Поблискуючи в променях зимового сонця, гелікоптер з височини відкидає тінь на сніжний саван, який огорнув цю мертву для людей землю: внизу завмерли селянські хатини з порожніми очницями вибитих шибок, не в’ється димок над дахами, мертві пусті ферми. Понад 20 тисяч осіб тринадцять років тому залишили територію в радіусі 30 кілометрів від чорнобильського атомного реактора, де створено єдиний у світі заповідник за колючим дротом, потрапляючи куди, ви ризикуєте життям — радіація.

«Заповідник наш унікальний — і дай Боже, щоб ні в кого більше такого не було», — задумливо піднімають тост єгері.

МИШІ ПРИСТОСОВУВАЛИСЯ ДО РАДІАЦІЇ, АЛЕ ЩО ЧЕКАЄ НА ЛЮДЕЙ — ПОКИ ЩО НЕВІДОМО

Наука не дає відповідей на чимало питань, поставлених найглобальнішою в світі техногенною катастрофою. Миші, накриті першими радіоактивними викидами, вимирали й вироджувалися, їхнє перше нечисленне потомство майже не мало самців, але вже на третьому-четвертому поколінні дрібні гризуни зуміли пристосуватися.

«Хто знає, що буде з нами, нашими нащадками — період напіврозпаду плутонію, який випав тут, — 234 тисячі років. Порівняно з нашим життям назва цьому вічність», — каже Микола Воронецький, незмінний господар заповідника, позначеного на карті країни зловісною бузковою плямою.

Наука винесла цій землі свій вирок: люди повинні її залишити. Та ніби опираючись цьому на покинутій території в лісах і болотах, розмножилися дикі звірі. Вертоліт раз у раз полохає тікаючих ланцюжком стада кабанів, сімейні пари лосів і оленів, гуляючих поодинці лисиць.

«У природі не буває порожнечі — пішла людина, зникли його супутники — гава, пацюк, їхнє місце зайняла інша звірина», — говорить Віктор Дунін, учений-зоолог.

У Чорнобильському заповіднику з’явилися олені й рисі, яких раніше тут не було. А тепер приживаються і зовсім небачені велетні — зубри, легенда й символ білоруської фауни.

РЕЛІКТОВИХ ЗУБРІВ ХОЧУТЬ УРЯТУВАТИ В ЗАРАЖЕНІЙ ЗОНІ

«Машо, Машо», — ласкаво воркує єгер Володя, постукуючи відрами з вівсом, — з гущавини, з шумом ламаючи гілки дерев, на заклик виходять не корови — зубри, яких століттями безжалiсно винищували заради мисливської втіхи. На початку цього століття в Білорусі вбито останнього східноєвропейського зубра. І ось уже п’ятдесят років зоологи марно намагаються акліматизувати завезених європейських зубрів, які трохи дрібніші від первісних білоруських. Попри зусилля людей, стадо не може досягнути безпечної кількості — 300 голів, а відтак вимирає.

«Вони всі для мене «маші» — і самиці, і самці», — пояснює Володя на прізвисько Король тундри — на десятки кілометрів від його будиночка серед лісів і боліт немає іншого житла.

Усі «маші», крім Іри — тільки її встигли затаврувати й дати персональне ім’я, про що свідчить кокетлива зелена бирка у вусі зубрихи. Інші велетні вирвалися зі спецмашин зі швидкістю більшою, ніж вистрiл з пістолета зі снотворним. Іра, котра не зразу оговталася пiсля приїзду, тепер надолужує своє, водячи стадо «маш» на дрібні капості — перекопувати посіви й порушувати порядок Володиного господарства.

Цих 14 зубрів завезли з Біловезької Пущі — унікального найдавнішого в Європі лісу на південно-західному кордоні Білорусі, де традиційно мешкали велетні. За рік чисельність прибульців, щедро вигодовуваних у заповіднику, збільшилася до 21 — вірна ознака того, що тварини почуваються непогано.

«Це вони лише зовні — опудала ходячі, сам спокій. А я, коли пригадую їх розлюченими, — холодок по шкірі», — розповідає опікун зубрового стада.

Днями зубри влаштували бунт і напали на вовка, який замість собаки на довгому ланцюгу охороняв підходи до будиночка єгеря. Травоїдні велетні рогами розтерзали хижака й заходилися проламувати залізні прути загороди з другим вовком, заодно піднімаючи будку з гончаком, котрий подав голос на захист «сірих». Велетням, коли вони розійдуться, під силу рознести і дерев’яний будинок. Врятував вертоліт, що повертався з обльоту, — гроза всієї живності. Він викликає жах з небес і примушує в паніці рятуватися втечею.

