — студентку Оксану і школярку Ольгу. Бачите, у всіх імена, як у людей. А як знайдуться правнуки, то дамо їм імена святих, на які народяться». Як сказав свого часу поет, «нове життя нового прагне слова».
