Зміна курсу Америки

Близько 40 років тому, вступивши до Оксфордського університету як аспірант, я заявив про свій інтерес до Близького Сходу. Мені сказали, що ця частина світу в рубриці «Сходознавство» і що мені буде призначений відповідний професор. Але коли я приїхав на першу зустріч до офісу професора, на його книжкових полицях стояли томи з китайськими ієрогліфами. Він був фахівцем у тій сфері, що було, принаймні для мене у той час, не тим Сходом.

Щось схоже на цю помилку сталося і з американською зовнішньою політикою. Сполучені Штати цікавилися Близьким Сходом — якоюсь мірою не тим Сходом — і не звертали належної уваги на Східну Азію і Тихоокеанський регіон, де буде написана велика частина історії двадцять першого століття.

Добре, що зараз цей фокус зміщується. Насправді в американській зовнішній політиці відбувається тиха трансформація, яка настільки важлива, як і запізніла. США заново відкривають Азію.

«Заново» — найголовніше тут слово. Азія була одним із двох головних театрів Другої світової війни і знову розділила центральне місце з Європою під час холодної війни. Справді, два найбільші конфлікти цього періоду — війни в Кореї та В’єтнамі — велися на території Азії.

Але після закінчення холодної війни та розпаду Радянського Союзу Азія вже не в полі зору американських інтересів. Протягом першого десятиліття після закінчення холодної війни США дуже цікавилися Європою. Американські політики зосередилися головним чином на розширенні НАТО, щоб охопити якнайбільше країн колишнього Варшавського договору, а також на боротьбі з постюгославськими війнами.

Другий етап ери після холодної війни почався з терористичних нападів 11 вересня. З цього часу США ціле десятиліття зосереджувалися на боротьбі з тероризмом і великомасштабних операціях американських військових сил в Іраку й Афганістані. У двох конфліктах загинуло понад 6000 американських солдатів, було витрачено понад 1 трлн доларів США, два президенти та їхні апарати згаяли досить багато часу.

Але тепер ця фаза американської зовнішньої політики добігає кінця. Президент США Барак Обама оголосив, що американські збройні сили будуть виведені з Іраку до кінця 2011 року. В Афганістані американська військова присутність досягла свого піку й зараз скорочується; залишаються лише питання з приводу темпів виведення військ, розміру та ролі можливої часткової військової присутності США після 2014 року.

Це зовсім не означає, що Близький Схід не має ніякого значення або що США повинні його ігнорувати. Навпаки, він, як і раніше, володіє величезними запасами нафти та газу. У цій частині світу терористи активні, а конфлікти є звичайним явищем. Іран все ближче підходить до створення ядерної зброї, і якщо це станеться, інші країни також можуть взяти з нього приклад. І цей регіон зараз переживає те, що може виявитися історичним внутрішньополітичним потрясінням. Також наявний унікальний американський зв’язок із Ізраїлем.

Проте у США є підстави бути менш активними у справах Великого Близького Сходу, ніж це було останніми роками: послаблення «Аль-Каїди», несприятливі перспективи для миротворчих зусиль і, найперше, все більша кількість підтверджень того, що, за будь-якими мірками, грандіозні ініціативи державного будівництва не дають результатів, сумірних з інвестиціями.

У той же час є вагомі аргументи на користь активнішої діяльності США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. При багаточисельному населенні й економіці, яка швидко розвивається, важко переоцінити економічне значення цього регіону. Американські компанії щороку експортують товари і послуги в ці країни більш ніж на 300 мільярдів доларів США. Крім того, країни Азії є найважливішим джерелом інвестицій для економіки США.

Таким чином, підтримка стабільності в регіоні має вирішальне значення для економічного (і глобального) успіху США. Вони мають численні зобов’язання щодо участі в альянсах з Японією, Південною Кореєю, Австралією, Філіппінами і Таїландом, які необхідні, зокрема, для стримування північнокорейської агресії. Більше того, американська політика повинна створити умови, в яких Китай не відчуватиме спокуси використовувати свою зростаючу потужність примусово — у межах чи поза межами регіону. Тому останнім часом зусилля США для зміцнення зв’язків з Індією та країнами Південно-Східної Азії мають сенс.

США чинять розумно, спрямовуючи свою увагу з Близького на Далекий Схід. Хорошою новиною є те, що цей висновок, здається, загальний для всього американського політичного спектру. Мітт Ромні, ймовірний кандидат від республіканців на пост Президента, закликає пришвидшити темпи суднобудування — зобов’язання, пов’язане з розширенням присутності США в Тихому океані. Державний секретар США Гілларі Клінтон також говорить про поворот Америки від Великого Близького Сходу: «Стратегічний та економічний центр тяжіння світу зміщується на Схід, і ми більше орієнтуємося на Азіатсько-Тихоокеанський регіон».

Незалежно від того, чи стане двадцять перше століття ще одним «американським століттям», беззаперечним є те, що це буде азіатсько-тихоокеанське століття. Звичайно, для США буде розумно зайняти центральне місце в будь-якій еволюції цього факту.

Річард Н. ХаасС — колишній директор Відділу стратегічного планування Держдепартаменту США, президент Ради з міжнародних відносин.