«На все Бог! Він і покарав цього вовка», — пояснює Володя випадок. Вирощений людьми з цуценяти, вовк ще недавно гуляв на волі, ставав лапами на груди людині, щоб як собака лизнути обличчя. Посаджений на ланцюг, він змінив удачу, почав кидатися на людей, мало не загриз одного з єгерів.

«Який хороший ласкавий вовк був — а посадили на ланцюг і за два тижні озвірів. Ясна річ: на ланцюгу будь-хто звіром стане», — пояснює Володя.

Сам він 24 роки зі своїх 50 провів у таборах і в’язницях. Про це свідчать сині наколки на трудових мозолястих руках. Звільнившись на Далекому Сході, пробирався сюди, на батьківщину, аби бомжувати на зараженій, залишеній людьми землі.

Катастрофа, яка вдерлась у долю тисяч людей, стала для Володі щастям — його, чорнобильського бомжа, взяли на роботу в безлюдний заповідник, дали будинок, довірили під опіку стадо зубрів, на яких він виливає весь свій невитрачений запас селянської любові й ніжності.

У ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ ЗОНІ ВОВКІВ БІЛЬШЕ, НІЖ У ВСІЙ ЄВРОПІ

«І все-таки господар заповідника — вовк. Їх у нас більше, ніж у всій Європі разом узятих», — вважає зоолог Віктор Дунін.

Єгерям доручено скоротити вовчу зграю. Один дорослий вовк за рік з’їдає 150 тонн м’яса — у заповіднику зграя складається з близько 200 хижаків. І вона не задовольняється дичиною. За рік знищила 300 корів і коней у прилеглих до заповідника господарствах. Проте вертоліт сьогодні не наполохав жодного вовка — марно завмерли біля віконець мисливці з карабінами. Відстріл хижака не вдався — сірі, вже познайомившись із вогнем з вертольота, ховаються в ялинниках, лігвищах і ярах, звідки їх не дістати.

«Вовк — це інтелект. Це справді суперник», — каже Олег Парейко, зоолог.

Недавно єгері, вже наздоганяючи вовка на вертольоті на безліссі, раптом втратили його з поля зору — зник, неначе у воду канув.

«Я не повірив своїм очам — вовк звівся за задні лапи, передніми охопивши єдину сосну, яка стояла посеред поля, злившись зі стовбуром. При цьому він ховався за дерево, обходячи його, коли вертоліт описував кола», — розповідає лісничий Віктор Колосок.

У нього, бувалого в бувальцях мисливця, не піднялася рушниця вбити такого розумного хижака.

ДО ЦИХ УЧЕНИХ НЕ ЇДУТЬ КОЛЕГИ — ЗА НИХ МОЛЯТЬСЯ

На в’їзді в заповідник знак: радіація, небезпечно для життя. Проте мінські вчені з Національної академії наук, котрі стали чорнобильськими аборигенами, розбивають тут виноградники й абрикосові сади, вирощують хміль — південна екзотика для місцевого клімату, самі навчаються виживати й навчають цього селян на прилеглих землях. За символічну зарплату на доісторичних вітчизняних комп’ютерах вони роблять свої наукові відкриття, які навіть не можуть опублікувати — файли не вписуються в сучасну техніку. Немає грошей на реактиви та кільцювання тварин. На науку з усіх коштів, які відпускає бюджет на чорнобильські проблеми, торік припав лише один відсоток.

«Зарубіжні вчені до нас чомусь не їдуть, можливо, світ думає, що катастроф більше не буде? Зате їдуть релігійні секти. Ось японці, приміром, погостювали, подивилися. Прислали недавно привіт», — сумно усміхається Володимир Пискунов, заступник директора заповідника з питань науки.

Ми сидимо у скромній тісній кімнатці. На японській листівці напис англійською: «Не турбуйтеся, все буде добре — ми молимося за вас».

Усі, хто тут працює, потрапили в цю радіаційну пляму за рознарядкою: сказали «потрібно». Хтось відмовився, вони поїхали — знімали проби з перших днів аварії, робили виміри, визначаючи масштаби катастрофи.

На робочому столі Пискунова — фотокартка: їхній перший загін ботаніків, прибулий у квітні 1996 року. Десятеро дужих чоловіків у робочих робах. Біля трьох рукою Пискунова чорним виведено дати смерті.

Мінськ — Хойніки