ЖИТТЯ ПIСЛЯ ЛОБАНОВСЬКОГО
У чому ж секрет такого небаченого авторитету футбольного тренера? Звичайно, є тут і популярність серед болільників старшого віку — адже перший європейський клубний успіх на футбольній арені досягнуто під керівництвом саме Лобановського. І хоча в цілому його чисто спортивні досягнення, за європейськими масштабами, і не вражають, однак він був і залишається найбільш успішним тренером на всій території колишнього СРСР. Але секрет в іншому.
Чоловічій частині населення потрібен хоч якийсь незаперечний авторитет. Метушливі політики не підходять — занадто помітні результати їхньої діяльності. Спортивні зірки викликають заздрість — молоді, здорові, багаті проти нас немолодих з радикулітом і боргами. Потрібен постійний авторитет, котрий поєднував би покоління, являв приклад стабільності і впевненості. Навіть мовчання Лобановського, котре так дратує журналістів, особливо зарубіжних, теж працювало на його авторитет. Із уст тренера не звучало принаймні відвертих дурниць, які проскакують в словах навіть найрозумніших людей, коли ті довго говорять в режимі імпровізації. Якось само собою виходило так, що невдачі команд Лобановського лягали або на плечі футболістів, або на плечі футбольних керівників, яких у нас традиційно не дуже сильно шанують.
Витоки такого становища йдуть ще з союзних часів, коли тренер Лобановський і його команда «Динамо» певним чином протистояли московській спортивній владі. І нехай не зафіксовано документально жодного критичного висловлювання нашого тренера на адресу московського начальства, протистояння мало місце. Зайве говорити, на чиїй стороні у цьому ніби конфлікті був український уболівальник. Ми не помічали тоді, що критика дій Лобановського з боку москвичів йшла на користь всьому нашому спільному тоді футболу. Суперництво таких гігантів тренерського цеху як москвич Костянтин Бєсков, тбілісець Нодар Ахалкаци, мінчанин Едуард Малофєєв та киянин Валерій Лобановський рухало футбол уперед. Слова слід було підтверджувати діями на футбольному полі. Треба сказати, що успіх тоді був далеко не завжди на нашому боці.
Українська ж преса і громадська думка були в ті часи практично одноголосно на боці Лобановського, попри періодичні невдачі його команд, як київського «Динамо», так і союзної збірної. Якщо були перемоги, то в цьому була заслуга Лобановського, якщо поразки, то винною була, як ведеться, невістка в особі московського начальства, нехороших арбітрів, і ледь не світової футбольної змови проти нас, найкращих.
Потім був період розпаду союзного футболу і нелегкого становлення футболу українського. Цей процес вже завершувався, коли наш супертренер повернувся на батьківщину, як потім виявилось, на «білому коні» несподіваних успіхів «Динамо» в сезонах 97—99 років. Саме тоді у нас сформувався, точніше, ми самі сформували культ Лобановського. А культ, як відомо, не передбачає критики. Навiть доброзичливої. Спроби «Дня» зробити критичні зауваження, навіть достатньо м’які і висловлені з повагою, негативно оцінювалися не лише футбольними функціонерами, але й уболівальниками і журналістами.Чому ж так сталося, чому вітчизняна преса вже котрий рік змагається в тому, хто краще похвалить нашого Тренера?
Почати слід з того, що Лобановський і справді виявився єдиним. Коли два роки тому стало питання про призначення тренера збірної України замість Йожефа Сабо, іншої кандидатури, окрім тренера «Динамо», просто не виникало. Чому? Чи справа тільки у винятковості Валерія Лобановського? Насправді проблема набагато глибша. Хто б не очолив тоді збірну, він залишався б у тіні великого Лобановського, його збірну постійно зрівнювали б з «Динамо», ясно, що не на користь збірної. Тому іншого вибору просто бути не могло.
Результати майже двох років роботи Лобановського з головною командою країни виявились далеко не такими, якими уявлялись наприкінці 99-го. Перед цим ми двічі поспіль зупинялися на порозi фіналів, спочатку світового, а потім європейського. Причому в групі нас випереджав не хто-небудь, а чинні чемпіони Європи у 97-му і чинні чемпіони світу у 99-му. Здавалося, що варто трохи додати і ми вже у світовій еліті. Поразки ж у стикових іграх з далеко не елітними хорватами та словенцями ніхто досі всерйоз не аналізував, звертаючи все на чужих арбітрів, власного воротаря, сніг, вітер і ще багато чого іншого. Сказати, що Україна тоді програла заслужено, досі ніхто не наважився. Зате наважились на інше.
Першим почав перший віце- президент «Динамо» Ігор Суркіс, котрий ще влітку більш ніж прозоро натякнув, що у збірній та «Динамо» мають бути різні тренери. Крапку поставив цього вівторка керівник національної футбольної федерації Григорій Суркіс, сказавши, що у збірної буде автономний тренер і Лобановському треба зробити до кінця року вибір між збірною і клубом. Причиною такої постановки питання є, безперечно, результати. І у збірної, і у «Динамо» вони за останні два роки помітно погіршились. Сказати, що у цьому винен наш геніальний тренер, поки ніхто не наважується. Кажуть, що винне перевантаження тренера. Перевірити, чи так це насправді, не видається можливим, історію назад не повернеш.
