Життя в справжньому кольорі

Чому на початку XXI століття в незалежній Україні, українці повинні доводити, що вони існують? На душі залишається гіркий осад від одіозних призначень в новому уряді. Пригадуються слова мультиплікаційного героя Чебурашки : «Ми будували, будували і на кінець побудували». І що ж ми побудували? Як міністром освіти держави Україна може працювати людина, яка не визнає самого існування Української нації?

Ми 5 років мали президента патріота. Але його постійна боротьба з вітряними млинами, і милування своїм патріотизмом були більше схожі на нарцисизм, ніж на бажання працювати заради України. Замість боротьби з політичними опонентами, відбувалась боротьба за звання кращого Українця з політичними однодумцями. І ця боротьба працювала на дискредитацію національної ідеї.

В країні є мільйони громадян, які способом життя, щоденною працею стверджують українські традиції, відроджують їх з попелу, на згарищі інтернаціональної комуністичної ідеї.

Але чи може толерантний прогрес перемогти войовниче невігластво? Важко відповісти на це запитання. Але можна однозначно стверджувати, що ця боротьба триває віками.

Народні традиції, фольклор, прикладне мистецтво, мовна культура є найкращим доказом нашої ідентичності, а отже і незалежності. Носії цієї ідентичності, є справжніми героями України.

Під час проведення в Чечельнику фотовиставки газети «День», головному редактору Ларисі Івшиній подарували вишитий рушник. Це був саме той подарунок, який найбільше їй сподобався. Тому Лариса Олексіївна одразу запитала про майстриню, яка створила таке диво. Виявилось, що живе ця талановита вишивальниця в далекому селі Бритавка, яке знаходиться в лісі. Я отримав завдання від головного редактора розшукати вишивальницю і розповісти про неї.

Моя поїздка декілька раз відкладалась, адже село знаходиться за 30 кілометрів від районного центру, в лісі. Дорога до Бритавки існує лише на мапі. Важко здогадатись, як люди добирались до села посеред цієї, щедрої на сніг зими. Я не став ризикувати і вирішив дочекатись гарної погоди. Мушу сказити, що навіть весняному сонцю не вдалось висушити всю багнюку в напрямку Бритавки. Тому місцями я починав сумніватись, чи справиться мій легковик з таким завданням. Але досягши мети, я був приємно вражений теплотою зустрічі, і замість однієї історії отримав декілька фантастичних розповідей і зарядився позитивною енергією від прекрасних, талановитих людей і їхньої малої батьківщини.

Мене зустріла сільський голова Бритавки Лілія Миколаївна Корчевська. В її кабінеті я побачив папки з матеріалами про Голодомор. В селі, ще є живі свідки тих страшних подій, тому збереження історичної пам’яті є особливим обов’язком громади. В Бритавці знають точну кількість своїх земляків, які померли від голоду. Завдяки записам сільського фельдшера Назара Дмитровича Осадчука, який фіксував кожну смерть і записував про це в свій щоденник, бритавчани пам’ятають про кожну з 636 жертв Голодомору.

Під час Другої світової війни в Бритавському лісі був центр партизанського руху на півдні Поділля. Про боротьбу партизан з окупантами описала в своїй книзі «Як шумів Бритавський ліс» місцева вчителька Катерина Парфенівна Драчинська. Вона за свої кошти виготовила меморіальні таблички, на яких увічнена пам’ять про загиблих від голоду, репресій та війни. Ці таблички було встановлено біля місцевої церкви.

А потім на мене чекала зустріч з Вірою Антонівною Подільською та Оленою Федорівною Ряба. Віра Антонівна працювала філологом в Бритавській школі, пише вірші. Готується до друку її перша поетична збірка. Олена Федорівна майстриня вишивки, роботи якої прикрашають сотні осель по всьому світу.

Як людина творча Віра Антонівна щиро захоплюється майстерністю вишивальниці, тому вона запропонувала нам наступну розповідь.

«Квіти, квіти... Цей барвистий загадковий світ приваблював її ще змалечку. Дивувалася: як це з непоказного пуп’янка, що звечора нагадував загострену паличку, вранці розпускався ліловий, рожевий чи блакитний «грамофончик» крученого панича. Прості, невибагливі квіти, одвічні супутники селянського подвір’я : чорнобривці, мальви, нагідки, жоржини, айстри — здавались їй справжнім дивом. З літами це замилування дивосвітом природи перейшло в захоплення вишивкою.

