Життя зi СНIДом

Андрій Никонов (так він попросив себе назвати) працює в обласному представництві Всеукраїнської мережі людей, які живуть із ВІЛ. І він один із тих, кому довелося зіткнутися із хворобою віч-на-віч. Він ВІЛ інфікований.

Андрій народився в невеликому містечку в Полтавській області, в селянській сім’ї. Його мати працювала в колгоспі, про батька Андрій і його старший брат Володимир нічого не знали. Дитинство Андрія складно назвати щасливим, але сам він не відчував себе обділеним долею. Мати важко хворіла, і тому вже в 10 років усю роботу вдома, а іноді й робочі обов’язки матері юнакові доводилося виконувати самому. Він дуже любив малювати, устигав ще й співати в хорі, танцювати, відвідувати літературний гурток. Важким ударом для Андрія була втрата матері у 18 років. Цей момент був переломним у житті юнака, і він фактично ознаменував собою його вступ у доросле життя. Через півроку Андрій одружився, і майже відразу ж після весілля його забрали в армію, звідки своїй дружині Олені він щодня писав по два листи за день протягом двох років.

Через кілька років Андрій відчув, що сексуальний потяг він відчуває навіть більшою мірою до чоловіків, аніж до жінок. «Мені із дружиною було завжди дуже цікаво, оскільки вона розумна, добра та чуйна людина, але боротися зі своїми інстинктами й іти проти власного «я» в мене не вистачило сили», — каже Андрій. Через кілька років епідеміологи почали розшукувати Андрія як контактера. Григорій, із яким у нього був нетривалий роман, виявився ВІЛ-позитивним, у таких випадках епідеміологи, щоб запобігти подальшому поширенню вірусу, розшукують людей, які могли від нього заразитися.

Перші обстеження, а Андрій проходив їх щорічно протягом трьох років, не підтвердили наявності вірусу, й він із полегшенням зітхнув, вирішивши, що «народився в сорочці». Але через три роки зміна самопочуття примусила Андрія ще раз здати аналізи. Він став дуже втомлюватися, у нього зникла енергія, з’явилася ломота в тілі та якась байдужість до всього. Результат виявився позитивним...

Перша усвідомлена реакція Андрія на діагноз, як він її сам назвав, була пофігізмом, «навіщо кудись іти, щось робити, до чогось прагнути, я все одно скоро помру, а буде це на рік пізніше або раніше — вже не важливо». Будь- яка подія нагадувала Андріє ві про смерть. Але себе йому ні на секунду не було шкода: «За що боровся, на те й напоровся», — каже він. «У той момент мені було складно уявити своє подальше життя, наче така категорія часу, як майбутнє, перестала для мене існувати. Тоді я повірив у психосоматику — у зв’язок між фізичним станом людини й душевним, але в той же час та ж психосоматика допомогла мені повернутися до реальності», — згадує Андрій. Він переїхав у Київ, ближче до лікарів і центрів із питань СНІДу, став частіше відвідувати церкву, в молитві він зміг знайти якесь досі йому незрозуміле блаженство. Спочатку Андрій боявся розповісти про свій діагноз друзям, але коли зважився, на його здивування, вони сприйняли це спокійно і, за його словами, зовсім не змінили свого ставлення до нього. Андрій вдячний їм за те, що вони не почали дуже опікуватися ним і ставитися як до жертви. Великим ударом для нього стало звільнення з посади начальника поштового відділення. Точніше, він пішов сам після того, як на пошту зателефонував епідеміолог і не задумуючись, сказав: «А ви знаєте, що в Андрія Никонова — СНІД?»

Андрій став торговим представником фірми. У той час він уже навчився співіснувати зі своїм діагнозом і не боявся в цьому признаватися. Своїх коханих він обов’язково попереджав, і переважно це нікого не шокувало. Зате шокувало таке зізнання в стоматологічних поліклініках і лікарнях. «Вилікувати зуб мені так і не вдалося, після того, як я розповів, що ВІЛ-позитивний. Мене шпурляли з поліклініки в поліклініку, розповідаючи, що «таких тут не лікують». Після цього випадку Андрій уже не поспішав повідомляти навколишнім про себе, оскільки не хотів, щоб йому ще раз нагадували про його біль. У якийсь момент він відчув потребу в психологові, але, поспілкувавшись із юною дівчиною, зрозумів, що допомога потрібна їй, а не йому. «У неї затремтіли руки, коли я їй розповів, навіщо прийшов, а на очах з’явилися сльози. Після цього я зрозумів, що довіритися можу тільки собі або товаришам по нещастю». Це привело Андрія на тренінги для ВІЛ- інфікованих і в громадські організації, що працюють із цими людьми. Згодом він і сам почав працювати у Всеукраїнській мережі людей, які живуть із ВІЛ. Андрій зрозумів, що він має снагу допомагати таким же, як він. Телефон довір’я не змовкав ні вдень ні вночі. «Я не можу надати медичну допомогу або професійну психологічну, але я можу поділитися, як я сам виходив із важкої психологічної кризи і, крім того, можу дати якусь юридичну консультацію, у мене вдома є вся потрібна література», — каже Андрій. Іноді він стомлювався від такої роботи, йому хотілося побути самому, подумати, помріяти. Йому хочеться, щоб усі були щасливі, щоб люди плакали тільки від щастя й ніколи не думали про смерть.

Сам Андрій смерті вже не боїться, йому багато разів довелося бачити її. Єдине, чого він боїться, — це признатися дочці й колишній дружині в тому, що він ВІЛ-інфікований. Його колишня сім’я здогадується, що Андрій хворий на щось, але він розповідає про повторний гепатит, бронхіт... Але тільки не про ВІЛ. Андрій вважає, що українське суспільство все-таки не може ще прийняти цей діагноз, точніше, самих ВІЛ-інфікованих. Він із болем згадує, що, виходячи з кімнати, чув за спиною зле перешіптування: «А ти знаєш, що в нього СНІД?», хоч до цього Андрій уже звик...

Динаміка росту захворювань на ВІЧ/СНІД в Україні за останні три роки знизилася майже вдвічі, проте рівень захворюваності у країні залишається одним з найвищих у Східній Європі. Останнім часом проблема СНІДу вийшла на державний рівень, у той час як іще кілька років тому про її існування уряд навіть не згадував. На сьогодні в країні існує закон «Про запобігання захворюванню СНІД і соціальний захист населення», 2000 року вийшов Указ Президента «Про невідкладні заходи з боротьби з поширенням ВІЛ-інфекції, а також національна програма з боротьби зі СНІДом. В Україні працює низка громадських організацій, яка працює з ВІЛ-позитивними людьми, а також представництва всесвітніх організацій, які займаються профілактикою ВІЛ/СНІД у країні.

Завтра в усьому світі відзначається день боротьби зі СНІДом.