Спробую висловити припущення, що винний зовсім не Лобановський, а час, якому тренер поступово починає не відповідати. Успіхи нашого без перебільшення великого тренера припали на радянські часи, саме в умовах радянської дисципліни створював Лобановський свої видатні команди. Разом із довірою до тренера тоді існував не менш суворий контроль. «Рука Москви» була готова в разі неуспіху без всяких церемоній звільнити українського тренера з посади наставника збірної або гостро критикувати його в разі невдач київського «Динамо». Нормальний стан — довіра разом із контролем та критикою.
Нині наявна лише одна складова — безмежна довіра до Тренера, майже фанатичне поклоніння його авторитету. В той же час нове покоління футболістів вже не здатне сприймати радянські методи впливу на них, а впливати іншими методами Лобановському вчитись вже пізно. І з критикою не складається. Про вітчизняну пресу я вже казав. А московська, вона ж ворожа! І тому дозволив собі наш тренер публічно обізвати російського журналіста Порошина «парашиним». У цивілізованому світі так говорити з пресою не прийнято. А після того, як Лобановський порадив у Ліверпулі кореспонденту Бі-Бі-Сі спочатку одержати освіту, а потім задавати запитання, залишалось лише мовчки розвести руками...
Виглядає, що достоїнства Лобановського починають працювати проти нього. Гордо мовчати можна лише тоді, коли твої команди перемагають і ти не видаєш секретів успіху. І то лише у нас. За останні кілька років виступів українських клубів та збірної на міжнародній арені не було жодного(!) випадку, аби головний тренер зарубіжної команди відмовився від участі у післяматчовій прес-конференції. В той же час тренер збірної України Лобановський жодного(!) разу не вийшов до журналістів після гри протягом всіх дванадцяти місяців відбіркового турніру.
Це ж саме стосується проблеми базового клубу. Життя саме роз’єднало київське «Динамо» і збірну, змусило команди почати жити за європейським режимом. Мало хто згадує, що перемоги над «Барселоною», «Арсеналом» та мадридським «Реалом», якими ми так довго пишаємося, були здобуті у досить специфічних умовах. «Динамо» Валерія Лобановського тижнями готувалося виключно до цих матчів, без проблем переносячи ігри з на голову слабшими суперниками в чемпіонаті України. В той же час наші європейські суперники грали виснажливі матчі через два дні на третій. Коли ж стало неможливим перенести календарні матчі «Мілана», «Тоттенхема» і того ж «Арсенала» з формулюванням «у зв’язку із виступами гравців команд за збірну України», коли у внутрішньому чемпіонаті з’явилась справжня конкуренція і суперники припинили здаватися ще до гри, почались серйозні проблеми. Видається, що саме в цьому, а не в перевантаженні Лобановського роботою на дві команди, слід шукати джерело відносних невдач «Динамо» та збірної останнього року.
Говорити про це поки що не прийнято. Треба, щоб сказав спочатку своє слово хтось із вищого футбольного начальства, а ми потім підхопимо і рознесемо це все вдячним читачам, слухачам та глядачам. Навряд чи така практика сприяє прогресу нашого футболу, проте є речі, про які і справді повинні першими сказати футбольні керівники. Головна із них — хто прийде на зміну Лобановському? Про можливого наступника головного тренера збірної можна говорити вже сьогодні, але не виходить. І не тому, що цю людину не знають. І не тому, що хтось боїться футбольного начальства. А тому, що нічого ще не ясно і ніхто не бажає завчасно «світитись». Це ще один наслідок інформаційної блокади, яка сама собою утворилась навколо головних питань нашого футболу.
Дійсно, нині можна легко дізнатись і вільно писати про те, що вдягає, на чому їздить, де живе і чим харчується той чи інший футболіст. Можна писати навіть про те, що він п’є вино та пиво і палить цигарки. Без проблем висвітлимо, якої марки памперсом користується його маленький син чи дочка. І це, на жаль, поки що все. Навіть румуни, котрі недалеко від нас пішли, регулярно малюють на своїх футболістів і тренерів досить жорсткі карикатури, і відкрито обговорюють реальні суми зарплат, преміальних та трансферів футболістів i тренерів. Кандидатура нового тренера збірної у тій же Польщі чи Болгарії вже обговорювалася б щодня в газетах і на телебаченні. Ми ж принишкли і мовчимо в очікуванні: що буде після Лобановського?
Все буде нормально. Знайдуться у нас квіліфіковані тренери. Та й сам Лобановський, напевно, ще не сказав свого останнього слова і принесе ще чимало користі нашому футболу. І цієї користі буде тим більше, чим відвертіше ми говоритимемо про наші футбольні проблеми. Ми ніколи більше не матимемо такої гігантської фігури, якою вже скоро як тридцять років є для нашого футболу Валерій Лобановський. Будуть тренери, можливо, менш монументальні, але різні. Часи футбольного культу особи завершуються. Хотілося б, щоб перехід до футбольної демократії відбувався природньо, без скандалів, під акомпанемент хоча б маленьких, але перемог наших футболістів.
