Життя в інвалідному візку
«Мабуть, найстрашнішим і найважчим у моєму житті був 1997 рік. Оленка геть перестала ходити і потребувала термінової операції. Лікарі порадили звернутися у Центральний дитячий клінічний санаторій Міністерства оборони України в Євпаторії. На той час тільки операція коштувала 500 гривень, а за весь курс лікування і харчування треба було заплатити 3 тисячі гривень. Я тоді не працювала (дівчаткам був потрібен постійний догляд), і таких великих грошей у нас, звичайно, не було. Довелося брати документи про хворобу дочок і ходити по комерційних підприємствах і компаніях, просити допомоги. Зрештою, керівництва трьох фірм наді мною зглянулися і виділили гроші. Про те, як перебивалися «на приватних» квартирах ми з Вікою (залишити її у Києві мені було ні на кого), згадувати не хочеться. Протрималися, і слава Богу», — розповіла кореспондентові «Дня» мати двох інвалідів дитинства, дівчаток- близнюків Ганна Ковтун.
Олена і Віка з'явилися на світ одинадцять років тому. У той час їхня мама Ганна Петрівна, корінна киянка, разом з чоловіком жила в одному із селищ Красноярського краю. Коли дівчинкам виповнилося сім місяців, батьки почали здогадуватися про те, що з Вікою «не все гаразд». Забравши дітей, Аня відправилася до Києва, де Вероніці поставили страшний діагноз — дитячий церебральний параліч і олігофренія. Оскільки дівчинка потребувала комплексного лікування, яке можна було отримати тільки у столиці, Ганна вирішила вмовити чоловіка переїхати в Київ. Однак, повернувшись у селище, дізналася, що батько відмовляється від двох своїх дочок. Ганна не стала принижуватися перед своїм чоловіком, продала за місяць квартиру в селищі і з «пакунками» і двома колясками повернулася додому. А по дорозі помітила, що в Оленки буквально за тиждень деформувалися стопи. Пізніше, вже у Києві, діагноз ДЦП встановили й іншій Аніній доньці.
«Сьогодні я працюю музичним керівником у дитячому садку й отримую 119 гривень, — говорить Ганна Ковтун. — Дівчаткам призначено пенсію — по 40 гривень на кожну. 199 гривень на місяць — такий наш сімейний бюджет. Адже дівчаток ще й учити треба. Недавно Оленку прооперували вдруге. Гроші виділила Київська міськадміністрація. Скоро Оленi надягнуть спеціальні протези, на які, до речі, довелося чекати майже два роки, і коштують вони ні багато ні мало — 600 гривень. Такі самі протези купили і Віці».
Учителі до Віки та Олени приходять додому. Віка практично не говорить, і тому поки що займається лише з логопедом. Оленку ж 10 годин на тиждень навчають учителі загальноосвітньої школи. Причому викладають їй тільки основні предмети — мови і математику. Кілька місяців тому мама дівчаток ходила у Київське управління освіти і просила збільшити кількість навчальних годин до 20. На що «сердита жінка-чиновник» відповіла їй, що для безкоштовної освіти і 10 годин на тиждень — розкіш! «Оленка — дуже кмітлива дівчинка, і оскільки вона не може займатися фізичною працею, їй просто необхідно здобути вищу освіту — для того, щоб вижити в нашому світі і допомагати Віці. Але грошей для цього немає, і я не знаю, як допомогти своїй дочці! Однак мені пропонували віддати її вчитися у звичайну школу, але діти, як і дорослі, як правило, неадекватно реагують на її захворювання. Тому я не хочу, щоб моїй дівчинці ще й штучно створювали стресові ситуації. Наше суспільство не готове до спілкування з такими дітьми. Чомусь люди вважають за краще вдавати, що інвалідів просто не існує. Прекрасний доказ цьому — відсутність спеціальних спусків для інвалідних колясок практично у всіх громадських місцях. Нещодавно я повела дівчаток у цирк і заносила їх на другий поверх на руках», — сказала Ганна Петрівна.
У воістину мужньої жінки, що сама виховує, годує і лікує двох дівчаток з обмеженими можливостями, є одна-єдина мрія. «Я і ще чотири мами дітей-інвалідів вже кілька років мріємо продати свої квартири і купити великий будинок, у якому ми всі могли б жити, допомагаючи один одному. Адже розраховувати на допомогу інших — марна справа».
Зауважте, на абстрактну державу, що гарантує своєю Конституцією і право на гідне життя, і право на кваліфіковану і доступну медичну допомогу, і право на освіту і ще багато чого, надії вже немає.
КОМЕНТАР
Ольга СЄРОВА, педагог-психолог Київської міської соціальної служби для молоді:
— За даними Київського науково-дослідницького інституту педіатрії, акушерства та гінекології, тільки за останні три роки у Києві з'явилося на світ 570 дітей із вродженою хворобою Дауна. Якщо порівняти цю цифру з відповідними показниками великих європейських міст, то побачимо, що в Україні народжуваність дітей з такими патологіями в два рази вища, ніж у розвинених країнах. На мій погляд, збільшення випадків народження хворих дітей є результатом надто низької якості життя нашого суспільства та екологічної обстановки. Адже на здоров'я малюка, який ще не народився, впливає все — харчування матері, стресові ситуації, у які вона потрапляє, повітря, яким вона дихає.
Що ж до проблем дітей-інвалідів, то всі вони є невід'ємною частиною тотальної для нашої країни соціально-економічної кризи. Надто низькі пенсії змушують інвалідів просити милостиню. Фактично безкоштовна освіта і медичне обслуговування перетворилася на «витискування» грошей з учнів і пацієнтів тільки тому, що педагоги і медики отримують надто низьку заробітну плату. Говорити ж про створення спеціальних лікувально-тренажерних залів, де хворі (наприклад, ДЦП) люди могли б відновлювати здоров'я, взагалі немає сенсу. Бо у нашої країни на це просто відсутні гроші.
До речі, той факт, що деякі люди неадекватно ставляться до інвалідів, можуть за будь-якої можливості принизити й образити їх, свідчить про жахливу втому, озлобленість, часті передстресові стани фізично здорових людей.
