Жовтенята
Вересень минув. Настав жовтень.
То й що, хіба це щось виняткове? Таке трапляється кожного року.
Не скажіть, не скажіть…
Жовтень цей особливий із багатьох причин. Наприклад, він гарячий в усіх значеннях. Таку теплу та суху осінь годі й згадувати. Крім того (а може, й завдяки тому), значно повеселішало за нашими східними та північними кордонами. Тамтешніми неосяжними просторами чомусь саме останніми днями з якоюсь нелюдською інтенсивністю почали вештатися помаранчеві привиди. У зв’язку з чим у наш прокат просто-таки ринув потужний потік російських фільмів у славу російської ж таки зброї, російських спецслужб та інших державницьких м’язів. Із Білорусі начебто ще нічого такого не надходило, але там також усе мають на увазі. Мотають на вус. Чи краще на вуса — густо-чорні…
Нас теж розворушило глобальне потепління. В Києві ні сіло ні впало трапився марш «Антикапіталізм-2005» — перший у вітчизняній історії. Ліві натовкли пику молодикам із «Братства», а з міліцією чомусь битися не стали — мабуть, втомилися, виконуючи роботу правоохоронців. Ну й уряд, ясна річ, сформувався. Ще не зовсім увесь, але в цілому. Ну хіба що з міністрами юстиції (тобто справедливості) та культури ще не визначилися.
Тобто справедливість і культура знову пасуть задніх. Чи, точніше, відсунуті на дуже-дуже задній план. Ну, це теж не новина, зовсім, зовсім не новина.
Щоправда, культурна громадськість — як ті діти, чекають постійно якихось див, ставлячись до влади, мов до святого Миколая, котрий ось раз! — і витягне з лантуха такого гарненького, новенького, багатенького міністра культури. А міністр зовсім не новим виявляється, врешті-решт. Навіть точно можу сказати — і не виявиться. Осінь — це ж пора легенького павутиння, що плаває в повітрі, а разом із тим павутинням розносяться плітки та неперевірена інформація. З павутинням і прилетіло, що нашими культур-геноссе цілком можуть стати: директор заповідника в Каневі (це ще нічого), або упорядник масових гулянь, який навіть посередню вечірку організувати не вміє; або бюрократ, що за Кучми вже двічі міністерствував (і культурі від того аж ніяк не полегшало), або взагалі — колишній мер Львова, котрого в столиці Галичини досі поминають незлим тихим словом за те, що він зробив із історичним центром міста...
Але що це все порівняно з вічністю! Тобто з тим вічним, чудовим циклом зміни сезонів і влади. Так же, як неминуче прийшла осінь, до виконання наших, тобто платників податків, доручень взялися — після яскравих, по-школярськи впевнених у своїй правоті революціонерів — сірі, непомітні, невтомні виконавці. Вони — діти покійного прохолодного жовтня.
Тому з усією відповідальністю пропоную всіх, хто взявся від сьогодні в черговий раз керувати (й культурою також), називати жовтенятами.
Це, по-перше, надасть нам можливість поблажливо ставитися до їхньої діяльності, а по-друге, сподіватися на краще — адже після жовтенят приходять більш зрілі, організовані та відповідальні піон[Э]ри. А там і до комсомольців недалеко...
І до блоку комуністів із безпартійними...
Хоча дистанція, звичайно, річ відносна. Тож, з одного боку — капіталізм — світле майбутнє всього людства, а з іншого — доки сонце зійде, роса очі виїсть.
Ранок, до речі, сьогодні був променистий і дуже вологий.
