Згусток української історії

Про виставку відомого художника, представника львівської живописної школи Івана ОСТАФІЙЧУКА, що відкрилася 7 лютого у Музеї літератури у Києві, говорили ще напередодні. Його роботи висунуті на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2007 року. Очевидно, що відкриття виставки стало традиційним переглядом членами Шевченківського комітету номінованих художніх творів. Але говорили не тільки тому. Івана Остафійчука знають, люблять і купують. Тому й подивитися його нові картини прийшло чимало друзів і шанувальників. Завітали навіть, так би мовити, конкуренти, що особливо приємно. Зокрема, Андрій Чебикін, який також є номінантом.

У музеї експонується доробок за останні п’ять років: «Реквієм», присвячений харківським кобзарям, страченим у радянські часи; «Стронцієва дорога», написана на чорнобильську тематику; серії «Сага про бойків» і «Париж»... Усі роботи пристрасно-емоційні і настроєві. Декотрі привертають увагу своєю яскравістю, інші ж — гармонією кольорів. Усі ваблять. Змушують зупинитися біля кожної на довгий час.

«Іван Остафійчук — надзвичайно український художник, хоч у нього не побачите ні української орнаменталістики, ні етнографії, — говорить письменник Михайло Слабошпицький. — Натомість він творець українського міфу. До слова, Тарас Шевченко створив прекрасний міф України. У Іванових картинах відчитую всю українську історію. Я би навіть назвав його доробок згустком української історії. Це — по-перше. А, по-друге, на цій виставці (я відвідую усі виставки митця) побачив його зовсім іншим. Довгий час знав Остафійчука як феноменального книжкового графіка (нагороди та відзнаки на III Бієнале європейського естампту у Баден-Бадені, Німеччина (1983); Міжнародному квадрієнале гравюри малих форм у Манській- Бистриці, Чехословаччина (1981); на виставці радянської графіки у Болоньї, Італія (1980). — Ред.), і тепер побачив прекрасного живописця. Я не можу навіть об’єктивно ставитися до Івана, я його просто люблю».

«Івана знаю ще замолоду, — продовжує актриса, член Шевченківського комітету Лариса Кадирова. — На відкритті виставки, коли ми розмовляли, він згадував, як приходила до нього в майстерню, завинута у квітчасту хустку. У відповідь я пожартувала, мовляв, пам’ятає лінії, кольори в просторі, але не пам’ятає хто ж то був. Іван дуже талановитий. Він насправді відчуває світ у кольорах і лініях. Може малювати повноколірні картини, а може творити роботи у чорно-білих тонах. А лінії... Як вони у нього емоційно в’ються! А ще важливо, що художник неповторно відчуває країну, в якій живе і творить. Від душі хочу побажати йому удачі. І як би там не склалося: одержить чи не одержить премію (цьогоріч досить сильні претенденти), але Іван Остафійчук — це ім’я в українському малярстві».