Ця звичайна жінка з мальовничого села Бритавка, мудра, розважлива, вже більш як півстоліття залишається вірною своїй любові до рукотворної краси. Її рушники, наволочки, картини, ікони та килимки, вишиті «хрестиком», давно розійшлися по світу. «Є мої рушники і в Москві, і в Києві, у Вінниці, у Дніпропетровську, в Чечельнику. у нашому та навколишніх селах», — з гордістю каже Олена Федорівна Ряба. Кілька рушників та вишитих ікон подарувала вона храму Різдва Пресвятої Богородиці. Її роботи постійно експонуються на сільських, районних та обласних виставках народної творчості та викликають щире захоплення. Минулого року вишитий її золотими руками оригінальний рушник, на якому зображено чашу з трояндами, своєрідне дерево життя, було подаровано головному редактору «Дня» Івшиній Ларисі Олексіївні.

Народилась Олена Федорівна нелегкого 1938 року. Батько не повернувся з фронту. Мати з трьома малими дітьми завербувалась на Донбас, звідти переселилась на Кубань. Там, у донських степах, доглядала отари, працювала листоношею. А лютої зими 1950 року, везучи пошту в хурделицю, збилась з дороги в засніженому степу і замерзла. Так 12-річна Оленка і двоє її молодших братиків стали круглими сиротами. Дітей розібрали родичі.

Оленку привези в Бритавку до прабабусі Оксани. «То були важкі повоєнні роки, — згадує Олена Федорівна, — та вечорами, коли в хаті збиралась уся сім’я, при світлі гасової лампи або й каганця вишивали, пряли, шили, лущили кукурудзу чи квасолю і... співали». З мистецтвом вишивки її ознайомила тітка Горпина, і з того часу дівчина не розлучалась із голкою. «Хоч яке то було вишиття, — каже вона з гіркотою, — коли не вистачало ні ниток, ні тканини». Після закінчення школи Олена хотіла йти вчитися на провідника: вабили її далекі, незвідані дороги. Та бабуся була вже старенька і немічна, тітонька важко хворіла, і дівчина змушена була піти працювати на буряківничу ланку. Так сапка стала її «професією», а потяг до незвіданого, прекрасного залишився і розквітнув талантом вишивальниці.

19-річною вийшла заміж і переселилася з чоловіком, Юхимом Потаповичем, у хату, відписану їй тітонькою. Росли дві доньки, роботи додалося, та молода жінка завжди викроювала час для свого улюбленого заняття. Прагнула краси, і творила її здебільшого тоді, коли природа огорталась сивим смутком пізньої осені чи вкривала осіннє різнобарв’я білою габою забуття. Та й чи до вишивання було навесні, влітку чи ранньої осені, як роботи ж тої, роботи і вдома, і в колгоспі — хоч спати не лягай. Вставала зазвичай, ледь починало світати, бо ж треба встигнути зварити їсти і попоратись, після цілоденного сапання на колгоспному полі полоти ще й власний город, дати лад дітям та чоловікові... І все-таки, пораючи ту нескінченну роботу, знаходила годинку-другу для вишивання. То був час такої втіхи, душевної розкоші. На її рушниках оживали дивовижні квіти, озивались таким буйством кольорів, що забувались буденні клопоти й негаразди. Відчувала себе творцем коли не реальності, то хоч вимріяної своєї долі. В такі хвилини, мабуть, людина розмовляє з Вічністю.

...Ще одна гірка чаша долі, її невигойний біль — старша донька Ніна, котра померла дуже молодою, залишивши на руках бабусі крихітну свою донечку Наташу. Тоді Олена Федорівна замінила внучці матір, як колись заміняла їй матір прабабця Оксана. Виросла внучка гарною, совісною людиною. Зараз має власну сім’ю — вже й її донечка Яся навчається в сьомому класі. «Жаль тільки, — зітхає Олена Федорівна, — не вистачає у моїх дівчат терпіння до вишивання. У молодих нині інші інтереси». Та віриться, що з часом серця рідних їй людей відкриються для такої краси, озвуться в них бабусині й прабабусині сильні гени.

І все — таки Олена Федорівна не самотня у своїй любові до вишивання. В селі крім неї ще до двох десятків чудових майстринь вишивки. Тож є надія, що мистецтво вишивки не згасне, як, на жаль, згасли або згасають інші народні промисли.

Кімната Олени Федорівни нагадує музей вишивки. На стінах — кілька вишитих ікон, зокрема «Покрова Пресвятої Богородиці» та «Різдво Ісуса Христа», портрет Тараса Шевченка. Всі ікони і фотографії обрамлені дивовижної краси рушниками. На ліжку майже до стелі — подушки у вишитих наволочках. Цвітуть на них троянди, маки, жоржини, з-за квітів визирають кумедні кошенята. А господиня витягає з шафи і кладе на стіл цілі стоси вишитих рушників, наволочок, простирадел, килимків, картин... Коли я запитала Майстриню які квіти їй найбільше подобаються, вона відповіла: «А всякі. Усі квіти гарні, всі люблю». Та все ж на її вишивках домінують троянди і маки... Букет польових квітів дихнув пахощами гарячого липневого полудня; розквітла яблунева гілочка обвіяла весняною свіжістю, а щойно зірвані з яблуні гілочки з яблуками (звісно, вишиті!) нагадали дитинство: достоту такі гілочки з яблуками «заграйки» зберігались у нас під образами на «чистій половині» аж до Різдва... До кожного рушника чи скатертини ця чародійка виплела ще й вишукане мереживо, і жоден візерунок не повторюється двічі!

Рушники, рушники...
Як дорога додому, як доля.
Україна моя крізь віки
Рушники простеляла до волі.
То барвінком дивилась із них.
То чар — зіллям весни чарувала.
І калиною мамин рушник
Молодим на добро вишивала.
Рушники, рушники, як життя.
Де червоне сплелося із чорним !
В небесах журавлями летять
І літам важкими, як жорна,
Обіймають у хаті кутки
Ці святі обереги — долоні.
Все життя обвили рушники.
Від колиски — до сивої скроні.
То купальський нев’янучий цвіт.
Твоя вітром обпалена врода.
Твій дитинно-захопливий світ
Із любов’ю карбованим кодом.
Рушники, рушники, рушники...»

Відірвана від суїти зовнішнього світу, захована в лісі Бритавка є Батьківщиною багатьох творчих людей. В Бритавці народився відомий перекладач Володимир Миколайович Іконніков. Надруковано сотні книг перекладені ним з російської, чуваської, чеченської, грецької мов на українську, а також переклади українських письменників на російську та інші мови. В його перекладах виходили українською мовою такі автори як Чингіз Айтматов, Василь Лановий, Ахмед Мальсагов, Димитрій Псафаса та інші письменники а також книга космонавта Павла Поповича «Нескінченна дорога у всесвіт» та книга Віктора Чорномирдіна «Виклик». На даний час він готує до друку поетичну збірку Віри Антонівни Подольської. По дорозі додому я заїхав зробити портрет поетеси, для цієї збірки. В бібліотеці Віри Антонівни найпочесніше місце займає роман у віршах Ліни Костенко — «Маруся Чурай». Перечитана десятки разів ця книга, за словами Віри Антонівни, є для неї джерелом натхнення. Поетеса каже: «Ця книга притягує мене як магніт, хочеться брати її в руки знову і знову. При цьому кожний раз, читаючи, знаходиш щось нове, цікаве і невідоме, це як колодязь з якого не можна напитись.»

Їхав з Бритавки з роздвоєними почуттями. З одного боку — такі прекрасні, щирі, життєрадісні люди, мальовнича природа, а з іншого — повна відсутність інфраструктури, безробіття. Мешканці Бритавки, як і мешканці тисяч інших наших сіл і міст, живуть з нашими політиками в різних вимірах, і в абсолютно різних умовах. Мабуть тому політики їх не бачать і не розуміють. Лариса Івшина любить повторювати фразу «вода закипає з країв». Тому Український ренесанс можливий і він вже почався. Люди, які його розпочали, живуть не на Печерських пагорбах, а в глибинці. Це потрібно навчитись бачити і підтримувати.

P.S. Під час поїздки до Бритавки, почув цікаву історію про місцеву дерев’яну церкву, побудовану в кінці ХVІІІ століття. В тридцятих роках вона була частково зруйнована. Деякий час там був склад мінеральних добрив. Старовинний іконостас написаний по дереву ледь проглядався. В 90-х роках церкву відбудували, і звернулись до реставратора, по допомогу у відновленні іконостасу. Спеціалісти повідомили, що реставрувати неможливо. Коли в церкві почались богослужіння іконостас сам відновився.